Цвілак кивнув офіціантові і показав рукою на Тараса, мовляв — він заплатить.
— У вас є безалкогольне пиво?
Офіціант похитав головою:
— Є легке.
Тарас замовив сандвіч, кока-колу і склянку води. Офіціант глянув на Тіну і порожнє кавове горнятко перед нею.
— Будете ще щось?
Тіна подивилася на своє горнятко, а тоді на Тараса, який теж подивився на її горнятко. Дівчина всміхнулася; в неї була цікава посмішка: через ледь виступаючі ікла вона нагадувала милу вампірку. У нього в дитинстві була кішка, яка мала такі довгі ікла, що вони стирчали назовні навіть тоді, коли писок був стулений. У Тіни — ні.
— А я б зараз випила пива.
Офіціант пішов до барної стійки, а Тарас секунду-дві проводжав його поглядом. Скільки ж часу минуло від його останнього пива... Чи він зможе пригадати смак?
— Нічого, якщо я випʼю пива? — запитала вона, ніби учениця.
— Гастроезофагеальний рефлюкс.
— Га?
— У мене синдром подразненого кишківника, я реагую на алкоголь.
— Що?
— Мене зазвичай усі про це питають. Тому я не пʼю.
Трьома реченнями він їй усе розповів. Він зарахував дівчині плюс — за те, що вона не ставила зайвих запитань і навіть не пробувала звичного «а звідки ти знаєш, що воно не минуло, ти ж так довго вже не пив...». Він просто знає, і все.
— Ти не проти, якщо я питиму? — запитала вона.
— Ні, я звик.
Вона засміялася.
— Я мала на увазі також те, що ти — мій шеф.
— Я не знаю, чи ти отримаєш добові за сьогодні, тому формально ти навіть не на роботі.
Обоє розсміялися.
Офіціант приніс сандвіч, кока-колу й пиво і, звичайно, забув про воду. Це був один із тих закладів, які в імʼя загадкової вишуканості подавали пиво лише в маленьких пляшечках. Коли Тарас іще пив, його це страшенно дратувало. А тепер перед ним стояла пляшечка темної підсолодженої води з кофеїном — його клітини прагли і цукру, і кофеїну, тож хай їм буде. Тіна налила пиво в склянку і відпила ковток. Тарас уже натренувався не думати про це, але час від часу йому не вдавалося стримати бажання. І тепер, наприклад, він заздрив Тіні через це пиво. Він узявся за сандвіч.
— Ти регулярно бігаєш на лижах?
— А, це твоє питання? Я думав, буде щось складніше.
— Це потім.
За останні два роки це було втретє. Ні, він не часто бігає на лижах, бо снігу майже не було. Колись так, коли ще були справжні зими.
— Тепер у Рожнику, Полхограйцях або вночі на Шмарній горі я займаюся чимось середнім між бігом і ходьбою.
Вона була вдягнена в обтислий зелений пуловер, і Тарас примушував себе не витріщатися на два горбики під ним. І коли його погляд таки звертав туди, він щоразу нагадував собі, що він старший на двадцять років, і думав також, що ані Міхелич, ані Прелц не мали з цим жодних клопотів. Йому хотілося вірити, що він кращий за них, але що, коли справа була просто у нагоді? Що, коли він просто не народився переможцем і не мав їхнього нахабства? Що, коли йшлося про мораль із запашком? Скільки любовних пригод міг мати інспектор-криміналіст, якби докладав зусиль? Якими були його шанси у порівнянні з лікарем-хірургом — викладачем у медичному університеті? З директором найбільшої фармацевтичної компанії в країні? Настільки малими, що думка про те, як вона скидає вузький зелений пуловер, розстібає заради нього бюстгальтер... здалася такою леткою і такою нереальною, що стала безпечною. Пиво, звичайно, допомогло б поставитися до цього безтурботніше, про це Тарас пам’ятав, і на мить задумався, чи Тіна часом замовила пиво не з подібної причини.
— Це було так по-дитячому.
— Що?
Вона потупила погляд, ніби їй було соромно зізнатися.
— Оте... Розчарування, що вбивця — звичайний божевільний, і всякі такі дитячі дурниці... Що я не міс Марпл... Коли ми повернулися від дружини Хлеба, я... отямилася.
Дівчина подивилась на нього.
— Ти ж знаєш... Що тут не кримінальний роман, що це не фільм, що мертві — це не просто трупи.
