Мо-цзи викликав ігровий інтерфейс і злегка пришвидшив перебіг ігрового часу. Червоне Сонце піднялося над горизонтом, і лід на численних озерах на навколишній рівнині почав скресати. Ці озера були приховані від очей товстим шаром пилу і здавалися просто частиною рівнини, але тепер своєю дзеркальною гладдю нагадували широко розплющені очі самої Землі. З висоти піраміди Ван Мяо не міг розрізняти в деталях процес відродження, але дедалі більше людей збиралися на берегах озер, подібно до полчищ мурах, які прокидаються після зимової сплячки. Світ укотре відроджувався до життя.

— Хіба ви не збираєтеся приєднатися до цього свята життя? — запитав Мо-цзи вказуючи вниз, до підніжжя піраміди. — Насамперед жінка, що пробудилася до життя, вимагає любові і ласки. Більше немає ніяких причин вам тут затримуватися. Гра закінчена. Я — переможець.

— Як зразок інженерного мистецтва ваша модель Всесвіту справді незрівнянна, але щодо можливості її використання у функції базису для передбачень... Чи можу я скористатися вашим телескопом, щоб зробити певні астрономічні спостереження?

— Звичайно, якщо вам буде завгодно, — Мо-цзи запросив до великого телескопа.

Ван Мяо підійшов і, оглянувши його, одразу запитав:

— Як я можу його використовувати для спостереження за Сонцем?

Мо-цзи вийняв скалку чорного скла з дерев'яного футляра:

— За допомогою цього фільтра із закіптюженого скла, — вимовив він, вставляючи його перед окуляром телескопа.

Ван Мяо спрямував телескоп на Сонце, що поминуло вже половину шляху до точки зеніту. Уява Мо-цзи заслуговувала похвали: Сонце насправді видавалося дірою, що веде до безмежного моря вогню; невеликий отвір у величезний зовнішній світ.

Але, придивившись до Сонця уважніше, Ван Мяо побачив, що воно все таки відрізняється від звичного нам у реальному світі. Сонце тут містило чітко виражене ядро і було схоже на людське око — «зіниця» хоча й була невеликою за розмірами, але мала щільну структуру і випускала яскраве світіння. Шари, що оточували її, навпаки, мали димчасту, газоподібну будову. Той факт, що він міг бачити крізь зовнішні шари ядро неозброєним оком, доводив: ці прошарки були прозорі або напівпрозорі, і світіння, що виходило від них, радше було просто розсіяним світлом, яке випускало саме ядро.

Побачене у структурі Сонця знову змусило Ван Мяо глибоко задуматися. Він укотре переконався, що розробники гри навмисно сховали величезну кількість інформації і підказок за зовні простими зображеннями, щоб тільки гравці, які володіють спеціальними знаннями, змогли її знайти і розшифрувати. Що більше він розмірковував про природу Сонця на підставі отриманих даних, то більше йому здавалося, що він перебуває на правильному шляху до вирішення ключової загадки. Наразі через пришвидшення плину часу у грі рух Сонця пришвидшився, і воно вже хилилося до заходу. Ван Мяо встав, навів телескоп на Сонце і вже не випускав його із фокусу, поки воно повністю не сховалося за обрієм.

Настала ніч, і по всій долині спалахнули багаття, наче дзеркальне відображення небосхилу, засіяного міріадами зірок. Ван Мяо вийняв із телескопа фільтр із закіптюже-ного скла і далі спостерігав за зірками, мимохіть шукаючи поглядом летючі. Незабаром він побачив, що шукав. Зірок було дві. Він ледве встиг поспостерігати за однією з них, як розвиднилося. Він знову вставив фільтр і продовжив спостереження — тепер уже за Сонцем...

Так в астрономічних спостереженнях і радісному передчутті великого відкриття минуло понад десять днів. Навіть той факт, що ігровий час тепер плинув пришвидшено, допомагав йому у спостереженнях — рух небесних тіл ставав більш наочним.

На сімнадцятий день проголошеної епохи стабільності, через п'ять годин від передбачуваного світанку, Земля все ще була оповита нічною імлою. Натовпи людей стікалися до підніжжя піраміди, їхні незліченні факели мерехтіли на холодному вітрі.

— Сонце може більше і не зійти. Такий кінець чекав на Цивілізацію №137, — сказав Ван Мяо Мо-цзи, який стояв поруч і нещодавно був відзначений титулом «Укладача першого в історії вічного календаря».

