Тут Г. Дюбвад додав пафосу:

— Та окрім усього зазначеного, у центрі цієї дивної історії виявилося всесвітньо відоме полотно Пітера Пауля Рубенса. Картина «Полювання на калідонського вепра» зникла після Першої світової війни і вважалася безповоротно втраченою. Поки нарешті чотири тижні тому не знайшлася… — Г. Дюбвад навіть затнувся від захвату: —…в норвезькому сільському туалеті!

Тут Одд Г. Дюбвад був вимушений зробити проміжну посадку, перш ніж знову шугнути вгору.

— У нас у студії сьогодні гість, який допоможе нам дістатися суті цієї гучної історії. Бреде Сперре…

Г. Дюбвад витримав крихітну паузу, що була сигналом режисеру в апаратній перемкнутися на другу камеру. Оператор обирає план у три чверті, і камера наїжджає на єдиного гостя у студії, високого привабливого блондина. Дорогий костюм публічного чиновника, сорочка із розстебнутим комірцем, перламутрові ґудзики — все, напевне, продумано стилістом з «ELLE», з яким Сперре трахається потайки — чи майже потайки — від усіх. Тепер уже жодна телеглядачка не перемкнеться на інший канал!

— Як співробітник КРИПОСа ви очолили розслідування цих восьми убивств. У вас за плечима майже п’ятнадцятирічний досвід поліцейської роботи. Чи стикалися ви у своїй практиці із чимось подібним?

— Усі випадки різні, — сказав Бреде Сперре із невимушеною самовпевненістю.

Не обов’язково бути провидцем, аби здогадатися — пам’ять його мобілки зараз буде заповнена есемесками. Жінка, яка цікавилася, чи він самотній, і хоче випити кави із цікавою людиною, мати-одиначка, що живе на околиці Осло, має машину і купу часу на тому тижні. Молодий хлопець, якому подобаються дорослі рішучі чоловіки. А хтось пропустив вступ, перейшовши одразу до справи і надіславши своє фото. Найбільш вдале: чарівна посмішка, щойно від перукаря, святкова сукня із відповідним викотом. Можна і без обличчя. Чи без сукні.

— Та ясна річ, восьмеро вби-их — таке у нас буває не щодня, — додав Сперре. I уточнив, відчувши, що сказане звучало дещо зневажливо. — Не тут, і не в країнах, з якими нас зазвичай порівнюють.

— Пане Бреде Сперре, — сказав Г. Дюбвад, який ретельно ставився до того, щоб кілька разів повторити ім’я гостя на початку передачі, аби воно міцно зафіксувалося у пам’яті глядачів. — Ця історія викликала міжнародний резонанс. Але ж подібний резонанс викликано не стільки загибеллю вісьмох людей, скільки тим, що ключову роль у всьому цьому зіграла всесвітньо відома картина?

— Можливо, у всякому разі ця картина досить відома мистецтвознавцям.

— А тепер її можна сміливо назвати всесвітньо відомою! — перебив Одд Г. Дюбвад і спробував піймати погляд Сперре, можливо, для того, аби нагадати те, що вони обговорювали перед початком програми: вони — команда, яка має працювати злагоджено, аби розповісти публіці сенсаційну історію. Адже заниження славетності картини автоматично знижує сенсаційність!

— Що б там не було, картина Рубенса виявилася ключовим моментом, коли КРИПОС, за відсутності вцілілих у цій трагедії жертв та інших будь-яких свідків, зумів скласти докупи усі частинки цієї головоломки. Хіба не так, пане Сперре?

— Саме так.

— Остаточні результати вашого розслідування буде опубліковано завтра, та чи не могли б ви вже тепер трішечки розповісти нашим телеглядачам про справу Граафа, як усе відбувалося, від початку до кінця.

Бреде Сперре кивнув. Але замість того, щоб заговорити, підняв склянку з водою і відпив ковточок. Г. Дюбвад широко посміхнувся у правий край екрана. Можливо, вони обидва заздалегідь обговорили цей маленький фокус, цю паузу, яка примусить глядачів підсунутися на самий краєчок дивана і напружити очі та вуха. Чи Сперре сам підхопив режиcуру?

