— Оце так сюрприз!
Шовкові завіси на головному вході розсунулися, й на палубу вийшла сластолюбна постать. Жинь придушила стогін.
Це була Сажана, «Чорна лілія» вищого рангу й улюблениця Моаґ. Відколи Цике висадилися в Анькхілууні три місяці тому, вона була посередницею між ними і Моаґ. У Сажани був нестерпно гострий язик, шалена схильність до сексуальних натяків і, за словами Бадзі, найпрекрасніші груди на півдні Мужвею.
Жинь ненавиділа її.
— Рада бачити вас тут. — Сажана підійшла ближче і схилила голову набік. — А ми думали, що ти не цікавишся жінками.
Говорячи, вона немов танцювала, підкреслюючи кожне слово погойдуванням стегон. Жамса зніяковіло витріщався на Сажанині груди.
— Мені треба зустрітися з Моаґ, — сказала Жинь.
— Моаґ зайнята, — відповіла Сажана.
— Гадаю, що Моаґ стане розуму не змушувати мене чекати.
Сажана здійняла бездоганно підмальовану брову:
— А ще вона не любить виявів неповаги.
— Я неясно висловилася? — випалила Жинь. — Якщо ти не хочеш, щоб цей корабель охопило полум’я, то підеш до своєї господарки і скажеш, що я хочу зустрітися з нею.
Сажана награно позіхнула:
— Будь люб’язною зі мною, спірлійко. Інакше можу розсердитися.
— Я можу потопити твою баржу за лічені хвилини.
— А Моаґ випустить у вас залп стріл, не встигнете ви бодай зійти з борту. — Сажана зневажливо махнула рукою. — Іди собі, спірлійко. Ми відправимо по тебе, коли Моаґ буде готова.
У Жинь перед очима стала червона пелена.
Чортова нахаба.
Сажані це могло здаватись образою, але Жинь і була спірлійкою. Вона самотужки виграла Третю Макову війну. Потопила цілу кляту країну. І все заради того, щоб тепер із неї насміхалася дурна хвойда з «Лілій»?
Жинь простягла руки й схопила Сажану за комір. Сажана ворухнулася, щоб витягти шпильку для волосся, без сумніву, отруєну, але Жинь ударила нею об стіну, притиснула один лікоть їй до горла, а другим пришпилила правий зап’ясток.
А потім нахилилася вперед і, притиснувшись вустами до Сажаниного вуха, прошепотіла:
— Можливо, ти вважаєш, що зараз ви тут у безпеці. Можливо, я просто повернуся й піду. А ти хизуватимешся перед іншими сучками, як спритно віднадила спірлійку. Щасливиця! А потім однієї ночі, коли ти загасиш ліхтарі й піднімеш сходню, то відчуєш у своїх кімнатах запах диму. Ти вибіжиш на палубу, але до того часу полум’я розгориться так, що ти вже не бачитимеш далі, ніж за пів метра перед собою. Ти знатимеш, що то я, але ніколи не розповіси про це Моаґ, бо стовп полум’я обпалить твою гарненьку шкіру. Останнє, що ти побачиш перед тим, як упасти в окріп, буде моє усміхнене обличчя. — Жинь сильніше впилася ліктем у зблідле Сажанине горло. — Не біси мене, Сажано.
Сажана нестямно заплескала по зап’ястках Жинь.
Жинь схилила голову.
— Що скажеш?
Сажанин голос перетворився на приглушений шепіт:
— Моаґ… може зробити виняток.
Жинь відпустила її. Сажана впала назад на стіну, нестямно обмахуючи обличчя.
Червона пелена відступала з-перед очей Жинь. Вона стиснула кулак і розкрила його, повільно видихаючи, а потім витерла долоню об туніку.
— Отак уже краще.
— Ми на місці, — сповістила Сажана.
Жинь потягнулася, щоб зняти з очей пов’язку. Сажана вела її одну — інші були тільки раді нагоді лишитися на баржі втіх — і від неприхованої вразливості Жинь смикалася й пітніла впродовж усієї мандрівки каналами.
Спершу вона побачила перед собою лише темряву. Але потім очі звикли до тьмяного світла. Жинь розгледіла кімнату, освітлену крихітними мерехтливими ліхтарями. Ані вікон, ані бодай натяку на сонячне сяйво. Жинь не знала напевне, чи вони на кораблі, чи в будівлі; чи надворі вже стемніло, чи кімната просто так добре запечатана, що зовнішнє світло не може пробитися. Повітря в кімнаті було значно прохолоднішим, аніж зовні. Жинь здалося, що вона досі відчуває бурхливе море під ногами, але лише віддалено. Вона не могла сказати, чи то було навсправжки, чи просто примарилося.
