— Ти знала, що дитина жива, — нарешті промовила Жинь.
— Так, — випалила Венка. — І що з того?
— І збиралася її вбити.
Венка важко зглитнула й метнула спис у воду.
— У тієї істоти немає майбутнього. Я зробила б їй послугу.
Воєнний час в Арлоні був не найприємнішим періодом. Відчай зависнув над столицею немовби саван, адже загроза наближення армій і з півночі, і з півдня зростала з кожним днем.
Їжу суворо обмежили навіть для мешканців провінції Дракона. Кожного чоловіка, жінку й дитину, які не входили до лав Республіканської армії, зобов’язали працювати. Більшість відправляли на роботу до кузні або на верфі. Навіть малим дітям давали завдання нарізати полотна для лазарету.
Співчуття бракувало найдужче. Біженці з півдня юрмилися за своїм бар’єром, і їх однаково зневажали і солдати, і цивільні. Якщо їм і виділялися якісь харчі чи припаси, то їх було вкрай мало. Жинь з’ясувала, що якщо поставки припасів не супроводжували солдати, то до таборів вони так і не потрапляли.
Біженці не могли розраховувати на співчутливих захисників. Щойно пішли чутки про зв’язок Жинь із Фанами, всупереч бажанню самої Жинь її призначили неофіційною поборницею інтересів біженців у Арлоні.
Біженці зверталися до неї щоразу, коли вона опинялася неподалік від їхнього району, і всі благали тисячі різних речей, яких вона не могла їм дати: більше їжі, більше ліків, більше матеріалів для вогнищ і наметів.
Їй страшенно не подобалося становище, у якому вона опинилася, бо це вело лише до обопільного розчарування. Керівну верхівку Республіки все дужче дратували її неможливі прохання про базові людські потреби, а біженці почали ображатися, що вона так і не змогла їх задовольнити.
— Це безглуздя, — Жинь гірко скаржилася Кітаю. — Вейсжа сам завжди говорив, що ми маємо добре ставитися до полонених. І ось як ми ставимося до власного народу?
— Це тому, що біженці не мають жодної стратегічної переваги, якщо не брати до уваги тієї незначної ймовірності, що їхні складені на купи тіла можуть затримати армію Дадзі, — сказав Кітай. — Це якщо опускатися до грубощів.
— Пішов до біса, — відповіла Жинь.
— Я просто озвучую те, що вони всі думають. Не вбивай посланця.
Жинь мала б злитися дужче, але вона розуміла, яка всюдисуща ця точка зору. Для більшості Драконів вихідці з півдня заледве були нікарцями. Вона й сама бачила стереотипного Півня очима мешканки півночі — косоокого, беззубого, смаглявого ідіота, який розмовляє спотвореною говіркою.
Це страшенно соромило й бентежило її, бо раніше й вона була такою.
Жинь намагалася стерти всі ці частини себе вже дуже давно. У чотирнадцять їй досить пощастило, щоб займатися з учителем, який розмовляв майже нормальною сінеґардською. І до Сінеґарда вона потрапила ще достатньо юною, щоб погані звички швидко й жорстко вибилися з неї. Вона навчилася пристосовуватися. Вона стерла свою ідентичність, щоб вижити.
І їй здавалося принизливим те, як вихідці з півдня тепер прагнули її уваги, як намагалися підібратися до неї, бо вважали її ближчою до себе за походженням.
Жинь уже дуже давно намагалася зруйнувати зв’язок з провінцією Півня, місцем, де на її долю випало небагато щасливих спогадів. І їй це майже вдалося. Але біженці не дозволяли їй забути.
Щоразу підходячи до таборів, вона бачила злі докірливі погляди. Усі вони знали, ким вона стала тепер. І зумисне давали їй це зрозуміти.
Вони вже не викрикували їй образ. Вони вже давно перетнули межу люті й тепер жили в обуреному розпачі. Але вона чітко зчитувала вирази їхніх мовчазних облич.
«Ти одна з нас, — говорили вони. — Ти мала захищати нас. А тобі не вдалося».
Через три тижні після повернення Жинь до Арлона Імператриця надіслала Республіці цілком зрозуміле послання.
Десь за кілометр-два від Червоних скель прикордонний патруль провінції Дракона схопив чоловіка, який заявляв, що його відправили зі столиці. Посланець приніс із собою лише бамбуковий кошик, прикрашений орнаментом та закріплений на спині, а також невеличку Імперську печатку, що засвідчувала його особистість.
