Усе може бути. Та Лотте Мадсен була з мого дивізіону.

У неї був вигляд дивакуватої художниці, і я за інерцією вирішив, що так воно і є, — або ж вона коханка дивакуватого художника. Інакше я ніяк не міг пояснити того, що ці розтягнуті коричневі вельветові штани і цей млявий затісний сірий светрик пропустили на вернісаж. Та вона виявилася покупцем. Не за власні кошти, звісно, — а для однієї датської фірми, яка облаштовувала свій новий офіс в Оденсі. Лотте була перекладачем-фрілансером, перекладала з норвезької та іспанської: брошури, статті, інструкції, фільми і деяку професійну літературу. Датська фірма була одним з її постійних замовників.

Лотте розмовляла тихо і з невпевненою, боязкою посмішкою, наче не розуміла, як хтось може витрачати час на розмову з нею. Я одразу ж захопився Лотте Мадсен. Так, напевне, «захопився» — відповідне слово. Вона була чарівною. І маленькою. Метр п’ятдесят дев’ять. І питати не було потреби — на зріст у мене непоганий окомір. Виходячи з вернісажу того вечора, я вже мав її телефонний номер — аби передати їй фотографії інших робіт художників, що там виставлялися. На той момент я ще вважав цю причину справжньою.

Наступного разу ми зустрілися з нею випити кави в «Суші & Кава». Я пояснив, що не маю наміру показувати їй жодних знімків, а тим паче надсилати їх електронною поштою, оскільки картинки на екрані, як і я сам, — брешуть. Швиденько проскочивши тему картин, я розповів їй, що нещасливий у шлюбі, але скутий відчуттям обов’язку, оскільки жінка безмежно мене кохає. Найстаріший у світі штамп для схеми «одружений чоловік — незаміжня жінка» і навпаки. Але у мене склалося враження, що вона раніше ні від кого його не чула. Я, власне, на той момент теж, та принаймні чув про нього, тому і припустив, що він має спрацювати. Вона поглянула на годинника і сказала, що їй час іти, а я спитав, чи не можна мені заскочити до неї якось увечері й показати іншого художника, який, на мій погляд, становить великий інвестиційний інтерес для її замовника в Оденсі. Після коливань вона погодилась.

Я прихопив кілька поганеньких картин з галереї і пляшку вина з нашого підвалу. Що Лотте піддасться, було видно з першої ж миті, коли вона відчинила мені двері того спекотного літнього вечора. Я розповідав їй усілякі смішні байки про власні промашки, з тих, що начебто виставляють тебе у невигідному світлі, хоча насправді показують, що ти достатньо успішний і впевнений для самоіронії. Вона розповідала, що була єдиною дитиною в родині, що у дитинстві їздила з батьками по всьому світу, що її батько був головним інженером у міжнародній водопровідній компанії. Що вона не дуже прив’язана до місця, і Норвегія не гірша і не ліпша за інші країни. Як для людини, що володіла стількома мовами, говорила вона не дуже багато. Перекладачка, думав я. Віддає перевагу чужим історіям, а не власним.

Вона спитала мене про мою дружину. «Твоя дружина», — вона так і сказала, хоча мала б знати ім’я Діани, якщо отримала запрошення на вернісаж. Чим полегшила мені розмову. І собі.

Я пояснив, що наш шлюб дав тріщину, коли «моя дружина» завагітніла, а я не хотів дитини. І тому, як вона вважає, вмовив її зробити аборт.

— Що, правда? — спитала тоді Лотте.

— Припустимо.

Я помітив, як змінилося її обличчя, і спитав, у чому справа.

— Батьки вмовили мене зробити аборт. Бо я була ще підлітком, а у дитини не було б батька. Я досі ненавиджу їх за це. Їх і себе.

Я глитнув. Глитнув і пояснив:

— У нашому випадку у плоду був синдром Дауна. Вісімдесят п’ять відсотків батьків, дізнавшись про це, обирають аборт.

І я одразу ж пошкодував про сказане. Про що я думав? Що після того, як я розповім про синдром Дауна, Лотте стане зрозуміло, чому я не схотів мати дитини від власної дружини?

— З великою вірогідністю твоя дружина однаково б втратила цю дитину, — сказала Лотте. — Синдром Дауна часто супроводжується вадою серця.

«Вада серця», — подумав я і в душі подякував їй за допомогу, за те, що вона знову все спростила для мене. Для нас обох.

За годину ми вже зняли із себе весь одяг, і я святкував перемогу, яку чоловік, більш звичний до перемог, вважав би залегкою, — однак я ширяв потім у небесах цілісінькими днями. Тижнями. Точніше, три з половиною тижні. Адже в мене з’явилася коханка. Яку я кинув за двадцять чотири дні.

