У таких умовах, хоч не хоч, Є Веньцзє з легкістю стала провідним техніком бази. Але була ще одна причина, що сприяла її кар'єрному зростанню і походження якої так само залишалося незрозумілим: оснащення бази, щонайменше у відділі, де вона працювала, було далеким від передових зразків технічної думки.
Вона й далі працювала у відділі радіопередач, але нагляд за нею поступово пом'якшили, навіть усюдисущий охоронець перестав постійно слідувати за нею безмовною тінню. За обов'язком служби її допускали до більшості обладнання на базі, і для успішного проведення ремонтних робіт їй доводилося читати технічну документацію до нього.
Звичайно, залишалися закриті для неї зони — так її допуску не вистачало, щоб потрапити до відділу автоматизованої системи управління, де містилися головні ЕОМ системи управління. Пізніше Є Веньцзє дізналася, що роль цього відділу в роботі бази не така важлива, як їй здавалося. Наприклад, у відділі радіопередач усе комп'ютерне оснащення складалося лише із трьох машин, ще старіших, за DJS130[45]. Це були громіздкі динозаври із запам'ятовуючим пристроєм на магнітних осердях, уведенням даних за допомогою паперової стрічки і часом безперервної роботи близько п'ятнадцяти годин. Система наведення випромінювача параболічної антени теж не вражала своєю точністю, і була чи не нижчою, ніж у звичайної артилерійської установки.
Одного разу комісар Лей викликав Є Веньцзє для розмови. З цього часу її думка про комісара Лей Чжичена і головного інженера Ян Вейніна змінилася на протилежну. Ян Вейнін як старший офіцер технічної служби поза технічними питаннями не мав авторитету, тому що був політично короткозорий і не підкований у теорії революційного руху. Йому доводилося побоюватися своїх же підлеглих і бути максимально ввічливим, навіть розмовляючи з охороною, щоб уникнути звинувачення у прояві неповаги з боку гнилого недобитка буржуазної інтелігенції до представників революційних робітничих мас. Тому, якщо виникали труднощі в роботі, Є Веньцзє виконувала для нього роль «боксерської груші», на якій він зривав злість, що нагромадилася. На противагу цьому, комісар Лей бачачи, що Є Веньцзє стала головним технічним співпрацівником бази, змінив гнів на ласку, байдужість на дружнє ставлення.
— Є Веньцзє, ти вже досить добре вивчила систему радіопередачі. Це найважливіший робочий інструмент нашої бази, її головна складова. Чи можеш ти надати мені своє уявлення про систему в цілому? — запитав комісар Лей. Вони сиділи вдвох на далекому виступі Радарного піка, у найвіддаленішому його місці. Тут закінчувався Пік — обрив за виступом здавався бездонним. Спочатку Є Веньцзє боялася цього місця, але з часом полюбила приходити сюди, щоб побути на самоті.
Є Веньцзє не знала, як правильно відповісти на питання комісара: поставлене воно, щоб перевірити знання недозволеного, або це було просте запитання, щоб перевірити її кмітливість.
Вона відповідала тільки за технічне обслуговування й ремонт обладнання і нічого не знала про базу «Червоний берег» у цілому: ані поставлених завдань, ані реалізованих програм, ані отриманих результатів... Відверто кажучи, вона і не мала права знати цих деталей. Навіть не мала допуску до сеансів передач. Вона обдумала питання, почала говорити й осіклася.
— Кажи, що думаєш, — підбадьорив комісар Лей. Він зірвав травинку і неуважно крутив її між пальців.
— Це... це просто радіопередавач.
— Так, просто радіопередавач, — комісар Лей кивнув задоволено. — Ти щось знаєш про мікрохвильові печі?
Є Веньцзє заперечливо похитала головою.
— Непотрібна дорога іграшка на втіху західної буржуазії. Їжа нагрівається завдяки енергії, що виробляється від поглинання мікрохвильового випромінювання. На моєму попередньому місці служби — дослідницькій станції — ми імпортували один екземпляр, щоб дослідити старіння певних компонентів від впливу високих температур. Після роботи ми використовували пічку, щоб розігріти маньтоу[46], запекти картоплю. Результат дуже цікавий: усередині субстанція нагрівається, тоді як зовні залишається холодною.
