— Тобі личить нова посада, — визнала дівчина й притулилась до його плеча, здмухуючи кучері. — Бачив би ти себе збоку, коли вийшов до трибуни, аби висунути чеській фракції звинувачення! Здається, тоді я заново в тебе закохалась.

— О! Тоді мені вже не треба турбуватися щодо любові, яку з тебе витягнули відьми?

— А ти хіба турбувався? Мені здається, ти й не припускав, що я можу тебе не полюбити... знову, — відказала чаклунка втомлено. — Як думаєш, хто переможе на виборах? Темний чи світлий? Я читала презентабельну програму угорського світлого, але після всього, що наробив Берток, у мене відверта алергія на них усіх. Добре, що панусьо Емек утримався. А от щодо Віслава в мене, ти знаєш, не так багато заперечень, як раніше...

— Та яка різниця? — перервав Златан.

Дівчина відчувала наслідки переломів в обережному потиску його руки, хоч над потрощеними пальцями попрацювали багато. Златан казав, що після такої рани, коли кістки збирали з уламків, можуть залишитися сліди. Тож їй доведеться звикати до цієї нової руки — з менш гнучкими пальцями, з широким зап'ястям, який перерізав шрам, проте його ховала манжета з темно-зеленими запонками, що, як завжди, містили найкраще зілля зцілення.

— Я згоден з Аланом, — вів чех далі, — світлі і темні — різні. І не треба прикидатися, наче ми однакові чи колись такими станемо. Але в якийсь момент це перестає бути важливим. Тоді на перший план виходить щось інше. Я не очікував, що демон, котрого боявся все життя, виявиться главою. Що дід так легко захоче пожертвувати мною влітку — і ось тепер знову, просто задля помсти. Що дядько Берток піде на все заради нещасного голосу судді... Усі вони були темними. А світлий Желібор сам-один рвонув нам на допомогу. А я навіть не маю що протиставити його вбивці.

— Ти знаєш правду.

— Цього мало. Поки що.

— Не сип сіль на рану. Скажи краще, пане суддя, а якщо ми переживемо ці вибори, то можна мені у відпустку?

— Ні.

— Чудово. Тоді я подам заяву про офіційне визнання української фракції. Вони не можуть удавати, ніби нас не існує, якщо навіть Вартова — українка!

— Не кажи цього при панусеві Емеку, бо його удар схопить. Він так носиться з твоїм польським корінням! — Златан розсміявся, а тоді раптом опустив голову. — Я мав не дати ситуації дійти до цього.

— А я мала схопити тебе за барки. Спинити і не дати самому піти в те пекло.

— А я мав прислухатися до тебе. Зосередитись на артефактах і краще усвідомити загрози, які були довкола нас. Я мав бути з тобою того вечора, коли прийшов Віслав...

— Ти розтовк йому пику потім, так? — гмикнула Варта.

— Звідки знаєш? — Златана це питання застало зненацька.

— Від Алана.

— Гаразд. Так. Насправді в мене аж руки тремтіли з тієї миті, як я склав обітницю судді, — так хотів перестріти Віслава і... Я, мабуть, убив би його на місці, якби він не був кандидатом.

— Я рада, що ти не зробив цього. Врешті, «світлий диявол» може стати корисним — тепер у нас є могутній соратник проти Бертока... Златане, ми обоє постаралися, щоби ситуація докотилася до цього.

Дівчина поглянула на поплямований килим і подумала, що невдовзі хтось може навідатися по них.

— Та-ак... Але, знаєш, я вже бачу, як на з'їздах мені закидатимуть, що я маю пільги у Вартових, бо один із них — мій брат, а інша — моя дівчина.

— Хіба стосунки між суддями і Вартовими не заборонені? — нагадала Варта, хоча слова тенькнули всередині ноткою болю.

Златан тихо просвистів якусь мелодію й скосив погляд у бік чаклунки:

— А хай спробують мені щось заборонити. Хай спробують... Але якийсь час усе буде складно. Поїдеш додому?

— Так, було б непогано. Я використала цю поїздку як причину не розповідати батькам правди про Вартових і своє походження, але, думаю, ніхто від цього не виграє. Хай знають, що я чогось...

— Варта, — перервав її Златан і розсміявся. — Так. Безперечно, так...

Дівчина замовкла і пригадала перший день у празькій квартирі, коли вона уявляла світле майбутнє на престижній посаді з найкращим у світі напарником.

— Ми зможемо бачитися часто, — заспокійливо пробурмотів Златан.

— Ага.

