З автобуса я вийшов в Орволлі і попрямував нагору в бік Тонсенхагена. Я міг би вийти і поближче до квартири Уве, але все, що я робив тепер, робилося не просто так. Тут, серед житлових кварталів, панував ранковий спокій. Літня горбата дама чалапала, спотикаючись, тротуаром, тягнучи за собою сумку на скрипливих незмазаних колесах. І тим не менш посміхалася мені, наче день був чудовим, світ прекрасним, а життя вдалося. А що думає тепер Клас Грааф? Що, напевне, катафалк везе Брауна до будинку, де минуло його дитинство, але чомусь їде до біса повільно, затори, чи що?

Дві сильно нафарбовані дівчини років чотирнадцяти із жуйкою у роті пройшли повз мене, обидві із шкільними ранцями і в тісних штанях, що витіснили проблеми із вагою нагору і вперед. Дівчата глянули на мене спідлоба, не припиняючи голосно обговорювати щось обурливе. Поки ми йшли одне повз одного, до мене донеслося: «несправедливо, коротше». Я припустив, що вони прогулюють урок, ідуть до кондитерської в Орволлі і що слово «несправедливо» навряд чи стосується того факту, що у вісімдесяти відсотків чотирнадцятилітніх мешканців білого світу нема грошей на булочки з ванільним кремом, якими ці двоє от-от займуться. І мені спало на думку, що якби ми з Діаною залишили тоді дитину, то вона б, — я був переконаний, що це дівчинка, хоча Діана називала її Ейольфом, — глянула б на мене одного дня з-під таких самих густо нафарбованих вій і вигукнула б, що це несправедливо, коротше, що вони з подругою хочуть на Ібіцу, адже вони вже гімназистки! І що я… я пережив би це.

Дорога вела крізь парк з великим ставом посередині, і я пішов однією з вузьких коричневих стежок, що вели до купки дерев на іншому березі. Не тому, що це був найкоротший шлях, а щоб примусити точку на GPS-трекері у Граафа рухатися поза вказаними на карті дорогами. Трупи можна возити туди-сюди машиною, але вони не пересуваються горбистою місцевістю. Це мало підкріпити підозри, які мій ранковий дзвінок з телефону Лотте зародив у макітрі голландського мисливця за головами: що Роджер Браун постав з мертвих. Що Браун лежить не в морзі Головного державного госпіталю, як це показує GPS-навігатор, а, можливо, на лікарняному ліжку того ж госпіталю. Але ж повідомили, що всі, хто знаходився в тій машині, загинули, то як же тоді?..

Я, звісно, не надто добре вмію відчувати себе у шкурі іншої людини, зате непогано можу оцінити її розумові здібності, настільки непогано, що найвищих керівників найбільших підприємств Норвегії призначають, користуючись моїми рекомендаціями. І крокуючи уздовж ставка, я ще раз проаналізував можливий теперішній хід міркувань Класа Граафа. Доволі нескладний. Мене необхідно вислідити і вбити, при тому що тепер це навіть набагато більш ризиковано, ніж раніше. Бо я тепер не тільки завада для «ХОТЕ» і їхніх планів поглинути «Патфайндер» — я до того ж свідок, здатний суттєво ускладнити життя йому самому у зв’язку із вбивством Синдре О. Якщо, звичайно, доживу до того моменту, коли справа встигне дійти до суду.

Іншими словами, я надіслав йому запрошення, не прийняти яке він не може.

Я вийшов на інший бік парку і, проходячи крізь купку беріз, провів пальцями по тонкій білій корі, що відшаровується, і трохи притиснувши їх до жорсткого стовбура, зігнув пальці так, що нігті дряпнули поверхню. Понюхав кінчики пальців, зупинився, заплющив очі, втягуючи запах, і спогади про дитинство, ігри, сміх, про здивування і трепетний жах від відкриття світу наринули на мене. Усі ці крихітні дрібниці, які я, здавалося, втратив назавжди, були, звісно, тут, на місці. Їх було закапсульовано, та вони нікуди не зникли — як водяні немовлята. Просто колишній Роджер Браун був не в змозі відшукати їх знову, а новий зумів. Чи довго лишилося жити цьому новому? Тепер уже не надто довго. Та це нічого не змінює, він проживе кілька годин, що йому залишилися, з більшою повнотою, ніж колишній — свої тридцять п’ять років.

