У наступному листі Меделіна розповіла, як проходила обстеження — лікарі підтвердили діагноз.

«Раніше не було підозр, люба Доротеє, бо раніше й цієї повільної — чи то пак надто швидкої смерті не було в моєму тілі. Та я тішуся невимовно. Бо слова відьом виявилися правдою: Амброжекові не загрожуватиме прокляття! Він виросте і, на відміну від Златана, матиме спокійне, хороше життя. Відьми казали, що тільки-но їхній чар спрацює, прокляття вийде з його тіла — і ввійде в моє найбільш смертоносною силою. І сталося! Сталося! Лікарі кажуть про кілька місяців, щонайбільше півроку. Та жодна сила не змусить мене лежати на осоружному ліжку, обтицяною крапельницями, і вмирати там під співчутливими поглядами. Я своє зробила, Доротеє. Залишилося сховати артефакт. Тут я знаю, що найпевніше вдіяти. Та мої слова до тебе теж треба сховати. Я хочу, аби вона жила — ця історія, правда, якої не знатиме ніхто. Закляття запечатує мої вуста, а відьми, відьми, Доротеє, не люблять, щоби хтось озвучував їхні таємниці. Тож хай вони мої слова й бережуть. Ніколи ж не знаєш, куди заведе поворот Колеса Долі...»

Дорогою до пошти Варта вкотре прокручувала в голові прочитане. Обставини самогубства Меделіни відкрилися раптом із зовсім іншого боку. Про артефакт вона нічого більше не написала, але дівчина відчувала, що здобула в цих листах щось значно важливіше для Златана — і для Амброза.

— Послухай, Карафко, чи є якийсь спосіб, щоби зняти прокляття з дитини й передати його матері? — спитала чаклунка, коли відьма зателефонувала щодо ритуалу.

— А ти що вже задумала? — з підозрою спитала відьма. — Ну, на прокляттях я не знаюся, на трутах лишень. Та думаю, що таке можна здійснити. Коли хто готовий узяти на себе вагу біди, то спосіб передати її зазвичай знайдеться. Була б охота... Ждемо тебе нинька, тож приходь!

У знайомому місці на вузькій Карловій вулиці Варта глипнула вгору — на балконі незмінно сиділа, подавшись уперед, скульптурна князівна, одна з трьох сестер-засновниць Праги. Коси, такі схожі на Карафчині, обрамляли її замислене обличчя. Химерна думка пробилася крізь пелену думок, і дівчина набрала Амброза, бо вже давно хотіла уточнити в нього одну дрібницю.

— Н-ну, я точно не пригадую, — відказав Златанів брат на питання, коли три сестри приєдналися до празької тусівки. — Вони просто колись з'явились у нашому місті після літа... Ти ж знаєш, відьми завжди ближче до природи живуть. Може, вони з Карлових Вар перебралися, бо їх тамтешні середньоази дістали? Там геть зашкварне засилля «руссо турісто»!

— Може, — погодилася чаклунка, намацуючи нитку в підсвідомості, яка вислизала й не давалася в руки. Нитка вела до тієї ночі, коли Віслав її вбив, але незмінно обривалася.

— Коли Бру вперше прийшла на збори, я тоді ще примітив її — вогень-дівчина ж! — зареготав маг. — Ну і я такий до неї хотів підкотити трохи. Спитав, як звуть і все таке. А вона мені: як зветься отой потічок знадвору?

— Потічок? — здивувалася Варта.

— Ага-ага. Ти, може, й не бачила, він на Новому Світі тече. Брусницею зветься. То я їй це видав, а вона повела плечима, зиркнула на мене так... отак, як вона лише вміє! А далі заявила, щоб звати її Брусінкою. Така історія. До речі, про Новий Світ: приходь увечері на гулянку. Натка й Ґлефка за тебе вже питалися.

...— О, так-так, ми раніше жили неподалік Праги, на природі. Там іще гарні скелі були, — бадьоро пояснила Карафка, коли Варта розпитала її про попереднє місце проживання.

Надвечір вона занесла до Душанчиної кав'ярні посилку від Дикорослої. Львівська відьма дбайливо доклала до трав кілька шоколадок, які чаклунка вирішила теж віддати сестрам як подяку за допомогу.

— То що ж — теперка чекаємо сходу місяця. А так-то ми готові, — потягнулася Карафка. — Душа тут, Бру скоро прийде — втрьох легше.

— Лібуше, слухай, — дівчина всміхнулася, називаючи зіллєварку старовинним іменем із її візитівки. — Пригадуєш, ти казала, що відьми лише живе можуть знайти?

— Ага, — та хитнулася на стільці.