— Слово судді.

— Ага.

— Я люблю тебе.

— Ага, я ж крутезна Вартова.

— Я полюбив би тебе, навіть якби ти була слабкою безрідною чаклункою.

— Ага... Що, навіть світлою? — гмикнула дівчина.

— Жартуєш, нехороша моя?

— А що ще залишається?

— Тоді так. Навіть якби ти була світлою... Але не слабкою.

— Не говори цього так серйозно, — Варта клацнула замком на сумці і рішуче дістала з неї обидва артефакти. — Пане суддя, поки ви не рвонули кудись у надважливих справах Конгломерату, нам потрібно пройти ритуал.

— Ти ж розумієш, що це нічого не змінить?

— Змінить. Тобі потрібно зробити це, так? Мені теж. Щоб контролювати свою силу. Ти вже Вартовий, Златане. Навіть якщо про це знатимемо лише ми з тобою.

— Про це справді знатимемо лише ми з тобою. Якщо випливе назовні...

— Буде скандал. Тебе звільнять. Прийдуть кровопивці. І ти — труп. Тому ми нікому не скажемо. Навіть Амброзові. З ним же нічого не станеться?

— Ні. Сила Вартового може належати лише комусь одному з родини, а оскільки у фіналі Гри її вже оживив у собі я, то Амброзові нічого не мало б загрожувати. А після нашого ритуалу — й поготів. Мій брат залишиться за бортом цілком і повністю, як він того й бажає, — проблиск усмішки на Златановому обличчі втішив Варту, попри те що їй хотілося завити від безвиході. Але вона лише стиснула артефакти міцніше.

— То як приносити ці клятви? — чаклунка погано пригадувала ритуал, який вони проходили з Амброзом, бо тоді її нудило від самої думки про неправильність усього цього.

Артефакти обпікали крижаним холодом. Десь у глибині думок внутрішній голос нашіптував, що це — те, чого вона хотіла. Те, задля чого вона народилася. Переметнулася на століття в часі. І померла.

— Спікер тоді читав пафосну промову, але, думаю, можна обійтися без неї, — Златан скептично подивився на келих та кинджал у руках дівчини і видихнув. — Хіба що ти хочеш...

— Ні. Ні. Має бути щось інше, — Варта похитала головою. — Артефакти... мені здається, вони живі. І не терпітимуть брехні. Розумієш? Чи я здаюся трохи божевільною, бо називаю живими чашку і ніж?

— Жодної брехні, — Златан усміхнувся й примостився навколішки біля неї і накрив руку, що стискала кинджал. — Варто Тарновецька. Станіславівна... Від сьогодні моя сила — твоя, — він опустив погляд, і порізана шрамами ліва рука лягла на келих. — Обіцяю нести вагу цієї справи. Як суддя чеський. І як Вартовий Центральноєвропейського конгломерату. Ну... негласний Вартовий.

Він здригнувся, але його руки вільно торкалися обох артефактів водночас.

— Обіцяю тобі те саме, пане суддя, — Варта повторила його слова, збиваючись, додаючи власні, відчуваючи, як кинджал в одній руці та келих в іншій обпалюють шкіру крижаним холодом.

Опісля дівчина розітнула долоню мага, а він розітнув її. Біль від рани відступив швидко, поріз затягнувся плетивом інею, що не танув. Кров наповнила келих на два ковтки — по одному для кожного.

Кілька секунд у повній тиші Варті здавалося, що вона знов опинилась у Львові, на дев'ятій точці Гри. Що зараз спалахне велика, незвідана сила, яка змінить світ довкола неї. Що вона відчує себе безмежно могутньою, дотичною до якоїсь прадавньої сили, що текла в крові Тарновецьких і Богумінів... Але нічого такого не сталося.

Примружені очі Златана дивились на неї невідривно. Руку холодив іній.

— То ми тепер... офіційно? — чаклунка недовірливо порушила тишу.

— Так, справді. Офіційно.

— Ну, Богуміне... — Варта відчула, що її душать раптові сльози, але примусила себе ковтнути їх і усміхнутися.

— Потиснемо одне одному руки, як повноправні таємні напарники? — запропонував Златан.

Дівчина підвелася, обтрусила коліна від пилу та обережно опустила на підлогу обидва артефакти, на яких ще не висохла їхня зі Златаном кров. На мить вона затримала погляд на кривавих плямах на килимі й подумала, що назавжди запече в пам'яті тіні кровопивць, котрі колихалися перед ними, обіцяючи Златанові смерть.