Мо-цзи розгладив бороду і обдарував його поблажливою посмішкою впевненої у своїй правоті людини:

— Не хвилюйтеся. Сонце зійде найближчим часом. Я досконало вивчив принципи роботи механізму Всесвіту. Моє передбачення правильне.

Ніби підтверджуючи слова Мо-цзи, небо над обрієм забарвилося першими променями світанку. Натовп навколо піраміди вибухнув оваціями. Срібляста смуга світанку розпалювалася набагато швидше, ніж зазвичай, ніби Сонце, що сходить, намагалося надолужити згаяний час. Незабаром світанок заполонив уже половину неба, хоча Сонце ще навіть не вийшло з-за горизонту. Навколо було вже так ясно, немов настав полудень. Ван Мяо подивився на обрій і не зміг розрізнити нічого через сліпучі відблиски, що множилися з неймовірною швидкістю. Світла лінія горизонту вигнулася в ідеальну дугу з підставками на одному і на іншому краях поля зору. Незабаром він зрозумів, що бачить не обрій, а край висхідного, ні на що не схожого з баченого раніше, гігантського Сонця. Після того, як його очі звикли до яскравого світла, обрій знову з'явився на колишньому місці. Ван Мяо побачив стовпи чорного диму, що піднімаються на віддалі, котрі особливо яскраво виділяються на тлі сонячного диска, що світиться.

Вершник учвал мчав до піраміди в напрямку від Сонця, що сходить; сірий пил, здійнятий копитами, чітко виднівся на залитій світлом рівнині. Натовп кинувся врозтіч, і до Ван Мяо долетів хрипкий крик вершника:

— Зневоднюйте! Зневоднюйте!

Слідом за вершником мчали незліченні стада худоби, табуни коней і інші тварини. Вони горіли прямо на бігу і вкривали собою все, ніби величезна палаюча ковдра. Половина диска гігантського Сонця висіла тепер над обрієм, займаючи більшу частину неба; Земля, здавалося, повільно занурювалася уздовж блискучої стіни. Ван Мяо вже міг виразно розрізнити дрібні деталі на поверхні Сонця: вихори і бурхливі хвилі, що наповнюють море полум'я; сонячні плями, які безтілесними тінями переміщаються тільки по їм відомій траєкторії; сонячна корона, що ліниво розпростерла свої позолочені протуберанці.

А на Землі й ті, кого встигли зневоднити, й інші, ще живі, горіли однаково, подібно до полін у жерлі печі. Полум'я, що пожирало їх, було яскравіше, ніж розпечене до червоного вугілля, але швидко вигорало.

Гігантське Сонце й далі зростало, і незабаром заповнило більшу частину неба. Ван Мяо підняв очі, і раптом йому здалося, що він дивиться не вгору, а вниз, і поверх-ня Сонця стала охопленою полум'ям поверхнею Землі, і він відчув, як падає у це блискуче пекло. Озера і ставки почали випаровуватися, хмари білої пари з'являлися повсюдно, немов ядерні гриби. Вони піднімалися вгору, зникали, залишаючи колишні озера покритими попелом згорілих заживо.

— Епоха стабільності продовжиться. Всесвіт є механізмом. Я створив подібний механізм. Епоха стабільності продовжиться. Всесвіт...

Ван Мяо повернув голову. Голос належав Мо-цзи, чиє тіло вже горіло. Його постать була охоплена високим жовтогарячим стовпом вогню, шкіра зморщувалася й обвуглювалася. Але очі, як і раніше, випромінювали впевнене сяйво, яке не міг загасити навіть пожираючий його вогонь. Руки, уже згорілі дотла, ще стискали жменьку попелу, що була колись першим вічним календарем.

Тіло Ван Мяо горіло так само, як і все навколо. Він підняв руки і побачив два палаючі факели.

Сонце швидко досягло точки заходу, і незабаром сховалося за обрієм. Земля цього разу, здавалося, опускалася уздовж стіни, засіяної діамантами. Сліпучий захід за помахом чарівної палички змінився глибокою ніччю, ніби пара гігантських рук накинула чорну тканину над світом, оберненим на попіл. Земля випускала тьмяно-червоне світіння, немов вуглина, вийнята з печі. На корот ку мить Ван Мяо побачив зірки, але незабаром пара і дим заволокли небо і закутали все на Землі, що палала. Світ занурився в темряву хаосу. На тлі всього з'явився червоний рядок:

Цивілізація №141 була знищена в полум'ї. Ця цивілізація змогла досягти у своєму розвитку часів імперії Східна Хань.