— Що навіть старший шабаш не хоче братися за пошук артефактів.

— Ага. Алея...

— От і я про це! Ти ж не відьма, Лібуше Крокова, — Варта примружила очі й уважно подивилася на застиглу дівчину, яка перестала балансувати на стільці. — Жодна відьма не рвонула б сама викрадати щось в алхіміків. А я не мала би вижити після Віславової отрути...

Чаклунка тепер пригадала-таки ніч власної смерті, що доти ховалася в тумані. Туман закривав від неї власне тіло і двох відьом, котрі схилилися над ним і говорили, що Вартова померла, що Вогонь не врятував її. Щось сталося потім... Щось повернуло її — але то була не сила простої зіллєварки.

— Що ти там кажеш, дитя? — Брусінчин голос, що лунав від вхідних дверей, змусив Варту всміхнутися ще ширше.

— Збираю картинку докупи, Бру! Іди до гурту. Саме розповідаю, що моя найліпша подруга, Дикоросла зі Львова, трохи вміє ворожити, — вела чаклунка далі. — Але чітких видінь у неї не буває — лише туманні натяки, які можна трактувати по-різному. Геть не так, як у Душанки. Так само нікому не під силу говорити з мертвими чи повертати когось із того боку, як умієш ти, Бру. А ще навіть славний глава темних поняття не має, коли й звідки ви троє тут узялися. Ви ж не з шабашу, правда?

Троє відьом зібралися поруч і дивилися на Варту чи то з острахом, чи то з очікуванням.

— Тебе звуть Казі, — повернулася Варта до Душанки, відчуваючи, як шаріються щоки від гарячого напою і неймовірного здогаду, який вона зважилася озвучити. — Казі-цілителька, Казі-пророчиця. Бру у нас... Тета? Та, котра торкалася невидимого світу й говорила з духами по той бік. Ну і третя. Лібуше-засновниця. Вона ж найбільш буремна Карафіят. Я прочитала вашу легенду. Як ви й просили.

— Ти диви, — Карафка, блимаючи великими очима, схопилася зі стільця. — А дівчинка здогадалася!

— А спробуй не здогадайся, коли ти їй свою візитку під носа тицьнула! — Брусінка смикнула плечима і закасала рукави. — Піду посуд помию, бо поки той місяць іще зійде...

— Це я сказала їй легенду прочитати, — усміхнулася Душанка. — От, Вартова справді бачить більше! Вона навіть мою вивіску зачаровану помітила першого ж дня.

— То ви не почнете мене переконувати, що я помиляюся? — сторопіла Варта, котра не очікувала ані згоди відьом, ані такої спокійної реакції. — Хіба це не таємниця? Тобто... ви ж мали померти давним-давно. Як це, в біса, працює?

— Ох, Варто... — Карафка простягнула до неї руки й усміхнулася ширше. — Ми не мертві, я тебе запевняю. Ми належимо цьому місту і ніколи не покинемо його, поки стоїть Град.

— І так, це таємниця, — додала Душанка. — Утім, ми дуже хотіли, аби ти здогадалася. Бо розповідати про це самим — не вільно. Але в цьому світі завше справджується те, у що віриш. Нам для життя теж треба трохи віри.

— Чула б ти, як Амброжек гарно розповідає легенду про сестер-засновниць туристам! — кинула із задньої кімнати Брусінка, подзвонюючи посудом. — Аж заслухатися можна.

— Але переважно вся любов дістається найбільш відомій Лібуше, — зауважила Душанка.

— Так то любов туристів, а не Амброжека, — у голосі Брусінки промайнули знущальні нотки.

— Але слухай, — Карафка подалася вперед. — Якщо ти ходитимеш і розповідатимеш усім про нас, тобі ніхто не повірить!

Варта не встигла відповісти, бо телефон озвався рінгтоном, обраним саме для Златана: «Dont get to close, it's dark inside, it's where my demons hide...». Пісня нагадувала про історію з демоном та Гру у Львові.

— Привіт, нехороша моя, — голос чеха лунав збуджено й радісно. — Вгадай, що сталося!

— Ти зустрів Доротею Богумінову дорогою зі зборів Конгломерату? — зіронізувала чаклунка.

— Краще! Берток зняв свою кандидатуру!

— Якого світлого?! — Варта зістрибнула зі стільця і вибігла в першу кімнату кав'ярні, а тоді надвір, щоби поговорити з чехом без свідків.

— А такого! — Златан залився сміхом. — Дядько, звісно, про це не розповідав, але я зустрів одного нашого світлого знайомого, якому вдалося разом з Аланом поговорити з Бертоком і переконати його вийти з перегонів.