Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Сподіваюся, вони розмовляють нікарською, — сказав Кітай. — Інакше здаватимуться пекельно лиховісними.

— Однаково. — Жинь виявилося складно не відчувати винуватого задоволення, спостерігаючи, як натовпи розбігаються від місіонерів попри всі зусилля призахідників.

Кітай простягнув їй паличку сухої риби.

— Голодна?

— Дякую.

Вона взяла рибу й узялася працювати зубами біля хвоста, щоб відгризти шматочок. То ціле мистецтво — споживання солоної риби майя, яка складала більшу частину їхнього раціону. Жинь мусила спочатку розжувати рибу, щоб та стала досить м’якою і з кісток можна було зняти м’ясо, й виплюнути все зайве. Якщо пожувати недостатньо, кістки застрягнуть у горлі, а як забагато, то риба втратить смак.

Солона майя — розумна їжа для армії. На те, щоб її з’їсти, йде стільки часу, що до того, як Жинь закінчувала (хоч як мало з’їдала), вона почувалася ситою від солі та слини.

— Ти бачила їхні пеніси? — запитав Кітай.

Жинь мало не виплюнула свою рибу.

— Що?

Він показав руками.

— Вважається, що призахідницькі чоловіки повинні бути значно, гм, більшими за нікарців. Так сказала Салкхі.

— А Салкхі звідки знати?

— А ти як думаєш? — Кітай пограв бровами. — Визнай, ти також про це думала.

Жинь здригнулася.

— Хіба що мені за це заплатять.

— Ти бачила генерала Тарквета? Він величезний. Не сумніваюся, у нього…

— Не верзи дурниць, — випалила вона. — Вони жахливі. І вони жахливо пахнуть. Вони… Не знаю, ніби чимось кислим.

— Гадаю, це тому, що вони п’ють коров’яче молоко. І все молочне осідає в їхньому організмі.

— А я думаю, просто не миються.

— Хто б казав. Себе давно нюхала?

— Зажди-но. — Жинь указала кудись через річку. — Поглянь туди.

Декілька цивільних жінок кричали на місіонера. Місіонер квапливо відступав, витягнувши руки в незагрозливій позі, але жінки не припиняли лементувати, аж доки він не відійшов далі пляжем.

Кітай присвиснув:

— Усе йде чудово.

— Цікаво, що вони їм кажуть, — сказала Жинь.

— «Наш Творець — великий і могутній», — помпезно промовив Кітай. — «Моліться з нами, й ніколи не пізнаєте голоду».

— «Усі війни припиняться».

— «Усі вороги впадуть замертво, здолані великою рукою Творця».

— «Мир настане у світі, а демонічні боги опиняться в пеклі». — Жинь підтягла коліна до грудей і спостерігала, як місіонер стоїть на пляжі, шукаючи ще один гурт цивільних, щоб надокучати їм. — Думаєш, вони просто дадуть нам спокій?

Для Імперії призахідницька релігія новою не була. На піку свого правління Червоний Імператор часто приймав емісарів західних церков. Учені церкви гостювали при його дворі в Сінеґарді й розважали Імператора астрономічними передбаченнями, зоряними мапами та витонченими винаходами. Після смерті Червоного Імператора заздрісні придворні чиновники стратили розманіжених учених, а місіонерів вигнали з континенту на ціле століття.

Звісно, призахідники докладали неабияких зусиль, щоб повернутись. І під час першого вторгнення це їм майже вдалося. Але тепер пересічні нікарці пам’ятали лише брехню, яку Тріада поширювала після Другої Макової війни. Вони вбивають та їдять немовлят. Принаджують молодих жінок до своїх монастирів, щоб ті служили як секс-рабині. У фольклорі вони більшою чи меншою мірою перетворилися на чудовиськ. Якщо Сіре товариство сподівалось отримати новонавернених, то все робилося для того, щоб їм це не вдалося.

— Вони все одно мусять спробувати, — сказав Кітай. — Я колись читав їхні святі тексти. Їхні вчені стверджують, що коли Божественний Архітектор благословляє та обирає людей, їхній обов’язок — проповідувати кожному невірному, який трапляється їм на шляху.

— Обирає? Що це означає?

— Не знаю. — Кітай кивнув кудись за плече Жинь. — Чому б тобі не запитати в неї?

Жинь озирнулася.

До них берегом крокувала сестра Петра.

Жинь занадто швидко проковтнула останній шматочок риби. Він боляче продряпав горло. Кожний ковток віддавався подряпиною нерозжованої кістки.

