Дивно. У животі була дірка, але з неї нічого не виходило, нічого такого, що, як я сподівався, зменшило б тиск на мене. Бульбашка лишалася такою ж напнутою.

Я знову штрикнув ножицями. Ще одна дірка. Ще одна безводна криниця.

Я штрикав ножицями, як навіжений. Чирк, чирк. Жодного результату.

Та з чого ж їх зроблено, цих бісових близнюків? Що там — один суцільний жир? І мене придушить ця гора сала?

Ще одна машина проїхала по шосе. Я спробував закричати, але повітря мені не вистачило.

З останніх сил я встромив ножиці в це черево, але цього разу не витяг, просто не зміг. За мить я спробував ними рухати. Розвів великий і вказівний пальці і з’єднав знов. Розрізав щось всередині. Це виявилося на диво легко. І тут щось відбулося. Цівка крові витекла з дірки у нижній частині живота, затекла під одяг, з’явилася знову на неголеній шиї, потекла підборіддям, через губи і зникла у ніздрі. Я продовжував різати. Тепер уже несамовито. Виявляється, людина насправді неміцна істота — вона легко розпорюється і розпливається в боки, як у телесюжетах про розчинення китової туші. І все це одними маленькими ножицями!

Я не зупинявся, доки на животі не утворився розріз від талії до ребер. Але маса з крові і нутрощів, усупереч моїм сподіванням, лишилася на місці, а не вивалилася назовні. Рука раптом оніміла, я випустив ножиці, і знайоме відчуття тунелю, що звужується, повернулося. На іншому кінці тунелю я бачив стелю машини. Сірувату, в шахову клітинку. Навколо мене лежали розкидані фігури. Я здався. Заплющив очі. Чудово це було — здатися! Я відчув, як сила ваги тягне мене додолу, вниз головою, як немовля з утроби, я маю пробитися, вирватися, смерть — це нове народження. Тепер я навіть відчував перейми, плоть, що стискає мене, ритмічно здригаючись. Побачив білу королеву. Почув звук — це навколоплідні води вихлюпнулися на підлогу.

І цей запах.

Господи, цей запах!

Я народився, і моє нове життя почалося падінням, ударом по голові і суцільною темрявою.

Суцільна темрява.

Кисень?

Світло.

Я розплющив очі. Я лежав на спині і бачив над собою заднє сидіння, де я щойно сидів, затиснутий між близнюками. Лежав я, отже, на стелі машини — на шаховій дошці. І дихав. Смерділо смертю, людськими нутрощами. Я озирнувся. Було схоже на бойню, на ковбасний цех. Та примітно те, що замість того, аби повестися так, як властиво моїй натурі — витіснити, притлумити, втекти, — моя свідомість начебто розширилась, аби вмістити всю повноту вражень, отримуваних органами чуттів. Я вирішив бути тут і зараз. Я жадібно вдихав запах. Я дивився. Я слухав. Збирав фігури з підлоги. Ставив кожну на своє місце на дошці, одну за одною. Останньою я підняв повалену білу королеву. Оглянув її. І поставив навпроти чорного короля.

Я сидів у зіжмаканій машині, втупившись в електробритву. Білу королеву повалено. Ту, за допомогою якої я поставив шах і мат моєму батькові, моєму минулому й усьому колишньому життю. Ту, яка сказала, що кохає мене, — і я тоді заприсягся, що якась частка мене однаково кохатиме її тільки за те, що вона це сказала, хай це навіть виявиться брехнею. Ту, яку я називав своєю кращою половиною, бо насправді вважав її одним з моїх двох Янусових облич, моєю доброю частиною. Але я помилився. Я ненавидів її. Ні, навіть не так: Діани Стром-Еліассен для мене більше не існувало. І тим не менш я продовжував нерухомо сидіти у зіжмаканій машині з електробритвою у руці і єдиною думкою в голові.

Чи кохатиме мене Діана без волосся?

Які дивні речі часом спадають на думку! Я відімкнув цю думку і натиснув кнопку «увімкнути» на бритві. Електроприлад, що належав людині із пророчим прізвищем Сюндед,[35] завібрував у руці.