Поліцейський чиновник поставив склянку і вдихнув:

— Перед тим, як почати роботу у КРИПОСі, я, як ви знаєте, працював у Відділі пограбувань, де, зокрема, роз-лідував численні випадки викрадення художніх ціннос-ей, що траплялися в Осло впродовж останніх двох років. Однаковий почерк указував на те, що за цим стоїть певна злочинна група. Уже тоді в наше поле зору потрапило охоронне агентство «Три-поліс», оскільки більшість будинків, де сталися пограбування, було оснащено саме цією системою захисту. І тепер ми знаємо, що один з тих, хто стояв за крадіжками, працював якраз у «Триполісі». Уве Чикерюд мав доступ до ключів від помешкань і, окрім того, міг відмикати сигналізацію. Вочевидь, той самий Чикерюд знайшов спосіб стирати повідомлення про ці відключення із журналів комп’ютерів. Ми вважаємо, що сам Чикерюд і здійснив більшу час-ину викрадень. Але він потребував людини, що розбирається у мистецтві, яка могла б, спілкуючись з іншими знавцями в Осло, отримувати інформацію, де зберігається та чи інша картина.

— І тут з’являється Клас Грааф?

— Так. У нього самого була значна колекція живопису у квартирі на Оскарс-гате, він терся поміж мистецтвознавців і галеристів, особливо в тусовці «Галереї Е», де багато хто його бачив. Там він спілкувався з людьми, які самі володіли цінними картинами або могли розповісти, у кого вони є. Цю інформацію Клас Грааф у свою чергу передавав Чикерюду.

— А що Чикерюд робив з картинами після викрадення?

— Анонімне джерело навело нас на слід перекупника у Ґетеборзі, давнього знайомого поліції, який уже зізнався, що мав контакти з Чикерюдом. На допиті цей перекупник повідомив нашим шведським колегам, що востаннє, коли він зв’язувався з Чикерюдом, той зателефонував і попередив, що виїхав і везе Рубенса. Скупник каже, що він не міг повірити, що це правда. Але ні картина, ні Чикерюд до Ґетеборга не доїхали…

— Не доїхали, — пророкотав Г. Дюбвад з трагічним дзвоном у голосі. — Але що ж трапилося?

Сперре криво посміхнувся, перш ніж продовжити, наче мелодраматична манера ведучого видавалася йому дещо смішною.

— Схоже, Чикерюд із Граафом вирішили кинути скупника. Уявляєте — адже він забирає половину вторгованої суми, а цього разу йшлося зовсім про інші гроші, ніж у випадку із звичайними картинами. Як керівник нідерландського підприємства з виробництва змішаних технологій, яке торгує з Росією і деякими іншими країнами колишнього Східного блоку, Грааф мав безліч кон-актів, причому вони далеко не обмежувалися легальною сферою. У Граафа і Чикерюда з’явився шанс прожити решту життя у повній економічній незалежності.

— Але ж Грааф справляв враження заможної людини?

— Підприємство, співвласником якого він був, опинилося у важкому фінансовому становищі, і до того ж, його було позбавлено посади керівника. А спосіб життя, який він вів, потребував витрат. Нам відомо, наприклад, що він шукав роботу на одному норвезькому підприємстві, що входило в концерн «Хортен».

— Отже, Чикерюд не поїхав на зустріч із перекупником, незважаючи на домовленість, бо вони з Граафом вирішили продати картину самі. І що ж було далі?

— Поки вони не знайшли покупця, картину необхідно було сховати у надійному місці. І вони поїхали у лісовий будиночок, який Чикерюд упродовж багатьох років винаймав у Синдре О.

— В околицях Елверума?

— Сусіди кажуть, що будиночок використовувався лише зрідка, але час від часу туди приїздило двоє чоловіків. До них, щоправда, ніхто не заглядав, і взагалі, складалося враження, що вони обидва намагаються не потрапляти на очі сусідам.

— І на вашу думку, це були Грааф із Чикерюдом?

— Вони працювали вкрай професійно і спілкувалися дуже обережно, щоб не лишати слідів, які пов’язували б їх один з одним. Жоден свідок не бачив їх разом, і вони, судячи із роздруківок дзвінків, ніколи не передзвонювалися.

— Але тут трапляється дещо непередбачуване?

— Так. Ми достеменно не знаємо, що саме. Вони обидва вирушили у цей будинок, аби сховати картину. Коли на кону такі суми, не так уже й дивно, що у тебе закрадається недовіра до напарника, на якого ти досі покладався. Можливо, почалася сварка. Причому обидва, ймовірно, були не цілком тверезі, наші аналізи виявили у крові обидвох сліди наркотиків.

— Наркотиків?

— Суміш кеталара з дормікумом. Доволі міцні речі й абсолютно не користуються попитом серед наших наркоманів. Тож ми вважаємо, Грааф привіз цю речовину із собою з Амстердама. Вочевидь, суміш подіяла таким чином, що обидва втратили обережність, а потім і будь-який контроль над собою. Справа дійшла до того, що вони вбили Синдре О. Потім…