— Але хіба ж там зараз нікого немає? — запитала Жинь. Якщо Міліція розташувалася по всій Імперії, то мала би бути й у провінціях Щура і Тигра. Ще трохи далі на північ — і вони битимуться в Сінеґарді за серце Імперії.

— Якщо там уже хтось є, тоді ми їх звідти виб’ємо, — сказав Неджа.

— У замерзлих водах? — виклично поцікавився Кітай. — Із замерзлою та вистражданою армією? Якщо ми рушимо далі на північ, то втратимо всі переваги, які ще спромоглися втримати.

— Або ми можемо закріпити свою перемогу, — заперечив Неджа. — Якщо ми переможемо в Бояні, то контролюватимемо дельту притоки Елехемза, а отже…

— Так, так, ви відріжете узбережжя від провінції Тигра, зможете відіслати підкріплення річкою, — роздратовано сказав Кітай. — От тільки ви не переможете в Бояні. Там уже Імперський флот. Із якоїсь причини Дзіньджа воліє вдавати, що його не існує. Не знаю, що коїться з твоїм братом, але він стає необачним і ухвалює божевільні рішення.

— Мій брат не божевільний.

— О ні, може, він найкращий генерал воєнного часу, якого я коли-небудь бачив. Але він такий видатний лише тому, що він — перший нікарський генерал, якого вчили думати передусім із військово-морської точки зору. Щойно річки замерзнуть, почнеться наземна війна — і тоді він і гадки не матиме, що робити.

Неджа зітхнув.

— Послухай, я розумію, до чого ти хилиш. Я просто намагаюся бачити в цій ситуації найкраще. Якби це вирішував я, ми б не пішли в Боян.

Кітай підняв руки.

— Ну, тоді…

— Ідеться зовсім не про стратегію. А про гордість. Ідеться про те, щоб показати призахідникам, що ми не злякаємося труднощів. А для Дзіньджі головне — довести свою спроможність перед батьком.

— Усе так чи інакше повертається до твого батька, — пробурмотів Кітай. — Вам обом не завадить допомога.

— То скажіть це Дзіньджі, — озвалася Жинь. — Скажіть, що він поводиться як дурень.

— Такий аргумент нізащо не спрацює, — сказав Неджа. — Дзіньджа сам вирішує, що він хоче. Думаєш, я можу заперечити йому й вийти сухим із води?

— Ну, якщо навіть ти не можеш, — сказав Кітай, — тоді ми в повній дупі.

Через годину гребні колеса зі стогоном закрутилися, штовхаючи Республіканський флот між невеликим гірським хребтом.

— Поглянь угору. — Кітай смикнув Жинь за руку. — Тобі це здається нормальним?

Спершу їй здалося, немовби сонце поступово здіймається над горами — світло було дуже яскравим. А потім це світіння піднялося вище й Жинь побачила, що то ліхтарики, які спалахували в нічному небі один за одним, немовби поле квітів. Від кульок тягнулися довгі стрічки, демонструючи повідомлення, яке можна було легко прочитати з землі.

«Капітуляція означатиме недоторканність».

— Невже вони справді думають, що це спрацює? — весело запитала Жинь. — Це ніби крик: «Будь ласка, ідіть геть».

Але Кітай не всміхався.

— Не думаю, що йдеться про заклик. Нам варто повертати назад.

— Що, лише через декілька ліхтариків?

— Річ не в ліхтариках. Хто б їх не надіслав, вони чекають на нас. І я сумніваюся, що в них є достатня вогнева міць, щоб дати відсіч цілому флоту, але вони однаково воюють на своїй території і знають цю річку. Вони займають її вже хтозна скільки. — Кітай підійшов до найближчого солдата. — Стріляти вмієш?

— Як і всі інші, — відповів солдат.

— Добре. Бачиш он той? — Кітай показав на ліхтар, що летів трохи на віддалі від інших. — Можеш уцілити в нього? Я просто хочу поглянути, що станеться.

Солдат розгубився, але послухався. З першого разу він промазав. Друга стріла вцілила куди слід. Ліхтар вибухнув полум’ям, розкидаючи над річкою снопи іскор і розжарених вуглинок.

Жинь упала. Вибух здався їй неможливо гучним як для такого маленького, безпечного на вигляд ліхтаря. І гуркіт не вщухав, бо, мабуть, у ліхтарі були закладені менші бомби, які спрацьовували в різних місцях у повітрі, наче складний феєрверк. Жинь спостерігала за цим, затамувавши подих, і сподівалася, що жодна іскра не долетить до іншого ліхтаря. Це могло запустити ланцюгову реакцію, що перетворить усю скелю на колону вогню.