Будівля, куди вона потрапила, була величезною. Військовий корабель на мілині? Склад?
Жинь бачила масивні меблі з вигнутими ніжками, безперечно привезені з-за кордону, бо в Імперії столів так не різьбили. На стінах висіли портрети, проте зображали вони не нікарців. Істоти на них були блідошкірі, грізні й усі з білими крилами безглуздої форми. Середину кімнати займав масивний стіл, досить великий, щоб за ним розмістилося два десятки людей.
На іншому боці сиділа сама королева піратів, оточена цілим загоном лучниць «Лілій».
— Жунінь, — голос Моаґ був могильно протяжним, глибоким і химерно непереборним. — Завжди рада.
На вулицях Анькхілууня її завжди називали Моаґ Кам’яна Вдова. Це була висока широкоплеча жінка, радше ставна, аніж гарненька. Подейкували, що колись вона була повією з затоки, та врешті вийшла заміж за одного з численних піратських капітанів Анькхілууня. А потім він помер за дивних обставин, яких так і не вивчили належним чином, і Моаґ поступово піднялася рангами ієрархії піратів Анькхілууня та об’єднала флот нечуваної сили. Вона перша поставила піратські фракції Анькхілууня під один прапор. До встановлення її панування відчайдушні анькхілуунські бандити воювали один з одним так само, як дванадцять провінцій Нікані, відколи помер Червоний Імператор. По суті, вона зробила те, на що Дадзі не спромоглася. Переконала розрізнені фракції солдатів служити одній справі — своїй.
— Сумніваюся, що ти бувала в моєму особистому кабінеті, — Моаґ жестом обвела кімнату. — Гарно тут, правда? Призахідники нестерпно надокучливі, але облаштовувати кімнати вміють.
— А що сталося з першими власниками? — запитала Жинь.
— Та хтозна. Гадаю, військово-морський флот призахідників учить своїх моряків плавати. — Моаґ показала на стілець навпроти неї. — Сідай.
— Ні, дякую.
Жинь уже не могла стерпіти сидіння на стільцях. Їй страшенно не подобалося, як столи блокують ноги, бо якщо раптом доведеться підстрибнути або спробувати втекти, коліна вдаряться об деревину, а це коштуватиме дорогоцінного часу для втечі.
— Ну як хочеш. — Моаґ схилила голову набік. — Я чула, що в Адлазі все пройшло не дуже гладенько.
— План не спрацював, — сказала Жинь. — Ми несподівано зіткнулися з Дадзі.
— О, я знаю, — промовила Моаґ. — Про це знає все узбережжя. Ти ж знаєш, як Сінеґард це викрутив? Ти облудна спірлійка, зрадниця корони. Муґенські поневолювачі довели тебе до божевілля, і тепер ти загрожуєш усім, до кого наближаєшся. Винагороду за твою голову збільшили до шести тисяч імперських срібняків. Удвічі більше, якщо тебе приведуть живою.
— Як мило, — сказала Жинь.
— Схоже, тебе це не надто турбує.
— І то правда. — Жинь нахилилася вперед. — Послухай, Ян Юаньфу мертвий. Ми не змогли принести його голову, але твої нишпорки підтвердять усе, щойно дістануться Адлаґи. Настав час платити.
Моаґ проігнорувала її слова й підперла підборіддя кінчиками пальців.
— Не розумію. Навіщо завдавати собі такого клопоту?
— Моаґ, ну годі…
Моаґ підняла руку, обриваючи її на півслові:
— Розкажи мені ось що. Ти маєш силу, про яку більшість людей навіть не мріють. Можеш робити що заманеться. Стати Воєначальником. Стати піратом. Та стати капітаном одного з моїх кораблів, якщо схочеш. Навіщо кидатися в цей бій?
— Бо цю війну почала Дадзі, — сказала Жинь. — Бо вона вбила моїх друзів. Бо вона лишилася на троні, хоча їй там не місце. Бо хтось мусить убити її, і ліпше, якщо це буду я.
— Але навіщо? — наполягала Моаґ. — Ніхто не відчуває до нашої Імператриці більшої ненависті, ніж я. І зрозумій ось що, дівчинко: ти не знайдеш союзників. Революція гарна в теорії. Але нікому не хочеться вмирати.
— Я не прошу когось ризикувати. Просто дай мені зброю.
— А якщо ти зазнаєш невдачі? Тобі не спадало на думку, що Міліція відстежить, звідки в тебе припаси?
— Я вбила тридцятьох людей для тебе, — випалила Жинь. — Ти заборгувала мені всі припаси, які я схочу. Такі були умови. Ти не можеш просто…