Мені слід змінитися. Я хочу змінитися. Колишнього Роджера Брауна більше не існує. І я взявся за справу. За чверть години я вже дивився на себе в уламок, що лишився від дзеркала заднього виду. Видовище, як я і побоювався, було не особливо гарним. Моя голова нагадувала ядро арахісу у шкаралупі — видовжена і трохи ввігнута посередині. Ретельно поголена поверхня блідо поблискувала на фоні засмаглої фізіономії. Та це був я — новий Роджер Браун. Між ніг у мене лежало зістрижене волосся. Я зібрав його у пластиковий пакет і засунув у задню кишеню формених штанів Ескіля Монсена. Водночас знайшовши там гаманця. Всередині була кредитна картка і трохи грошей. А позаяк світитися й далі з кредитною карткою Уве Чикерюда в мої плани не входило, то гаманець я вирішив забрати. Запальничку я знайшов уже в кишені чорної бівернейлонової куртки прищавого і тепер думав, чи не варто підпалити уламки машини. Це ускладнить роботу з ідентифікації останків і, можливо, дасть мені добу відпочинку. З іншого боку, на дим одразу ж прибуде пожежна команда, в той час як без нього, якщо мені пощастить, може минути ще багато годин, перш ніж хтось помітить цю машину. Я подивився на шматок м’яса, який нещодавно був обличчям прищавого, і прийняв рішення. Мені знадобилося майже двадцять хвилин на те, щоб стягнути з нього штани й куртку і натягнути мій зелений спортивний костюм. Усе-таки дивно, як швидко людина звикає білувати ближніх. Зрізаючи шкіру з обох вказівних пальців у прищавого (я забув, з якого пальця знімаються відбитки — з правого чи лівого), я відчував лише спокійну зосередженість хірурга. Потім я трохи порізав і великі пальці, щоб ушкодження рук виглядали природнішими.

Закінчивши із цим, я відійшов на два кроки від машини, щоб оцінити результати роботи. Кров, смерть, тиша. Це була інсталяція, гідна Мортена Віскума.[36] Якби у мене був фотоапарат, я б зняв це і відіслав знімок Діані, щоб вона повісила його у себе в галереї. Бо… як там Грааф висловився? Саме страх, а не біль робить людину покірнішою.

Я ішов уздовж шосе. Був, звісно, ризик, що Клас Грааф поїде саме цією дорогою і побачить мене. Але мене це не хвилювало. По-перше, він не упізнає лисого типа у бівернейлоновій куртці Елверумського клубу Кододзен. По-друге, цей тип ходить не так, як ходив Роджер Браун, а випроставшись і повільніше. По-третє, GPS-трекер Граафа знає абсолютно точно, що я лишився там, у спотвореній машині, і не зрушив ані на метр. Логічно. Чого ще чекати від мертвого?

Я проминув фермерський двір і пішов далі. Повз мене проїхала машина, трохи пригальмувавши — хто це йде? — потім газонула і зникла в яскравому осінньому світлі.

Тут добре пахло. Землею і травою, хвойним лісом і коров’ячим гноєм. Трохи саднили рани на потилиці, але до затерплого тіла потроху поверталася чутливість. Я рухався широким кроком і дихав на повні груди, оживаючи з кожним вдихом. За півгодини ходьби я і досі був на тій самій нескінченній землі, але вдалині з’явилися синя табличка і навіс.

Автобусна зупинка.

Ще за чверть години я увійшов у старий автобус місцевого сполучення, розрахувався готівкою з гаманця Ескіля Монсена і дізнався, що автобус прямує до Елверума, звідки можна дістатися Осло. Я усівся в крісло навпроти двох платинових блондинок за тридцять. Жодна з них не зволила на мене подивитися.

Я дрімав, але прокинувся, коли почулася сирена й автобус, сповільнивши рух, з’їхав на узбіччя. Повз нас пронеслася поліцейська машина із синьою блимавкою. Машина «нуль-два», подумав я і відзначив, що одна з блондинок дивиться на мене. Я поглянув на неї у відповідь і помітив, що вона інстинктивно намагається відвести очі, певно, через те, що мій погляд надто уважний, та ще через те, що я викликаю в неї огиду. Намагається, але не може. Я криво посміхнувся їй і відвернувся до вікна.

Сонце ще осявало рідне місто колишнього Роджера Брауна, коли новий зійшов з потяга о сімнадцятій годині десять хвилин. Але крижаний вітер уже задував у роззявлену пащу бронзового тигра перед Центральним вокзалом Осло, доки я навскоси перетинав вокзальну площу, прямуючи у бік вулиці Шипергата.