— А я думав, що тебе протверезив вигляд обличчя Хлеба.
Тіна задумалась, а тоді похитала головою.
— Ні. Правда. Було неприємно, особливо для шлунка, але... не знаю... У дружини мені було гірше. Я не хотіла б такого зазнати знову.
— А хто хотів би?
Дівчина піднесла склянку і зробила довгий ковток. Тарас випив свою кока-колу. Труднощі абстиненції в тому, що не існує жодного адекватного замінника алкоголю. Особливо тоді, коли в наявності нема безалкогольного пива, яке має хоча б той самий вигляд і об’єм.
Вона пролила пиво на гольф.
— О, чи я раптом не спʼяніла?
Дівчина серветкою промокнула три краплини на одязі.
— До того ж, новий труп в озері повернув тебе в «СSI»[32].
Коли вона натягнула гольф, вигляд став іще кращим. На мить йому подумалося, чи вона не зробила це навмисне. Хоча б трішечки навмисне.
— А ти можеш дивитися ті серіали?
Тарас кивнув головою.
— Після стількох років і справ?
— Я не дивлюся їх із професійної точки зору. Я дивлюся на стосунки між людьми, а форма... Форма — це просто форма. Фільм може бути поліцейський, медичний, будь-який. Все одно кінець завжди однаковий — герої наприкінці одружуються або ні.
Тарас розповів їй анекдот про бабцю, яку онук застав о першій ночі за переглядом порнофільмів...
Крім того, останнім часом він дивився по телевізору лише спорт — Лігу чемпіонів, теніс у Парижі й Вімблдоні, Тур де Франс... Інформаційних передач він уже давно не переглядав, а фільми — тільки на DVD.
Іще один ковток. Вона долила пива у склянку. У пляшці залишилося заледве на палець.
— Тарасе, чому ти пішов працювати у поліцію?
— Пішли справжні запитання?
Він засміявся. Дівчина не піддалася.
— Так.
— Чому я пішов працювати у поліцію?
Він підніс склянку, начебто для того, щоб подивитися, чи в ній щось залишилось, а оскільки вона була порожньою, поставив її назад на місце.
— Це довга і нудна історія.
— Я люблю довгі й нудні історії, — сказала Тіна і відкинулася в кріслі. — Звичайно, якщо ти не проти розповісти. Цвілак мене попередив, що ти можеш не захотіти.
Тарас озирнувся у пошуках офіціанта — той висів за своєю стійкою і робив вигляд, що нікого не бачить.
— Ні, не любиш. Нудних історій ніхто не любить, тому фільми і детективи такі, які є. Бо...
Він показав на майже порожню пляшку, і Тіна кивнула. Тарас помахав офіціантові і підняв палець — мовляв, повтори. Офіціант приніс нове пиво і забрав порожню пляшку.
— А я... я буду каву, — попросив Тарас.
— Кава тобі не шкодить? — запитала співрозмовниця.
— Ні, але я й не пʼю багато кави. Дві на день.
Тарас зачекав, коли офіціант принесе його третю каву цього дня. Дівчина терпляче стежила за тим, як подали замовлення і як Тарас переставив горнятко з підставки на стіл.
— Я не про це питала, Тарасе, але гаразд... Отож?
— Бо злочинці зазвичай тупі як валянок. У серіалах, які ти дивилася, справу розслідують слідчі, звихнені на психології. І в книжках також. А це неправда. Нема геніальних злочинців, це здебільшого звичайні кретини... Ти знаєш, як ми знаходимо більшість грабіжників?
Дівчина стенула плечима.
— Зазвичай ми знаходимо грабіжника, бо він на місці злочину забуває плоскогубці чи лом, забуває інструмент, який використовував для злому. Завжди або майже завжди. Або під час грабунку запалює цигарку і залишає її там. Якщо я втрачу роботу, я подамся в кримінал, збиратиму недопалки і залишатиму їх на місцях пограбувань. А ще буває, вони п’ють пляшку пива і лишають її там.
Якби він у цей момент пив пиво, це могло б стати виправданням.
— Ти гарна жінка, — мовив Тарас. — І мушу визнати, хоча й не радо, що Дрварич раз у житті виявився правим.
— Я пʼю пиво не для того, щоб з тобою переспати, Тарасе.
— А навіщо?
— Бо мені подобається смак.
Вони розсміялись, а Тарас намагався розібратися в своїх почуттях — її відповідь викликала жаль чи полегшення?