Тепер, коли вона стояла переді мною в дверях, усе це здавалося нереальним.

У Ґамсуна десь сказано, що нам, людям, кохання швидко обридає. Що нам не хочеться того, що дістається нам завеликими порціями. Невже ми і справді настільки банальні? Вочевидь, так. Однак зі мною трапилось інше. Зі мною трапилося те, що називається нечисте сумління. Не від того, що я міг відповісти на закоханість Лотте, а від того, що я кохав Діану. Не визнати цього було неможливо, однак приводом для розриву став безглуздий дурний епізод. Було пізнє літо, двадцять четвертий день нашої розпусти, і ми лягли в ліжко у тісній двокімнатній квартирці Лотте на Ейлерт-Сундс-гате. До того ми теревенили цілий вечір — а точніше, теревенив я. Змальовуючи й описуючи життя таким, яким я його бачу. Це я вмію, у манері Пауло Коельйо, яка зачаровує інтелектуально поступливих людей, але дратує більш вибагливих. Погляд печальних карих очей Лотте не відривався від моїх губ, ловлячи кожне слово, — я буквально бачив, як вона усім єством уплітається в домоткане полотно моїх думок, як її мозок перетворює мої міркування на її власні, як вона закохується у мій розум. Сам я давно вже закохався у її закоханість, у віддані очі, у мовчазну натуру й тихі, ледь чутні стогони кохання, зовсім не схожі на завивання Діаниної циркулярної пили. Від цієї закоханості я три з половиною тижні перебував у стані безперервного збудження. Тож коли я час від часу переривав свій монолог, то нахилявся до неї, клав долоню їй на груди, і тремтіння охоплювало Лотте — чи то мене — і ми кидалися до дверей спальні, з ікеєвським ліжком шириною у сто один сантиметр і багатообіцяючою назвою «Брекке».[19] У той вечір стогони були голосніші, ніж завжди, і вона шепотіла мені на вухо щось датською, чого я не зрозумів, датська мова взагалі складна — датські діти навіть говорити починають пізніше інших європейських дітей, — та що тим не менш страшенно мене збуджувало, і я збільшив швидкість. Зазвичай Лотте з обережністю ставилася до такого наростання темпу, але цього разу вп’ялася мені у сідниці і притисла мене до себе, що я зрозумів як бажання збільшити потужність та частоту. Я підкорився, змушуючи себе думати про батька у відкритій труні під час похорону — перевірений рецепт від передчасного сім’явипорскування. Або у цьому випадку — від сім’явипорскування взагалі. Хоча Лотте і говорила, що п’є протизаплідні пігулки, від думки про її вагітність у мене зупинялося серце. Я не знаю, чи досягала Лотте оргазму, коли ми кохалися, її зазвичай тиха і стримана поведінка змушувала мене припускати, що її оргазм буде не сильнішим, ніж брижі на поверхні води, як дещо, чого я просто можу не помітити. А її, таку вразливу, я просто не міг мучити розпитуванням. Я відчув, що час зупинитися, але дозволив собі ще один потужний поштовх. І відчув, як натрапив на щось там усередині. Її тіло напружено застигло, а очі і рот відкрилися так широко, як тільки могли. Потім її тіло здригнулося, а погляд зробився таким диким, що я вирішив, ніби спровокував епілептичний напад. І тут я відчув, як щось гаряче, ще гарячіше, ніж її лоно, охоплює мій член, і наступної миті хвиля обдала мені живіт, стегна і мошонку. Піднявшись на ліктях, я з недовірою і жахом поглянув у ту точку, де з’єднувалися наші тіла. Її лоно стискалося так, наче хотіло виштовхнути мене, і стогін її був глибоким, ревучим, яким я ніколи його не чув. І тут прийшла друга хвиля. Волога виплеснулася з неї, просочилася між наших стегон і витекла на матрац, який ще не встиг увібрати першої хвилі. Господи, подумав я, я пробив у ній дірку. Мозок у паніці шукав причини. Вона вагітна, подумав я. І я якраз пробив дірку у її навколоплідному міхурі, і тепер її води витікають просто сюди, на ліжко. Господи, та ми зараз спливемо до дідька, це водяне дитя, ще одне водяне дитя. Гаразд, припустимо, я читав про так званий «струменевий оргазм» у жінок і навіть бачив його у кількох порнофільмах, але відносився до цього як до обману, вигадки, чоловічої фантазії. Єдине, про що я міг думати, це була розплата, божа кара за те, що я умовив Діану зробити тоді аборт: тепер я убив дитину своїм необережним членом.