Але інші ліхтарі не вибухнули — перший спрацював надто далеко від решти — і нарешті вибухи почали вщухати.

— Я ж казав, — озвався Кітай, щойно вони повністю стихли. Він підвівся. — Краще нам повідомити Дзіньджі про те, що треба змінити маршрут.

Флот пробирався вниз другим каналом притоки, вузьким проходом між зубчастими скелями. Це додало їм ще тиждень шляху, але краще так, ніж неминуче згоріти.

Жинь розглядала сіре каміння крізь підзорну трубу й помітила ущелини, виступи у скелях, де легко могли ховатися вороги, але не побачила руху. І ліхтарів також. Прохід здавався покинутим.

— Ми ще не на видноті, — сказав Кітай.

— Гадаєш, вони розставили пастки на обох річках?

— Могли, — сказав Кітай. — Я так і зробив би.

— Але тут нічого немає.

Повітря розітнув гуркіт. Жинь і Кітай перезирнулися й побігли до носа корабля.

Вітрильник на чолі флоту повністю охопило полум’я.

За мить пролунав ще один вибух. Другий корабель вибухнув, розкидаючи уламки так високо, що вони впали на палубу «Зимородка». Дзіньджа кинувся додолу саме за мить до того, як шматок «Чайки» мало не пришпилив його голову до щогли.

— Вниз! — крикнув він. — Усі вниз!

Але йому й не треба було наказувати, бо навіть із відстані сотні метрів вибухова хвиля струсонула «Зимородок» землетрусом, збивши з ніг усіх на палубі.

Жинь якомога ближче підповзла до краю, не випускаючи з рук підзорної труби. Вона визирнула з-за поруччя і квапливо оглянула довколишні гори, проте скрізь бачила лише каміння.

— Нагорі нікого немає.

— Це не снаряди, — сказав Кітай. — Інакше ти бачила б марево жару в повітрі.

Він мав рацію, джерело вибухів було не в повітрі, детонація відбувалася не на палубі. Сама вода вибухала навколо флоту.

На «Зимородку» зчинився хаос. Лучники висипали на верхню палубу, щоб відкрити вогонь по ворогу, якого не було. Дзіньджа хрипло кричав, наказуючи повертати кораблі назад. Гребні колеса «Зимородка» нестямно оберталися навспак, відштовхуючи червонувато-сіре судно з притоки, але врешті корабель зіштовхнувся з «Деркачем». Лише після квапливого обміну сигнальними прапорами флот зміг незграбно відступити річкою вниз.

Вони рухалися занадто повільно. Хай би що не було в тій воді, певно, його зв’язали докупи якимось механізмом ланцюгової реакції, бо вже за хвилину ще один вітрильник охопило полум’я, а за ним — ще один. Жинь бачила, як вибух починався під водою, і кожне наступне детонування було немовби замкнуте коло, що підбиралося все ближче до «Зимородка».

З річки здійнялася стіна води. Спершу Жинь подумала, що то від сили вибухів, але вода закручувалася спіраллю, все вище й вище, немовби вихор, що обертався в протилежному напрямку, розширюючись, щоб оточити військові кораблі, утворити захисне кільце, усередині якого опинився «Грифон».

— Що за хрінь? — озвався Кітай.

Жинь кинулася на ніс судна.

Неджа стояв під щоглою «Грифона», простягаючи руки до вежі води, немовби тягнучись за чимось.

Він зустрівся з Жинь поглядом, і її серце пропустило удар.

Його очі були пронизані смужками океанічної блакиті — не химерним лазуровим сяйвом погляду Фейленя, а темнішим кобальтом, кольором давніх коштовностей.

— І ти теж? — прошепотіла вона.

Крізь захисну хвилю води вона бачила вибухи, сплески помаранчевого, червоного і жовтого. Огорнуті водою, вони були майже гарними картинами шаленого шквалу вогню. Шрапнель немовби замерзала, замкнена в стіні. Вода висіла в повітрі неможливо довго, поки вибухи лунали один за одним серією, від них закладало вуха і луна прокочувалася по флоту. Неджа впав на палубу.

Хвиля опустилася, зімкнувшись усередину, і наскрізь промочила залишки Республіканського флоту.

Жинь треба було потрапити на «Грифон».

Сильна хвиля зіштовхнула корабель Неджі і «Зимородок» докупи. Їхні палуби відділяла лише вузька прогалина. Жинь кинулася бігти, підстрибнула, відштовхнулася від палуби «Грифона» й підбігла до нерухомої постаті Неджі.