— Переконати — це дай угадаю... — Варта ледь не застогнала, пригадуючи вміння світляного кандидата. — Спочатку їм удалося виснажити Бертока, а потім використати Віславову силу і відрізати його від магії, як він зробив зі мною? А потім, мабуть, під страхом розправи витягти з нього обіцянку зробити це?

— Якось так усе й було, — безтурботність у голосі мага звучала надто яскраво.

— Ошизілий Віслав долучив до цього Алана? Хочеш, аби ще одного з цієї сімейки вбив твій дядько? — Варта не поділяла Златанової радості.

— Нічого він не зробить. День до виборів. Загалом, я в архів. Задля цього навіть зі зборів утік швидше, бо сьогодні засідатимуть до ночі. Кидаю тобі адресу — складеш компанію?

— Уже їду, — ствердно відказала дівчина, перехоплюючи волосся зав'язкою.

Відьми пообіцяли повідомити її, щойно проведуть свій ритуал та визначать, де ж захований другий артефакт. Варта попросила розповісти про життя трьох міфічних князівен під час наступної зустрічі, і Брусінка запевнила, що багатовікова історія точно зачекає ще день-два.

Вечір падав швидко. Варта дивилася на помаранчеві відблиски на шибках, поки Златан домовлявся на прохідній архіву — чи, точніше, зачаровував працівників, аби пропустили їх без проблем у неробочий час й без необхідних папірців.

— Я навіть знаю, що нам потрібне, — чех швидко клацав щось на робочому комп'ютері пані з прохідної, котра дивилась повз мага відсутнім поглядом, цілком заворожена його силою. — Мені вже доводилося якось шукати тут інформацію про Амброза, коли я хотів упевнитися, що ми справді родичі.

— До речі, про це... Я знайшла в листах твоєї матері дещо несподіване. Ти оціниш.

— Я слухаю, — пробурмотів Златан, не відриваючись від екрана комп'ютера.

— Вона віддала ту скриньку відьмам на зберігання і напакувала своїми листами, бо там містилася розповідь про її таємні справи з шабашем.

— Я дуже радий. Ближче до теми, — він покликав Варту й першим прослизнув у вузькі двері, за якими темрява і сухий запах паперів одразу пригасили важку спеку, мовби запрошуючи в інший, тіньовий вимір. Високі стелажі тягнулися вглиб довгої зали. Жалюзі майже не пропускали помаранчевого призахідного світла знадвору.

— Отож... — чаклунка стишила голос. — Твоя матір використала допомогу відьом, щоб забрати собі прокляття Богумінів і врятувати свою дитину. Амброза.

— Йому не загрожувало прокляття.

— Загрожувало б. Він — не позашлюбний син, Златане. Він твій рідний брат. Меделіна вирішила піти на ризик, але дати йому життя. А потім сама вона...

— Вибач, але ні, — маг спинився і, не озираючись на Варту, пробіг пальцями по товстих папках, вишукуючи потрібну. На кінчиках його пальців горіла тонка павутина, світла якої вистачало саме на те, щоб роздивитися написи. — Меделіна була егоїстичною та самозакоханою особою. У нас із Амброзом мала різниця у віці. Тобто вона... вона завагітніла ще за життя мого батька. Не посоромилась. Викрала артефакт — ти це бачила. А потім покінчила з собою... Усі родичі згадують її як шалену й бездумну особу. Та Меделіні було цілковито начхати на нас!

— Припини, — чаклунка глибоко вдихнула і пригасила темряву з усіх сил. — Припини. Вона написала свою справжню історію в листах. Твоя мати забрала собі прокляття Амброза і захворіла внаслідок цього. Вона покінчила з собою, щоб не вмирати повільно та в муках. Та не могла відкривати цього нікому через домовленість із відьмами. Я вірю в це.

— А я ні.

— Тоді чому твій брат бачить тіні й може спокійно торкатись артефактів? Чому вони не реагують на нього, як на Меделіну?

— Звідки мені знати, — Златан знітився, але вперто не відривав погляду від паперів. — Варто, якби я знав достеменно, як працюють ці артефакти, як працює наслідування сили і куди взагалі все це котиться... О! — він дістав одну з папок і почав швидко тремтливими пальцями перебирати пожовклі від часу папери, сховані в ній. — Краще допоможи мені й пошукай пафосну схему родини Богумінів ось у цих завалах, — він тицьнув їй у руки другу папку. — Свідоцтва про шлюб чи смерть теж знадобляться. Якщо кажеш, що ця Доротея померла.