Сестра Петра зустрілася з Жинь поглядом і поманила її пальцем. «Ходімо». Це був наказ.

Кітай поплескав Жинь по плечу й підвівся:

— Розважайся.

Жинь потяглася до його рукава:

— Ти не посмієш мене кинути…

— Я не збираюся в це втручатися, — сказав він. — Я бачив, на що здатні аркебузи.

— Мої вітання, — сказала Петра, коли вони повернулися на «Зимородок». — Мені сказали, що це була видатна перемога.

— Видатна — якраз слушне слово, — сказала Жинь.

— І вогонь до тебе не прийшов у бою? Хаос не показав свою голову?

Жинь зупинилася.

— Ви воліли б, щоб я заживо спалила цих людей?

— Сестро Петро! — Позаду них біг місіонер. Надзвичайно юний — заледве більше шістнадцяти. Він мав відкрите й дитяче обличчя, а широкі блакитні очі по-дівочому обрамляли довгі вії. — Як сказати: «Я з-за великого моря»? Я забув.

— Ось так. — Петра з бездоганною точністю промовила фразу нікарською.

— Я з-за великого моря, — хлопчина був немовби в захваті, повторюючи ці слова. — Я правильно сказав? Тони?

Жинь від початку зрозуміла, що він дивиться на неї.

— Звісно, — сказала вона. — Так добре.

Хлопець осяйно їй усміхнувся:

— Люблю вашу мову. Вона така красива.

Жинь кліпнула. Та що з ним? Чому він такий щасливий?

— Брате Авґусе, — голос Петри раптово пожорсткішав. — Що у вас у кишені?

Жинь глянула вниз і побачила в його кишені жменю вотво — парових кукурудзяних булочок, які разом із рибою майя складали основну страву для солдатів.

— Лише моя порція, — швидко сказав він.

— І ви збираєтеся її з’їсти? — запитала Петра.

— Звісно, я просто прогулювався…

Авґусе.

Його обличчя осунулося.

— Вони сказали, що голодні.

— Їх не можна годувати, — категорично сказала Жинь. — Дзіньджа віддав чіткий наказ. До ночі цивільні добряче зголодніють. Коли Республіка нагодує їх уранці, їхній жах перетвориться на прихильність.

— Це жорстоко, — сказав Авґус.

— Це війна, — сказала Жинь. — І якщо ти не можеш виконувати найпростіші накази, тоді…

Петра поспішно втрутилася:

— Згадай, чого тебе вчили, Авґусе. Ми не суперечимо господарям. Ми тут, щоб поширювати добре слово. А не для того, щоб недооцінювати нікарців.

— Але вони голодують, — сказав Авґус. — Я хотів їх утішити…

— То втіш їх ученням Творця. — Петра поклала руку Авґусу на щоку. — Іди.

Жинь дивилася, як Авґус віддаляється від них на пляжі.

— Йому не місце в цій кампанії. Він надто юний.

Петра повернулася й жестом наказала Жинь іти за нею на «Зимородок».

— Він не набагато молодший за ваших солдатів.

— Наші солдати треновані.

— Наші місіонери також. — Петра повела Жинь до своєї каюти на другій палубі. — Брати й сестри в Сірому товаристві присвячують усе життя поширенню слова Божественного Творця на охоплених Хаосом землях. Нас усіх учили в академії товариства ще змалечку.

— Я впевнена, що знайти варварів, аби цивілізувати їх, не так і важко.

— Їх і справді немало в цій півкулі, тих, хто не знайшов шляху до Творця. — Петра немовби зовсім не помітила сарказму в словах Жинь. Вона жестом показала їй сісти на ліжко. — Цього разу також із лаунданумом?

— Ви знову до мене торкатиметеся?

— Так.

На цьому етапі Жинь була вже за крок до того, щоб знову стати залежною від опіуму. Але вибір був між демоном, якого вона знала, і демоном незнайомим. Вона взяла запропоновану чашку.

— Твій континент був закритий для нас дуже довго, — сказала Петра, коли Жинь випила. — Дехто з наших старійшин наполягає, що нам треба припинити вчити ваші мови. Але я завжди знала, що ми повернемося. Цього вимагає Творець.

Жинь сиділа з заплющеними очима, відчуваючи, як тілом розходиться знайоме оніміння від лаундануму в кровоплині.

— То виходить, ваші місіонери ходять тим пляжем і розповідають усім довгі історії про годинник?

57
{"b":"820296","o":1}