Комісар Лей встав і пройшовся туди й назад. Він підійшов так близько до краю обриву, що Є Веньцзє всупереч волі стала побоюватися за його життя.
— База «Червоний берег» за своєю суттю є нічим іншим, як гігантською мікрохвильовою піччю, — продовжив він. — І нашими цілями для «нагріву» є космічні кораблі ймовірних противників. Якщо нам вдасться досягти потужності основної пелюстки діаграми спрямованості нашої антени в значеннях від 0,1 до 1 Вт на см2, то ми зможемо знищити або вивести з ладу багато електронних компонентів супутникового зв'язку, радіолокації і навігаційних систем.
Нарешті все стало на свої місця! Незважаючи на те, що «Червоний берег» був усього лише радіопередавачем, це зовсім не означало, що він був звичайним. Найдивнішим аспектом виявилася потужність його випромінювання, котра досягає двадцяти п'яти мегават!!! Це значно перевищувало потужність не тільки всіх комунікаційних передавачів, а й радіолокаційних теж. Оскільки потужність системи була настільки високою, контури живлення системи передачі також відрізнялися від тих, що використовуються традиційно. Є Веньцзє тепер зрозуміла причини використання передавача надвисокої потужності, але якісь неузгодження в поясненні комісара все ж залишалися.
— Пакети сигналів, які ми передаємо, — модульовані, варіюються за своєю частотою!
— Цілковито правильно! Але це не ті, загальноприйняті модуляції в радіомовленні. Метою є не досягнення стабільної передачі інформації, а можливість за допомогою варіювання частоти й амплітуди радіосигналу прорвати захисне екранування від радіоперешкод на ворожих об'єктах. Звичайно, застосування такої зброї все ще перебуває на стадії експерименту.
Є Веньцзє кивнула. Тепер багато з її запитань дістали відповіді.
— Нещодавно із Цзюцюань[47] було запущено два супут-ники-мішені. Навчальні атаки «Червоного берега» виявилися успішними — температура всередині супутників досягла майже тисячі градусів, усе обладнання і фотоапаратура на борту були знищені. В умовах реальних бойових дій «Червоний берег» зможе ефективно боротися із супутниками зв'язку і супутниками-шпигунами наших супротивників. Сьогодні в американських імперіалістів уже стоїть на озброєнні KH-8[48] і готується до запуску KH-9[49]. Низькоорбітальні супутники-шпигуни радянських ревізіоністів — ще легша мішень для нас. За потреби ми навіть можемо знищити радянську орбітальну станцію «Салют» або «Скайлеб», яку американські імперіалісти збираються запустити наступного року.
— Комісаре! Що це ви їй зараз розповідаєте? — хтось голосно промовив за спиною Є Веньцзє. Вона обернулася і побачила Ян Вейніна, який пропікав комісара недобрим поглядом.
— Це службова необхідність, — безпристрасно відповів Лей Чжичен, різко піднявся і вийшов. Ян Вейнін мовчки глянув на Є Веньцзє і пішов слідом за комісаром. Є Веньцзє залишилася наодинці зі своїми думками.
Він наполіг на моєму приїзді на базу, але досі мені не довіряє, — засмучено думала Є Веньцзє. Вона переймалася долею комісара. На базі Лей Чжичен мав набагато більше повноважень, ніж головний інженер, позаяк саме його голос був вирішальний під час прийняття рішень з найважливіших питань, але те, наскільки поспішно комісар закінчив розмову, виразно демонструвало, що Ян Вейнін зловив його за чимось недозволеним. Це переконало Є Веньцзє, що поділився він із нею справжньою метою проекту «Червоний берег» із власної ініціативи.
Які можуть бути наслідки такого вчинку? — запитувала себе Є Веньцзє, дивлячись на велику фігуру комісара, яка віддалялася, і відчуваючи вдячність до нього. Про розкоші простої людської довіри вона вже давно не мріяла. Порівняно з Ян Вейніном, Лей Чжичен більше відповідав її уявленням про справжнього військового офіцера — відкритого і прямолінійного служаки. Ян Вейнін повністю втілював образ інтелігента тієї епохи: обережний у висловлюваннях і вчинках, боязкий, тільки й думає, як убезпечити себе з усіх боків. Навіть попри те, що Є Веньцзє прекрасно розуміла його мотиви, прірва відчуження між ними лише збільшувалася.
