Утім, набагато спокійніше спиться, коли напевне знаєш, коли бачив на власні очі…

Їдь, благав я. Їдь уже геть!

Бо найнеприємнішим у варіанті під назвою «на власні очі» було те, що я чітко уявляв собі його дії, коли він побачить мене, облитого бензином.

Геть! Геть же!

Дизельний двигун кудкудакав, ніби ведучи дискусію із самим собою.

Усе, що трапилося, постало тепер переді мною із вражаючою чіткістю. Грааф не підіймався на ґанок до Синдре О, щоб спитати його, де я, він і сам спостерігав це на своєму GPS-трекері з точністю до метра. Синдре просто прибрали, бо він бачив Граафа і його машину. А коли Грааф ішов стежинкою до того будиночка, я саме прямував до вбиральні, і, не знайшовши мене в хатинці, він знову поглянув на свій GPS-трекер. І, на своє глибоке здивування, побачив, що сигналу від мене немає. Бо передавачі у моєму волоссі було занурено у лайно, ті передавачі «ХОТЕ», котрим, як відомо, не вистачає потужності, щоб пробити навіть шар пилу. Мені, бовдуру, незаслужено поталанило.

Грааф відправив собаку мене шукати, а сам чекав. Як і раніше, жодних сигналів. Бо засохле лайно продовжувало блокувати сигнал передавачів увесь той час, поки я заходив до сараю, відвідував мертвого Синдре О і їхав на тракторі.

І тільки серед ночі GPS-трекер Граафа раптом знову почав приймати сигнали. В ту мить я лежав на ношах у лікарняному душі, і мені відмивали волосся від лайна. І Грааф сів у машину й на світанку прибув у лікарню. Бог знає, як він викрав цей трейлер, але, у будь-якому випадку, і цього разу у них не було жодних проблем з тим, щоб знову знайти мене, недоумкувате базікало Брауна, який сам буквально напрошувався на те, щоб його знайшли.

Пальці відірваної руки Сюндеда продовжували стискати ручку б’ютікейса. Годинник на зап’ястку цокав. Шістнадцять на третю. За хвилину я знепритомнію. За дві задихнусь. Визначайся, Граафе.

І він визначився.

Трейлер голосно ригнув. Оберти знизилися. Бісів голландець вимикає запалювання, він іде сюди!

Або… він просто увімкнув передачу?

Тихе буркотіння. Хрускіт гравію під колесами, на які тисне двадцять п’ять тонн. Буркотіння наростало і наростало. А потім зробилося тихішим. Зникло, розчинилося у пейзажі. Вмерло.

Я розплющив очі, вдячний. За те, що тепер мене не спалять, а помру я від нестачі кисню. Бо це далеко не найгірший спосіб померти. Мозок вимикається, відділ за відділом, ти впадаєш у дрімоту, глухнеш, припиняєш думати, і таким чином усі проблеми зникають. У деякому розумінні це схоже на дію певних міцних напоїв. Що ж, подумав я, таку смерть можна пережити.

І ледь не розсміявся від цієї думки.

Я, той, хто витратив життя на те, щоб стати антиподом свого батька, закінчу свої дні, як і він, у зжужмленій машині. Та й чи став я кимось геть інакшим, ніж він? Коли я виріс настільки, що старий пияк вже не міг мене вдарити, я став бити його сам. Так само, як він бив мою маму, — не лишаючи видимих слідів. Я, наприклад, відмовився, коли він запропонував навчити мене водити, сказавши, що я не збираюся складати іспит на права. Я загравав до негарної, розбещеної посольської доньки, яку батько щодня відвозив до школи, тільки заради того, щоб привести її до нас вечеряти і принизити його. Я пошкодував про це, побачивши, як плаче на кухні мама між гарячим і десертом. Я вступив саме в ту лондонську вищу школу, про яку батько говорив, що це кубло соціалістів, де вчать майбутніх дармоїдів. Але він засмутився не так сильно, як я розраховував. Навіть зумів зобразити горду посмішку, коли я сповістив його про це, чорт лицемірний. А коли він трохи пізніше тієї ж осені спитав, чи можна їм з мамою приїхати з Норвегії і відвідати мене в кампусі, я відмовився, під приводом того, що я не хочу, щоб моє оточення дізналося, що мій батько не високопоставлений дипломат, а звичайний шофер. Мені хотілося пересвідчитися, що удар нанесено у чутливе місце. Що йому буде боляче.

