— А тоді три летючі зірки застигли одночасно. Люди Цивілізації №191 стояли і безпорадно дивилися на три нерухомі летючі зірки, на три Сонця. Кілька днів по тому одне зі світил наблизилося на достатню відстань, щоб його зовнішній газоподібний шар став видимим. І посеред тихої, спокійної ночі зірка перетворилася на палюче Сонце. Два інших світила також проступили на небі з проміжками близько тридцяти годин. Але це був не звичний уже День трьох Сонць. До моменту, коли остання із летючих зірок перетворилася на Сонце, перше зі світил уже промайнуло повз планету на екстремально близькій відстані. Негайно два інших світила пронеслися поруч із «Трисолярисом» на ще меншій дистанції — на межі Роша нашої планети[66], унаслідок чого сили приливної деформації трьох світил набагато перевищили сили самогравітації «Трисоляриса». Перше Сонце спричинило глибокі геологічні потрясіння на планеті, друге зумовило появу гігантської розколини, що досягала ядра планети, третє — довершило розпочате, розірвавши планету на дві частини.

Генеральний секретар вказав на гігантський диск Місяця над головою і продовжив:

— Це менша частина. Там ще залишилися руїни Цивілізації №191, але це неживий світ. Це була найжахливіша катастрофа за всю історію «Трисоляриса». Після того як планета була розірвана на дві частини неправильної форми, кожна з них під дією сил самогравітації набула сферичної форми. Густа, розпечена речовина ядра планети полилася на поверхню, лава змусила океани закипіти, а континенти дрейфували в магмі, наче айсберги. Коли вони зіткнулися, земля стала м'якою, немов океан. Величні гірські хребти заввишки в десятки тисяч метрів виростали за годину, а руйнувалися за мить. Ще якийсь час ці дві частини розірваної планети були пов'язані потоками розпеченої лави, що струменіла розжареною річкою у відкритому космосі. Потім лава застигла й перетворилася в кільця навколо планет, але через гравітаційні збурення на їхніх поверхнях кільця виявилися нестабільними, і каміння, із яких вони складалися, випадали на поверхню у вигляді метеоритних дощів протягом кількох століть... Ви можете собі уявити, що це було за пекло? Збитки для екосистеми, спричинені катастрофою, виявилися найсуттєвішими за всю історію. Життя на планеті-компаньйоні зникло повністю, але і первинна планета ледь не перетворилася на неживий світ. Однак зрештою паростки життя пробилися тут після того, як нормалізувалися геологічні процеси й еволюція знову відбувалася випереджальними темпами в нових океанах і на нових континентах, поки цивілізація не виникла у 192-й раз. Весь процес зайняв 90 мільйонів років.

— Доля, обумовлена місцем розташування «Трисоля-риса» у Всесвіті, іще похмуріша, ніж ми могли собі уявити. Хто знає, що трапиться наступного разу, коли з'являться «нерухомі летючі зірки»? Цілком імовірно, що нам більше не поталанить пролетіти на мінімальній відстані від краю світила, і нам судилося зануритися у його вогняне море. Згодом цей сценарій перетвориться з імовірного на практично неминучий.

Спочатку це було лише жахаюче припущення, але останні астрономічні відкриття позбавили нас усіляких надій на подальшу щасливу долю «Трисоляриса». Дослідники намагалися детально відтворити процес формуван-ня зірок і планет у нашій зоряній системі, при цьому вони встановили, що в далекому минулому зоряна система «Трисоляриса» налічувала дванадцять планет. Зараз залишилася одна.

Цьому є тільки одне пояснення: інші одинадцять планет були поглинені трьома Сонцями! Наш світ — поки що єдиний вижив у Великому полюванні. Той факт, що цивілізація відроджувалася до життя 192 рази, усього лише щаслива випадковість. Також у ході подальших досліджень було виявлено явище «дихання» у трьох наших Сонць.

— Дихання?

