Спустившись униз, я зайшов у дитячу кімнату, підійшов до міцуко-дзідзо і схилив коліна. Вівтаря і досі ніхто не торкався. Не варто так далеко загадувати. Краще зачекати і подивитися. Я вийняв з кишені маленький темно-червоний футляр, погладив пальцем його шовковисту поверхню і поставив поряд з кам’яним Буддою, що оберігав наше водяне дитя.

— За два дні ми таки знайшли цього наркодилера в одному сільці. Його переховувала юна дівчинка-іноземка, котра, як з’ясувалося, стала його коханкою. Ця публіка зазвичай знаходить ось таких дівчат невинного вигляду і використовує їх як кур’єрів. Поки дівчат не схоплять на митниці і не засудять до довічного ув’язнення. На цей час минуло вже 65 днів від початку пошуків. — Клас Грааф приглушив зітхання. — Щодо мене, то я був готовий ганятися за ним ще стільки ж.

Мовчання врешті порушив менеджер з громадських комунікацій:

— І ви його затримали?

— Не тільки його. Він і його коханка дали свідчення, що дозволили нам затримати ще двадцяти трьох його співучасників.

— Але як… — почав голова правління, — як відбувається захоплення таких… гм, десперадо?

— У цьому випадку досить спокійно, — сказав Клас Грааф і заклав руки за голову. — Як для Суринаму. Коли ми взяли будинок штурмом, він, поклавши на стіл зброю, допомагав коханці крутити м’ясо через м’ясорубку.

Голова правління зареготав і глянув на менеджера з громадських комунікацій, а той покірно підтримав шефа боязким смішком. Потім дует перетворився на тріо, коли до нього додався високий пискливий сміх Фердинанда. А я розглядав їхні безглузді обличчя, думаючи, що мені б зараз не завадила ручна граната.

Після того, як Фердинанд закінчив інтерв’ю, я пішов провести Класа Граафа, поки решта троє взяли паузу для підбиття підсумків.

Я довів Класа Граафа до ліфта і натиснув кнопку.

— Більш ніж переконливо, — сказав я, склавши руки на животі і дивлячись, як перемикаються цифри поверхів на табло. — Як спокусник ти робиш успіхи.

— Спокуса від спокуси різниться. Сподіваюся, Роджере, ти не вважаєш нечесним прагнення продати себе якнайдорожче.

— Звичайно, ні. На твоєму місці я вчинив би так само.

— Дякую. Коли буде підписано призначення?

— Сьогодні ввечері.

— Чудово.

Двері ліфта прочинилися, ми увійшли в нього, стояли й чекали.

— Я просто подумав, — сказав я. — Цей дилер, якого ви переслідували…

— Що?

— Це випадково не той, що катував тебе в підвалі?

Грааф посміхнувся:

— Як ти здогадався?

— Просто припустив.

Двері знову зачинилися.

— І ти вдовольнився простим затриманням?

Грааф підняв одну брову.

— Тобі важко у це повірити?

Я знизав плечима. Ліфт поїхав униз.

— План був — позбавити його життя, — сказав Грааф.

— Отже, було за що помститися.

— Так.

— А до якої відповідальності засуджують у нідерландській армії за навмисне вбивство?

— Завжди є спосіб зробити все так, що ніхто ні про що не дізнається. Курацит.

— Отрута? Якою намащують стріли?

— Ним користуються мисливці за головами у нашій частині світу.

Навмисна двозначність, я зрозумів.

— Розчин курациту у каучуковій капсулі, розміром з виноградину, з гострою, майже невидимою голкою. Поміщається у матрац об’єкта. Коли об’єкт лягає, голка простромлює тіло, яке своєю вагою вичавлює отруту з гумової капсули.

— Але ж він був у будинку, — сказав я. — І до того ж мав свідка в обличчі цієї дівчини.

— Саме так.

— То як ти примусив його здати своїх?

— Я запропонував йому угоду. Наказав моєму товаришеві тримати його, а сам засунув його руки у м’ясорубку і сказав, що ми прокрутимо їх і згодуємо фарш собаці у нього на очах. Тут він і заговорив.

Я мовчки кивнув, уявивши собі цю сцену. Двері ліфта розсунулися, і ми пішли до виходу. Я відчинив перед Граафом вхідні двері.

— А що було потім, коли він усе сказав?

— В якому сенсі? — сказав Грааф, зіщулено дивлячись на небо.

— Чи виконав ти свою частину угоди?