— Як можна бути таким довбнем... — пробурмотіла чаклунка, смикаючи за шнурівки папки.

— Просто припини, — відказав Златан. — Я розумію твоє бажання. Але не треба приписувати моїм батькам надзвичайно благородні цілі. Ніхто не стане щасливішим від цього.

— Навіть Амброз? Котрий усе життя усвідомлював, що він — пляма на історії вашого благородного роду? Котрому довелося жити з чужими людьми, без жодної рідної душі поруч?

— Не драматизуйте, Аґато Станіславівно. Амброзові чудово живеться. Його всиновила хороша сім'я, з якої він самовільно втік. Але тепер мій родич — глава темних, який має повагу всіх у місті, навіть світляків... Ти диви, а вона таки існувала, твоя Доротея! — Златан рвучко вийняв один із папірців і присвітив сильніше. — Судячи з цього документа, Дорота Богумінова мала право власності на половину дому. Інша половина дісталася її сестрі... Грабінці Богуміновій.

— Адреса? — Варта схилилася над документом, шукаючи в старих карлючках потрібні дані.

— Я знаю її, — Златан хрипко розсміявся. — Грабінка, Варто. Це чеське ім'я.

— Та вже здогадалась.

— Але його власниця дуже любила все іноземне. Тому завжди казала нам називати її по-іншому. Графинею.

— Адресу я оце тобі скинула, — торохкотіла по телефону князівна Лібуше, геть невідповідно до свого колись аристократичного статусу. — Але вона непевна. То може бути не зовсім там, а десь поруч. Твій цвіт папороті, здається, якийсь зіпсований!

— Дякую, ми негайно перевіримо! — відповіла Варта на ходу, бо вони зі Златаном уже поспішали до дому Графині.

Адреса, яку скинули відьми після ритуалу, вказувала приблизно туди, де й був дім Златанової родички, хоча князівна казала, що результат непевний. Та біля маєтку простягався великий парк — чим не місце для сховку?

— Цікаво, чи є хоч один родич, який не намагався зіпсувати тобі життя? — зіронізувала Варта.

— Немає, — Златанів голос бринькнув гіркотою. — Пригадуєш безглузде вбивство моєї тіні? Після приїзду сюди?

— Ще б пак, — чаклунка скосила погляд на магове лице. — Незабутній вечір узагалі.

— А пригадуєш, як ми впевнено вішали це на скривджених алхіміків під патронатом судді Желібора?

— Ага. Утім, Алан нещодавно запевняв, що Дана — алхімея, яка «нагородила» мене Сакре Кьор, — ніколи не опустилася б до того, щоб напасти на тебе. Мовляв, її єдиним бажанням було отримати вибачення в обмін на звільнення від прокляття.

— Що ж, мабуть, так і було. Бо, знаєш, я скористався своїми правами судді, посмикав за кілька ниточок і дізнався, звідки витікала вся та історія. Як виявилося, сам підставився: дід мій, славний екс-суддя, ще з літа уважно стежив за моєю діяльністю, хоч і на відстані. Тож коли я на родинних зборах гонорово заявив, що суддею не став і не стану, хтось із присутніх негайно переказав це дідові. А він скористався своїми зв'язками — зв'язки живуча річ — і вирішив, що було б незле мене прикатрупити. Нема недоторканності — нема й проблем для вбивць. Ось і вся історія. Не можу винуватити численних родичів у тому, що вони більш прихильно ставляться до мого предка, але... — Златан стиснув губи.

— Мудаки, — смачно протягнула Варта. — А ще заливалися про халявні мерседеси та путівки на Мальдіви!

— І не кажи. Часом думаю: що менше родичів, то більше шансів вижити в цьому світі.

У темряві нічного парку дівчина виразно відчувала його бурхливу ауру, що вже набула рис суддівської величі, проте хвилювалась, як море в шторм. Ніч упала безмісячна, а паркові ліхтарі, як на зло, не горіли. Тому Златан трохи підсвічував кишеньковим ліхтариком, щоб не витрачати чародійних сил. Варта й сама відчувала шалену потребу підживитися, але вирішила знайти собі жертву після відвідин дому Графині.

— Пане суддя чеський? — голос пролунав невпевнено, але чех невловимим рухом знизу вгору підняв щити. Його пальці пірнули в рукавички.