Тарас кивнув.
— Я хотів би поговорити з директором. Він сьогодні ще... вже тут?
— Так, я зараз йому зателефоную.
Офіціант набрав номер, повідомив, що тут поліція, і якийсь час чекав, тримаючи слухавку. Це тривало довгенько, тоді Тарас подав йому знак, а коли офіціант спробував пручатися, Тарас просто вирвав слухавку в нього з рук.
— Добрий день, Тарас Бірса, інспектор-криміналіст. Ми з колегою розслідуємо вбивство і хотіли б поговорити з вами. Куди нам іти?..
На момент у трубці запала тиша.
— Звичайно, пане Бірса, але зараз...
— Ви мене не зрозуміли, — сказав пан Бірса своїм найбільш монотонно-рішучим голосом. Чому він завжди так робить? — Кілька днів тому ми знайшли труп молодої жінки у Бохинській Бистриці, неподалік від вашого готелю, тож я негайно мушу поговорити з вами. Де це буде?
Тарас зачекав на відповідь, тоді, не прощаючись, поклав трубку і подякував офіціантові.
— Я прошу мені пробачити, — почав директор, представившись Тарасові, і Тарас записав його ім’я у нотатник. — Новорічні свята, тут жах, що робилося, і лише зараз ми приходимо до тями. Я розумію, так, звичайно, мертві не можуть чекати. Прошу, прошу... Може, вам щось принести?
Офіс директора — невеличка кімната у задній частині готелю, тій, яка виходила на ліс, а не на озеро. Мабуть, усе найкраще віддали гостям, подумав інспектор. Під олійною картиною, звісно, пейзажем Бохинського озера, сидів маленький чоловік, лисий і круглий, у сорочці, заправленій у штани із зависоко розташованим поясом. Після формального потискання рук він сів за стіл, і відвідувачам здалося, наче він упав з крісла і тепер сидить за столом навпочіпки.
— Отож ідеться про тіло молодої жінки, яку ми післявчора знайшли в річці за три-чотири кілометри звідси, біля дороги на Бохинську Бистрицю. Я сподіваюся, що ви зможете нам допомогти.
Директор розвів руки, нагадуючи допитливу дитину.
— Наскільки зможу.
— Ви і ваші працівники.
— Звичайно, звичайно... Може, ви мені дасте фотографію?
У його голосі бриніла цікавість. Тарас відчув необхідність підкреслити серйозність ситуації.
— Фотографія вам не допоможе. Тварини... зробили своє...
Директор здригнувся.
— Жінка померла приблизно за тиждень до Нового року. Скільки гостей тоді у вас було?
Директор кивав головою.
— Ох... Зважаючи на те, що тоді ще не було снігу і що кінець грудня ще не сезон, окрім різдвяних і новорічних свят, гостей було якраз стільки, щоб ми не вийшли в мінус. Але так, трохи їх було. Цього року нас врятувало зібрання якихось хіміків чи біологів. Вони тут були три дні, мені здається, якраз тоді, коли... коли... це сталося.
— Хіміків?
— Здається, все ж біологів, так, біологів з Люблянського університету. Точніше, фармацевтів. З якихось тих інститутів, з Любляни, з інших міст. Я подивлюсь, як вони називалися. Вони тут провели три дні, думаю, це були люди з профспілок, ну, ви розумієте, тепер це інакше називається. Правда, до них приїздив Міхелич.
— Міхелич? Директор компанії «Салубріс»?
— Так, він пробув тут усі три дні.
Директор розвів руками в повітрі і змовницьки усміхнувся Тарасові.
— Були й інші гості, але менше. Мушу перевірити і їх.
— Якщо ваша ласка, надайте мені список тих, хто був тут між двадцятим і двадцять п’ятим грудня. Прошу, вкажіть рік народження і номер телефону, якщо є.
Тепер директор кивав головою так швидко і з такими короткими паузами між кивками, що Тарас здогадався: зараз пролунає запитання.
— А хіба я маю право давати вам таку інформацію? Ви знаєте, це такі делікатні речі. Тут не всі були...
— Зі сім’ями?
— Так, так... саме так.
— Вирішуйте самі. Якщо хочете, я приїду з ордером, та це означає втрату часу, якого у мене нема. Дістаньте мені ці дані, а я вам обіцяю, що буду поводитися з ними, як...
Він змовницьки подивився на директора.
—...як добрий господар. Я хочу лише перевірити, чи всі, хто в списку, — живі.