— Я ж бо… — мовив Грааф, дістав з нагрудної кишені темні окуляри «Мауї Джим-Титаніум» і одягнув їх. — Я завжди виконую свою частину угоди.

— Отже, простий арешт? Чи варто було заради цього два місяці полювати на цього типа, та ще й ризикуючи життям?

Грааф тихо розсміявся.

— Ти не розумієш, Роджере. Для таких, як я, припинити полювання неможливо. Я, як і мій собака, — результат селекції і дресури. Ризику для нас просто не існує. Я — як запущена ракета з тепловим наведенням — її не зупинити, вона сама, в силу своєї будови, націлена на саморуйнування. Ось тобі й нагода перевірити свої знання з психології. — Він узяв мене за лікоть, посміхнувся тонкою посмішкою і прошепотів: — Тільки цей діагноз тримай при собі.

Я продовжував стояти, притримуючи двері.

— А дівчина? Її ти як примусив говорити?

— Їй було чотирнадцять років.

— І?

— А сам як думаєш?

— Я не знаю.

Грааф глибоко зітхнув.

— Я не розумію, чому у тебе склалася така думка про мене, Роджере. Я не допитую неповнолітніх дівчат. Я взяв її із собою до Парамарібо, купив їй квиток на літак із власного солдатського жалування і найближчим рейсом відправив додому до батьків, поки суринамська поліція не встигла встромити у неї свої кігті.

Я дивився йому вслід, поки він швидким кроком йшов до свого сріблястого «лекcyca-GS430» на парковці.

Цей осінній день був сліпучо прекрасним. А у день мого весілля йшов дощ.

Я утретє натис на кнопку Лотте Мадсен на щитку домофону. Щоправда, таблички з іменем поряд не було, та я вже стільки разів у житті дзвонив у ці двері на Ейлерт-Сундс-гате, що навряд чи міг переплутати.

Споночіло і похолоднішало рано і різко. Я зіщулився. Лотте довго зволікала із відповіддю, коли я подзвонив їй з роботи після обідньої перерви і спитав, чи можна зайти до неї після восьмої. Коли ж вона нарешті погодилася вшанувати мене аудієнцією, я зрозумів, що це було, вочевидь, порушення даної собі клятви: ніколи більше не мати справи з людиною, яка так безжалісно її кинула.

Домофон заспівав, і я смикнув на себе двері під’їзду, наче боявся впустити останній шанс. І пішов сходами, не скориставшись ліфтом, щоб не зіткнутися із якимось цікавим сусідом, що почне роздивлятися мене, упізнає і зробить висновки.

Лотте ледве прочинила двері, і я зміг побачити її бліде обличчя.

І зробив крок усередину, зачиняючи за собою двері:

— Ось і я.

Вона не відповіла. Як завжди.

— Ну, як живеш? — спитав я.

Лотте Мадсен здвигнула плечима. Вигляд у неї був такий самий, як коли я вперше її побачив, — перелякане цуценя, маленьке, кошлате, з розгубленими карими очима. Масне волосся, що звисало по боках обличчя, сутулі плечі, безформний одяг невизначеного кольору справляли враження, що ця жінка скоріше намагається сховати, аніж продемонструвати своє тіло. Для чого у неї не було жодних підстав. Лотте була стрункою, гарної статури, з чудовою чистою шкірою. Але вона випромінювала покірність, як, певно, всі жінки певного типу, яких постійно б’ють, постійно кидають і які ніколи не отримують того, на що заслуговують. Напевне саме цим вона і пробудила в мені те, про існування чого я ніколи не здогадувався: покровительський інстинкт. На додачу до майже платонічних почуттів, що поклали початок нашому недовговічному зв’язку. Або інтрижці. Інтрижці, певно. Зв’язок — це теперішній час, інтрижка — минулий. Уперше я побачив Лотте Мадсен на вернісажі у Діани минулого літа. Вона стояла в іншому кінці зали, не зводячи з мене погляду, і схаменулася запізно. Заскочити жінку на місці злочину завжди приємно, а оскільки я був не певен, що вона знову зверне на мене свій погляд, то сам попрямував до тієї картини, яку вона роздивлялася, і відрекомендувався. Скоріше з цікавості, ясна річ, оскільки і досі був — у силу своєї натури — патологічно відданим Діані. Злі язики, можливо, стверджували, що це був скоріше результат оцінки ризиків, аніж данина коханню. Адже я знав: у тому, що стосується привабливості, Діана — гравець вищого дивізіону, ніж я, а отже, я не можу користуватися подібними нагодами, не ризикуючи втрапити в дивізіон нижче.