Мені було спекотно, коли я дістався нарешті будинку Уве Чикерюда. Я вийшов на лісову галявину і сів на пень, звідки було добре видно дорогу, таунхауси і багатоповерхівки. І відзначив, що краєвид, який відкривається мешканцям східних околиць, не надто відрізняється від того, що бачать жителі західної частини. Усі ми бачимо висотки Норвезької пошти і готелю «Плаза». Місто звідси виглядає не гірше й не краще. Єдина різниця в тому, що звідси видно західну окраїну. У зв’язку із цим згадалося, що коли Гюстав Ейфель побудував свою славетну вежу до Всесвітньої виставки у Парижі в 1889 році, то критики казали, що найкращий вид на Париж відкривається з вежі, бо її звідти не видно. Пряма аналогія з Класом Граафом: світ для нього, вочевидь, не таке жахливе місце тільки тому, що він не бачить себе в ньому. Іншими очима. Моїми, наприклад. А я бачив його. І ненавидів. Так всепоглинаюче і люто, що самому страшно було. Але у моїй ненависті не було нічого темного і каламутного, навпаки, це була ясна, чесна, майже невинна ненависть, так, думаю, учасник Хрестового походу міг ненавидіти єретиків, і тому я міг засудити Граафа до страти з тією ж продуманою і наївною ненавистю, з якою ревний американський християнин відправляє на плаху ближнього, засудженого за вбивство. І ця ненависть начебто розставила все по місцях. Наприклад, я зрозумів: те, що відчував до батька, не було ненавистю. Злість? Так. Зневага? Можливо. Співчуття? Певна річ. А чому? Причин, звісно, безліч. Але тепер я бачу головну: моє шаленство породжувалося тим, що я відчував, що й сам у душі такий самий. Злиденний, схильний до пияцтва і домашнього насильства, упевнений, що схід є схід і він ніколи не стане заходом. І ось тепер, виходить, я реалізувався, став ним цілком і повністю.

Сміх булькотів у мені, і я навіть не намагався його зупинити. Поки між деревами не почув гудіння мотора, поки птах не злетів з гілки наді мною і я не побачив на дорозі машини, що наближалася.

Сріблястий «лексус-С5430».

Він приїхав раніше, ніж я розраховував.

Я підхопився і пішов униз до будинку Уве Чикерюда. Стоячи на ґанку і вставляючи ключ у замок, я поглянув на власні руки. Тремтіння було майже непомітним, але я його бачив. Інстинкт, первинний страх. Такі звірі, як Клас Грааф, навіюють жах на інших тварин.

Я влучив у отвір з першої спроби. Повернув ключ, відчинив двері і зайшов усередину. І досі жодного запаху. Сів на ліжко і посунувся назад, доки не опинився спиною до узголів’я і вікна. Прослідкував, щоб ковдра повністю накривала Уве, що лежав поряд зі мною.

Я чекав. Секунди скрекотіли, відлітаючи геть. Так само як і серце. Два удари в секунду.

Клас Грааф, звісно, був обережним. Хотів пересвідчитися, що я сам. І навіть якщо я сам — він тепер знає, що я не такий беззахисний, як йому спершу здалося.

По-перше, зі мною напевне якось пов’язане зникнення його собаки. По-друге, він напевне побував там, у домі, бачив її труп і знає тепер, що я здатен убити людину.

Я не чув, щоб хтось підходив до дверей. Не чув його кроків. Побачив тільки, коли він раптово повстав переді мною. Голос його був лагідним, а усмішка майже винуватою.

— Вибач, що я знову вдираюся без запрошення, Роджере.

Клас Грааф був одягнений у все чорне. Чорні широкі штани, чорні черевики, чорний светр з високим коміром, чорні рукавички. На голові — чорна плетена шапка. Чорним не був тільки сріблястий «Глок».

— Усе гаразд, — сказав я. — Зараз саме час для відвідувачів.

Стверджують, начебто механізм сприйняття часу мухою, через який вона відчуває наближення до неї долоні як снодійно довгий процес, пояснюється тим, що інформація, яку вона отримує за допомогою своїх фасеточних очей, несе таку неймовірну кількість даних, що природі довелося оснастити комаху надшвидкісним процесором.

На кілька секунд у кімнаті запала повна тиша. На скільки саме — я не знаю. Я був мухою, долоня наближалася. «Глок», пістолет Уве Чикерюда, був наставлений мені у груди. Погляд Класа Граафа — на мій лисий череп.

— А-га, — сказав він нарешті.