Посланець наполягав, що говоритиме лише за умови, що Вейсжа прийме його в тронній залі у присутності всіх своїх генералів, Воєначальників і генерала Тарквета. Вартові Ежиденя роздягнули того чоловіка й перевірили його одяг та кошик, шукаючи вибухівку чи отруйний газ, але нічого не знайшли.
— Лише пельмені, — радісно промовив посланець.
Вони неохоче його пропустили.
— Я приніс послання від Імператриці Су Дадзі, — оголосив він присутнім. Коли він говорив, його нижня губа гротескно ляскотіла. Він немовби був хворий чимось: лівий бік губи був укритий червоними водянистими пухирями. А через виразний акцент провінції Щура його слова були заледве зрозумілі.
Жинь примружилася, спостерігаючи, як він підходить до трону. Він не був ані сінеґардським дипломатом, ані представником Міліції. Він не поводився так, як годилося поводитися придворному чиновнику. Певно, він був звичайним солдатом. Але нащо Дадзі доручати дипломатичну справу тому, хто заледве здатен говорити?
Хіба що посланець прийшов не для того, щоб вести перемовини. Хіба що Дадзі не був потрібен той, хто може швидко думати й гладко говорити. Хіба що Дадзі хотіла того, хто лише потішиться нагоді виступити проти Вейсжі. Хто зможе висловити невдоволення Республікою й готовий заради цього вмерти.
А отже, це ніяке не перемир’я. Це однобічне послання.
Жинь напружилася. Посланець нізащо не зміг би нашкодити Вейсжі — принаймні не тоді, коли всі люди Ежиденя закрили йому підхід до трону. Але вона однаково дужче стиснула свій тризуб, відстежуючи поглядом кожен рух чоловіка.
— Говори, що маєш, — наказав Вейсжа.
Посланець широко всміхнувся.
— Я прийшов із новинами від Їнь Дзіньджі.
Леді Сайкхажа підвелася. Жинь бачила, як вона затремтіла.
— Що вона зробила з моїм сином?
Посланець опустився навколішки, поставив кошик на мармурову підлогу й підняв віко. Залу наповнив різкий запах.
Жинь витягнула шию, очікуючи побачити розчленований труп Дзіньджі.
Але кошик був заповнений пельменями, засмаженими до ідеальної золотавості й складеними у формі лотосової квітки. Певно, що за кілька тижнів мандрівки вони зіпсувалися — Жинь бачила темну плісняву на краях — але форма лишилася недоторканною. Вони були ретельно прикрашені, намазані пастою з лотосового насіння. А ще на них вивели чотири багряні знаки.
«Дракон пожирає своїх синів».
— Імператриця пропонує вам посмакувати пельменями з найрідкіснішим сортом м’яса, — сказав посланець. — Вона сподівається, що ви впізнаєте смак.
Леді Сайкхажа скрикнула й впала на підлогу.
Вейсжа глянув у вічі Жинь і провів рукою по шиї.
Вона зрозуміла. І миттю підняла тризуб та кинулася до посланця.
Він лише трохи похитнувся назад, але в усьому іншому навіть не намагався захиститися. Навіть не підняв рук. І просто сидів, задоволено всміхаючись.
Жинь всадила тризуб йому в груди.
Чистого удару не вийшло. Вона була надто шокована, спантеличена пельменями, щоби прицілитися як слід. Зубці ковзнули крізь грудну клітку, але не вцілили в серце.
Вона висмикнула тризуб.
Посланець захлинався сміхом. Бульбашки крові виривалися крізь криві зуби, лишаючи плями на давній мармуровій підлозі.
— Ви помрете. Ви всі помрете, — сказав він. — А Імператриця станцює на ваших могилах.
Жинь ударила знову й цього разу поцілила в саме серце.
Неджа кинувся до матері й підняв її на руки.
— Вона зомліла, — сказав він. — Хто-небудь, допоможіть…
— Тут є ще дещо, — сказав генерал Ху, доки палацові прислужники збиралися навколо Сайкхажі. У генерала помітно тремтіли руки, та все ж він витягнув із кошика сувій і струсив крихти. — Це лист.
Вейсжа на троні навіть не ворухнувся.
— Зачитай.
Генерал Ху зламав печатку й розгорнув сувій.
— «Я йду за тобою».
Леді Сайкхажа сіла й слабко застогнала.
