Жинь навіть гадки не мала, що робитиме, коли вибереться з міста. Моаґ так і не відповіла на її послання. А може, навіть і не отримала його. Або вирішила проігнорувати. Чи відіслати його безпосередньо Вейсжі.

Анькхілуунь міг обернутися жахливою ставкою. Але інших варіантів Жинь просто не мала.

Вона знала тільки, що треба вибратися з міста. Хоч раз вона мусила бути на крок попереду Вейсжі. Ніхто не підозрював, що вона може втекти, а отже, ніхто й не затримає її.

Інших козирів Жинь не мала, але з рештою проблем вона розбереться, щойно Червоні скелі лишаться далеко позаду.

— Хочеш випити? — пролунав голос.

Жинь підстрибнула й мимоволі потягнулася до меча.

— Тигрячі цицьки, — сказав Неджа. — Це лише я.

— Вибач, — видихнула вона. Чи зчитав він на її обличчі страх? Вона квапливо напустила на себе жалюгідну подобу спокою. — Досі смикаюся. Кожен шум лунає для мене гарматним вогнем.

— Знайоме відчуття. — Неджа підняв кухоль. — Це може допомогти.

— Що це?

— Соргове вино. Уперше за багато місяців нас звільнили від служби, — він широко всміхнувся. — Тож ми можемо упитися.

— Хто це — ми? — обережно поцікавилася вона.

— Ми й Венка. Прихопимо ще й Кітая. — Неджа простягнув до неї руку. — Ходімо. Чи в тебе є кращі плани?

Жинь відмахнулася, у її голові роїлися думки.

Напитися перед утечею було жахливою ідеєю. Але Неджа міг щось запідозрити, якби вони з Кітаєм відмовилися. Він мав рацію — ані вона, ані Кітай не мали переконливого виправдання бути ще десь. Відколи призахідники ввійшли в гавань, їх усіх звільнили від служби.

І якщо вона не планувала зради, то якого ж біса відмовлятися?

— Ходімо, — повторив Неджа. — Декілька чарок не зашкодять.

Жинь витиснула з себе усмішку й узяла його за руку.

— Ти читаєш мої думки.

Ідучи вслід за Неджею з казарм, вона спробувала заспокоїти шалене серцебиття.

Усе нормально. Вона могла дозволити собі таку вільність. Щойно вона поїде з Арлона, то, може, вже ніколи й не зустрінеться з Неджею. Вона знала, що попри зв’язок між ними, він завжди лишатиметься на боці батька. Вона не хотіла, щоб Неджа запам’ятав її зрадницею. Вона хотіла, щоб він запам’ятав її другом.

У неї є час щонайменше до години перед світанком. І вона могла попрощатися як годиться.

Жинь не знала, де Неджа з Венкою знайшли стільки спиртного в місті, адже продавати його солдатам було заборонено. Коли вона вийшла з лікарні, Венка чекала на вулиці з цілим візком запечатаних глечиків. Неджа привів із казарм Кітая. А потім вони разом виштовхали візок до найвищої башти палацу, де сіли, споглядаючи Червоні скелі та роздивляючись уламки флотів, які плавали під ними.

Перші декілька хвилин вони не розмовляли. Лише квапливо пили, намагаючись якомога дужче сп’яніти. Багато часу для цього не знадобилося.

Венка вдарила Неджу в ногу.

— Ти впевнений, що нас за це не посадять?

— Ми щойно перемогли в найважливішій битві в історії Імперії. — Неджа ліниво їй усміхнувся. — Гадаю, ви маєте повне право напитися.

— Він намагається нас підставити, — сказала Жинь.

Вона не збиралася пити. Але Венка з Неджею постійно підбурювали — і вона не знала, як відмовитися, щоб не зародити підозр. А щойно почала, то було все важче й важче спинитися. Перші ковтки соргового вина видалися жахливими — здавалося, воно випалює їй стравохід, але дуже швидко тілом розійшлося смачне запаморочливе оніміння. Вино почало смакувати як вода.

«Через декілька годин усе минеться», — туманно подумала Жинь. До світанку з нею все буде гаразд.

— Повір, — сказав Неджа. — Щоб підставити когось із вас, вино мені не знадобилося б.

Венка чмихнула носом над кухлем.

— Це питво грубе.

— А що б тобі сподобалося більше? — запитав Неджа.

— Бамбукове рисове вино.

— А леді балувана, — сказав Кітай.

— Я дістану, — зголосився Неджа.

— Я дістану, — перекривив Кітай.

— Якісь проблеми? — запитав Неджа.