Карлик, сидячи під «Бохинським озером перед весняною бурею, олія» (так було написано під картиною), кивав головою.
— Ви ж мене розумієте, правда?
Директор збентежено подивився на Тіну, вона йому привітно всміхнулася.
— Насамперед мені треба поговорити з усіма, хто тоді працював у готелі. Негайно.
Директор схопив телефон і, закінчивши розмову, прошепотів до Тараса:
— Її вбили?
Тарас кивнув.
— Ой-ой...
— У мене теж є кілька запитань, — озвалася Тіна, і Тарас мусив стриматися, щоб не виявити свого здивування. Так, звичайно...
— Прошу, прошу...
— Якщо жертва була не місцева, а багато фактів вказує на те, що вона була не звідси... Чи ви маєте якісь здогади, хто це може бути? Чи ніхто не зник?
— Ви маєте на увазі когось із гостей?
— З гостей, персоналу, відвідувачів гостей...
Директор похитав головою.
— Ні, ні, наскільки мені відомо.
— Якби вам довелося робити припущення, що ви сказали б про цю жінку? Молода, приваблива, наскільки можемо судити, і не місцева?
Директор усе хитав головою.
— Можливо, вона була повією?
Директор здригнувся, ніби його застали з пальцем у банці варення.
— Вибачте, ми тут такого не практикуємо...
— Ніхто й не каже, що практикуєте, — тон Тіни нагадував базікання з торговкою на базарі, — але ж усяке може трапитися, це ж готель, хіба ні?
— Тут у нас дуже сімейна атмосфера. Сюди на лижі приїжджає багато сімей із дітьми, бо на Воґелі, як ви знаєте, є короткі траси...
— Знаю, — сказала Тіна, — але до вас приїжджають і такі, хто, як ви сказали, приїжджає без сімей.
— Звичайно, різне буває, але ми не розпитуємо, хто де працює.
— Одне слово, всі гості приїхали і всі поїхали?
— Так.
Тіна замовкла і подивилася на Тараса.
— Та-ак, — протягнув Тарас, — не дуже ви нам допомогли.
Директор розгублено розвів руками.
— Ні, ні, все гаразд... Якщо вам нічого не відомо, значить, не відомо. Та спробуйте допомогти мені хоча б із цим.
Директор кивнув, а Тарас витягнув з кишені нотатник, розгорнув і поклав ручку на папір.
— Я вас попрошу назвати готелі, розташовані біля озера, аби ми якогось не пропустили.
— Ох, із цим у вас не буде проблем.
Тарас запитально глянув на нього.
— З листопада до Різдва всі готелі зачинені. Як я вже казав, грудень до двадцятих чисел — мертвий сезон, і ми ще два роки тому домовилися, що один із готелів буде в той час, так би мовити, черговим і візьме на себе збитки цієї пори року, а інші проводитимуть інвентаризацію і таке інше. Цього року була наша черга працювати.
— А як з апартаментами біля Рибчевого Лазу?
— Так само. Тиждень до Різдва вони зачинені, їх приводять до ладу, бо потім починається наплив.
У кімнаті для нарад уже чекали деякі працівники готелю. З їх допомогою Тарас спочатку уклав список тих, хто був тут у той тиждень, коли сталося вбивство, а потім вони з Тіною допитали всіх зі списку. Люди вишикувалися перед ними, не було лише прибиральниці, яка мала прийти по обіді, і рецепціоніста, який після Нового року пішов у відпустку. Ніхто нічого не знав, ніхто не бачив нічого незвичайного. Всі гості прибули в готель, вибули з нього, весь персонал був на місці, нікого не бракувало. Одне слово, ніякої зачіпки.
— Ось список, — сказав директор і якось збентежено потримав аркуш у руці, перш ніж простягнув його Тарасові.
— Не хвилюйтеся, ми будемо всіх обдзвонювати у робочий час.
Вони попрощались, і Тарас уже відчиняв двері, коли згадав, що забув дещо. Повернувся до директора і дав йому свою візитівку.
— Двох ваших працівників сьогодні тут не було. Прибиральниці і хлопця з рецепції. Передайте їм, будь ласка, нехай мені зателефонують, коли повернуться, гаразд?
Директор узяв візитівку й уважно чи принаймні ввічливо її оглянув.
— До слова, скільки років прибиральниці?
— Не знаю, — сказав директор і замислився. — Десь добрих сорок–п’ятдесят, мабуть. А чому ви про це запитуєте?