— Це лише метафора. Ви раніше відкрили наявність газоподібного зовнішнього шару у Сонць, але ви не знаєте, що він має цикли розширення і стиснення тривалістю в мільярди років, подібно до дихання. Коли газоподібний шар розширюється, його товщина може зрости в десятки разів. Це значно збільшує загальний діаметр Сонця, перетворюючи його на гігантську пастку, яка може легко захоплювати планети. Якщо під час такого циклу розширення планета проходить повз Сонце на близькій відстані, вона потрапляє у його газоподібний шар. Інтенсивне тертя, що виникне, призведе до втрати планетою швидкості, і та, тягнучи за собою вогненний хвіст, немов метеор, упаде у вогняне море світила.

Дослідження підтвердили, що за довгу історію зоряної системи «Трисоляриса» щоразу, коли газоподібні шари Сонць розширювалися, одна або дві планети зникали. Усі зниклі одинадцять планет знайшли своє останнє пристанище у розпечених надрах Сонць у періоди найбільшого розширення газоподібних шарів. Нам іще пощастило, що на цей момент газоподібні шари трьох Сонць перебувають у циклі стиснення, інакше наша планета вже впала б на одне з них під час останнього рандеву. Але на думку вчених, наступний цикл розширення почнеться через 1,5– 2 мільйони років.

— Ми не можемо більше залишатися тут, у цьому кошмарному місці, — сказав Ейнштейн, тримаючи скрипку в руках і присівши на землю в позі старого жебрака.

Генеральний секретар кивнув.

— Так, це неможливо. Єдиний шанс, що залишився в трисоляріанської цивілізації — зіграти в ризиковану азартну гру із Всесвітом.

— Як? — запитав Ван Мяо.

— Ми повинні покинути зоряну систему «Трисоляри-са» і вирушити в широке, безмежне зоряне море. Ми мусимо в нашій галактиці — Чумацькому Шляху — знайти нове місце для життя й емігрувати.

Ван Мяо почув скрегіт. Він побачив, як гігантську гирю маятника піднімали вгору тонкою лебідкою через систему блоків. Ледве гиря досягла вищої точки, спадаючий серп Місяця повільно опустився за обрій.

Генеральний секретар урочисто оголосив:

— Запустити маятник!

Лебідку від'єднали від маятника, і гиря почала свій безшумний рух пологою дугою. У перші секунди її швидкість була невеликою, але потім гиря почала прискорюватися і досягла максимальної швидкості в нижній частині дуги. Маятник, розрізаючи повітря, наповнював все навколо глибоким вібруючим звуком, який зменшувався в міру наближення гирі до вищої точки на протилежному боці. Досягнувши цієї точки, маятник завмер на мить і ринувся назад.

Ван Мяо відчував величезний момент сили, що створюється рухом маятника, і земля здавалася надто крихкою, щоб витримати її. На відміну від маятника в реальному світі, період коливання цього гігантського маятника не був стабільним і постійно змінювався. Це пов'язано з притягуванням гігантського Місяця, що постійно рухався. Коли гігантський Місяць був на цьому боці планети, його гравітація частково компенсувала гравітацію самої планети, унаслідок чого у маятника збільшувався його період. Коли Місяць був на протилежному боці планети, його сила гравітації додавалася до гравітації планети, завдяки чому період маятника зменшувався майже до тих значень, які він мав би перед Великим розривом.

Спостерігаючи за коливаннями трисоляріанського маятника, який викликав побожний жах, Ван Мяо питав себе: «Вони являють собою тугу за стабільністю чи капітуляцію перед хаосом?». Ван Мяо також бачив у маятнику гігантський металевий кулак, що замахується на холодний, споконвічний Всесвіт в акомпанементі беззвучного, але неприборканого бойового кличу трисоляріанської цивілізації...

Крізь набіглі сльози Ван Мяо побачив, як на тлі маятника, що гойдається, з'явився рядок тексту:

Чотириста п'ятдесят один рік по тому Цивілізація № 192 була знищена вогненним полум'ям Сонць-близнят, що з'явилися одночасно. Вона досягла у своєму розвитку технологій використання атомної енергії й інформаційних технологій.

Цивілізація №192 стала значущою віхою в історії трисоляріанської цивілізації. Було доведено, що задача трьох тіл не має розв'язку. Цивілізація змогла припинити зусилля з його пошуку, які виявилися марними і тривали протягом 191-ї цивілізації, і задати вектор розвитку для майбутніх поколінь. Отже, ігрова місія «Трьох тіл» змінена.