За два тижні до вінчання я зателефонував матері і сказав, що одружуюсь з однією дівчиною, яку зустрів тут, і пояснив, що все буде дуже скромно, тільки ми і два свідки. Але що я буду радий бачити матір на весіллі, тільки без батька. Мати, звісно, розсердилася і сказала, що без нього не прийде. Благородні, віддані душі часто бувають скаліченими своєю вірністю найпідступнішим з людей. Винятковим негідникам. Незрозуміло чому.

Діана, ясна річ, збиралася відвідати моїх батьків того літа після завершення нашої відпустки, але за три тижні до того, як ми поїхали з Лондона, я отримав звістку про аварію. По дорозі додому з дачі, сказав поліцейський крізь тріскотіння на лінії. Вечір, дощ, надто висока швидкість. Відрізок старої дороги якраз було закрито для проїзду через ремонт. Нова — в об’їзд, можливо, трохи незручний, проте оснащений попереджувальним знаком. Свіжопокладений асфальт поглинає світло, це зрозуміло. Припаркований асфальтоукладач. Я перебив поліцейського і сказав, що їм варто було б перевірити кров мого батька на алкоголь. Щоб отримати докази того, що я знав і без того: старий убив мою маму.

Того вечора, сидячи на самоті в пабі «Баронський двір», я вперше спробував міцне спиртне. І плакав у всіх на очах. Того вечора, змиваючи сльози біля смердючих пісуарів, я раптом побачив у тріснутому дзеркалі зів’яле пропите обличчя батька. І згадав той уважний і спокійний блиск в його очах, коли він, грюкнувши по шаховій дошці, відкинув королеву, що перевернулася в повітрі — мольбергер у два з половиною оберти, — перш ніж торкнутися підлоги. І він ударив мене. Єдиний раз у житті. Долонею навідмах, нижче вуха. І тоді ж я побачив це в його очах — те, що мама називала Хворобою. Огидна, спритна і кровожерлива потвора, що мешкала у глибині його очей. І водночас це був він — мій батько, моя плоть і кров.

Кров.

Дещо глибоко заховане, що пролежало стільки часу під багатьма шарами заперечень, тепер проступило назовні. Неясний спогад про думку, що майнула, більше не хотів, щоб його стримували. Він набув чітких контурів. Болісно сформулювався. Став дійсністю. Дійсністю, від якої я досі відмежовувався, брешучи самому собі. Я не хотів дітей не від страху, що дитина витіснить мене. Це був інший страх, страх Хвороби. Страх, що у мого сина вона теж є. Що вона сидить там, у глибині очей. Я брехав усім. Лотте я сказав, що не хочу дитини, бо у неї вада розвитку, хромосомний збій. Та насправді збій був у мені.

І тут нахлинуло, заструменіло. Моє життя було безгосподарним домом, і ось тепер мозок зачохляв у ньому меблі, зачиняв двері й збирався відімкнути електрику. Закрапало, потекло з очей — на чоло, по коренях волосся. Бути задушеним цими двома надувними бульбашками. Я подумав про Лотте. І тут, на цьому порозі, щось раптом замайоріло. Я побачив світло. Я побачив… Діана? Що робить тут ця зрадниця?

Надувними бульбашками…

Моя вільна рука, що теліпалася, потягнулася до б’ютікейса. Пальці, що німіли, розчепили на його ручці пальці Сюндеда і відчинили його. Бензин стікав по мені і крапав усередину саквояжа, та я все копирсався там, витягнув сорочку, пару шкарпеток, труси і несесер. Ось і все. Я відкрив несесер тією ж вільною рукою і викинув увесь його вміст назовні. Зубна паста. Електробритва, пластир, шампунь, прозорий пластиковий пакет, який, вочевидь, знадобився Сюндеду на контролі в аеропорту, вазелін… ось! Ножиці, гостра маленька штучка з трохи загнутими кінцями, якій дехто з тих чи інших причин надає перевагу перед сучасними щипчиками для підстригання нігтів.

Я водив рукою по одному з близнюків, по пузу, по грудях у пошуках блискавки чи ґудзиків. Але я вже втрачав свідомість, пальці не бажали ані виконувати команди, що віддавав мозок, ні надсилати йому назад інформацію. Тож я схопив ножиці і провів гострим краєм по пузу… гм, будемо вважати, що це був Ендріде. Нейлонова тканина з тріском полегшення розійшлася в різні боки, випустивши назовні живіт, затиснутий у блакитну поліцейську сорочку. Я одним рухом розпоров сорочку, і сало, вкрите волохатою синюшною шкірою, вилізло назовні. Тут я перелякався. Та думка про можливу винагороду — можливість жити, дихати — потіснила решту думок, і, замахнувшись щосили ножицями, я встромив їх у його живіт просто над пупком. Витягнув їх. Нічого не відбулося.