— Ні, просто запитання. Ти колись задумувався про те, щоб не бути таким претензійним гівнюком?

Неджа відставив кухоль.

— А ти колись задумувався про те, як близько стоїш до краю даху?

— Хлопці, хлопці! — Венка покрутила між пальцями пасмо волосся, доки Кітай бризкав краплями вина в Неджу.

— Припини, — випалив Неджа.

— То змусь мене.

Жинь уже добряче напилася й, примружившись, спостерігала, як Неджа кидається навколішки через усю башту й валить Кітая на підлогу. Вона мала би боятися, що хлопці впадуть за край, але в такому п’яному стані це здавалося їй просто смішним.

— Я дечого навчився, — різко заявив Кітай, скидаючи Неджу з себе.

— Ти завжди чогось учишся, — сказала Венка. — Кітай учений.

— Я інтелектуально допитливий, — сказав Кітай.

— Завжди скнієш у бібліотеці. Знаєш, у Сінеґарді я навіть заклалася на те, що ти цілими днями там дрочиш.

Кітай пирснув вином.

— Що?

Венка підперла підборіддя руками.

— Ну, а хіба не так? Бо я воліла б повернути собі гроші.

Кітай проігнорував її.

— Я он до чого… Слухайте, люди, а це й справді цікаво. Ви знаєте, чому війська Міліції билися так, немовби ніколи меча в руках не тримали?

— Вони билися трохи з більшою майстерністю, — сказав Неджа.

— Я не хочу говорити про війська, — сказала Венка.

Неджа штурхнув її ліктем.

— Зроби йому приємність. Інакше він ніколи не заткнеться.

— Малярія, — сказав Кітай. Першого разу він промовив це гикаючи, але коли перекотився на бік, захихотів так сильно, що вся башта трусилася. Він п’яний, усвідомила Жинь. Може, навіть ще п’яніший за неї, попри небезпеку.

Мабуть, Кітай почувався так, як і вона: щасливим, у стані марення, бо ж уперше за довгий час був із друзями, яким не загрожувала небезпека. Жинь підозрювала, що він також хотів затьмарити реальність і порушити правила, проігнорувати той факт, що вони розлучаються навічно й ділять останні кухлі вина.

Вона не хотіла світанку. Їй кортіло розтягнути цю мить якнайдовше.

— Вони не звикли до південних хвороб, — продовжив Кітай. — Комарі ослабили їх дужче за будь-які наші дії. Хіба не дивовижно?

— Неймовірно, — сухо промовила Венка.

Жинь не звертала на це уваги. Вона ковзнула ближче до краю башти. Їй хотілося знову полетіти, відчути стрімке падіння в животі, чистий захват пірнання.

Вона звісила одну ногу через край і насолоджувалися тим, як вітер шмагає її по шкірі. Жинь лише трохи нахилилася вперед. А якщо вона стрибне просто зараз? Чи потішиться падінням?

— Геть звідти, — голос Кітая пробився крізь туман у її голові. — Неджа, хапай її…

— Уже, — сильні руки обхопили її навколо талії й відтягли від краю. Неджа міцно стиснув її, передчуваючи боротьбу, але Жинь лише радісно скрикнула і схилилася спиною йому до грудей.

— Ти хоч уявляєш, скільки від тебе проблем? — бурчав він.

— Дай мені ще один кухоль, — сказала вона.

Неджа вагався, але Венка охоче виконала її прохання.

Жинь зробила довгий ковток, зітхнула й торкнулася скронь кінчиками пальців. Вона почувалася так, немовби по її кінцівках текла енергія, немовби вона встромила руку в блискавку. Жинь схилилася головою до стіни й міцно замружилася.

Найкраще в тому, щоб напитися — це те, що все стає неважливим.

Вона могла затриматися на думках, які раніше завдавали занадто багато болю. Могла пригадати, як Алтань горів на хвилерізі, трупи в Ґолінь Ніїс, тіло Цари на руках у Чаґханя, — навіть не здригнувшись, без жодних страждань. Могла поринути у спогади спокійно й відсторонено, бо нічого не мало значення, бо ніщо не завдавало болю.

— Шістнадцять місяців, — Кітай почав перераховувати на пальцях уголос. — Ми вже на війні майже півтора роки, якщо рахувати від моменту вторгнення.

— Не дуже й довго, — сказала Венка. — Перша Макова війна тривала три роки. Друга — п’ять. Битви після Червоного Імператора розтягнулися на всі сім.

— І як же ти билася б на війні цілих сім років? — запитала Жинь. — Хіба ти не знудилася б від боїв?