Ні звуку, ні сліду аури. Здавалося, що він тут — сам-один.

Златан ризикнув поворухнутися й перевернувся на спину. Кості миттю занили. Тілом пробігли судоми. Над головою — надто високо — тягнувся похилий дах.

Маг відчув, що сорочка прилипла до живота. Не міг бачити, що там, але характерний палючий біль, який ожив, щойно він ворухнувся, свідчив про рану. Прислухався до своїх відчуттів — гарячка контрастувала з холодною долівкою.

Рану належало вилікувати. Якомога швидше.

«Якщо ти тут помреш, то який сенс був у всіх цих пошуках?» — Златан заплющив очі, малюючи схему своїх подальших кроків, доки всі елементи не виструнчилися так, як йому хотілося.

На місці спогадів про те, як він потрапив сюди, очікувано була пустка. Але рана, найімовірніше, нанесена чимось фізичним, а не магією.

Маг поворухнувся, і біль блискавкою прошив живіт. Златан не стримав стогону, а тоді викресав лезо і таки розітнув пута. Головне — змусити себе ворушитися. У внутрішній кишені лежала металева фляга, напхана до самого верху капсулами із зіллями, які й після гірших поранень ставлять на ноги.

Пальці затремтіли, розстібаючи ґудзики жилетки. Вона вся просякла кров'ю. Справи таки кепські. Златан намацав флягу, підчепив кришку нігтем і спрагло всипав до рота кілька капсул. Організм згодом не подякує за таку екстрену терапію, але варіантів небагато.

Капсули стали в горлі — воно зашкребло від сухості. Маг закашлявся, проте змусив себе ковтнути зілля, прокусивши одну з капсул. Гостра на смак рідина обпекла гортань, але дозволила іншим згусткам лікувального зілля потрапити всередину.

Златан стиснув кулаки. Тілом знову пробігла судома. Довгі кілька секунд він думав, що все ж таки потрапити сюди самостійно — це була погана ідея. Але ходити по колу з викрадачами, котрі потрошать твої спогади й випадають із поля зору, — теж не варіант. І не було нікого, хто міг би скласти компанію в протистоянні з тіньовими. Окрім Варти. Та після її смерті Златанові клубок у горлі ставав від думки, що буремна Тарновецька і ці почвари опиняться поруч. Їй і без того вистачило вже «теплого» прийому в Празі: спершу прокляття алхіміків, потім отрута.

Зілля почало діяти — судоми минулися. Зате температура стрімко кинулася вгору, і Златан придушив пориви виблювати свої нутрощі. Він лічив у голові від одного до десяти, а потім від десяти до одного. Хвилі нудоти спочатку затоплювали, потім ставали слабшими і слабшими. Потім стихли.

«Рухайся», — наказав собі, переборюючи опір тіла.

Голова стала легкою, руки відчували холод, пульсація в животі притупилася.

Златанові вдалося сісти з другої спроби. Притулившися до цистерни, він озирнувся знову — але з позиції сидячи склад видавався таким самим, як і з позиції лежачи: брудним, захаращеним і, з огляду на його порожнечу, безлюдним. Маг звірив своє внутрішнє відчуття часу з годинником — майже вгадав. Тоді клацнув пальцями, розганяючи щити в усі боки. Вони звично обдали золотавим блиском і трохи заспокоїли. Капсули капсулами, а другий удар у ту саму точку може закінчитися погано.

Златан обмацав закривавлену жилетку і знайшов у внутрішній кишені шматок паперу — тайнопис, як називали його відьми. Згодиться, щоби подати Варті знак, що з ним усе гаразд. Проте ручки чи олівця з собою не було. Врешті він умочив ніготь у не засохлу ще кров на долівці і вивів на тайнописі «Я ок».

Це хоча б заспокоїть її, якщо інша половина папірця не викаже, що надпис зроблено кров'ю. А ще треба дізнатися, де це місце.

Златан важко звівся на ноги і почвалав до дверей, вирізаних у великій брамі складу. Намагався рухатися якомога швидше, але тіло не дозволяло цього, хоча і вдячно приймало ту кінську дозу цілительських сил, яких він щойно нажлуктився.

Ті, хто приволік його сюди, або були впевнені, що поранений нікуди не дінеться, або сподівалися, що він швидко помре. Але останній варіант Златан одразу відкинув: хотіли б йому швидкої смерті — не забрали б із собою.

«Тоді наші тіньові ще не знають, хто я», — гмикнув він.

Жоден викрадач при здоровому глузді не залишив би без нагляду полоненого чародія, який причетний — чи був причетний — до апарату суддів.

Маг знову спробував вловити аури довкола — нічого. Або слабкість іще підводить, або його справді вирішили тримати якомога далі від решти викрадених. Або вони всі вже мертві. Включно з малою Кузою.

Скрипнув зубами. Усвідомлюючи, що нема часу будувати теорії, дістав телефон із задньої кишені джинсів. Екран тріснув — мабуть, результат падіння. Але після коротких роздумів погодився ввімкнутись. Оператор одразу завалив повідомленнями про пропущені дзвінки. Златан, лаючись під носа, ввімкнув мапу, щоб побачити своє місце ув'язнення.

Наступної миті щити послабили силу удару.

Цілили просто в голову.

Маг заточився. Телефон випав із рук. Він рефлекторно підтягнув захист до себе і клацнув пальцями, викликаючи спалах вогню, — спрацювало. Нападник шурхнув убік.

Очі Златана швидко забігали, намагаючись уловити, що це таке між язиками полум'я. Цілковита безшумність. Відсутність аури. Тінь.

Проте зараз ця тінь затуляла цілком матеріальними руками цілком матеріальне лице.

«Боїться вогню. І світла!» — Златан підтвердив свої здогади і спробував розбурхати полум'я сильніше.

Але слабкість від рани не минулася — вогонь кволо осів. Здалося, що темрява поглибшала. Чех зробив крок уперед, вирішивши, що краще не стовбичити на одному місці.

Крок. Два. Три.

Міцні пальці схопили його і ввігнали кігті крізь щит, крізь тканину сорочки і під шкіру — як ніж у масло. Маг не стримав крику, але відповів негайно. Спалах світла, гідний вуличного ліхтаря, забрав сили, яких і так ледь вистачало. Зате нападник відсахнувся і вдарився об арматуру під стіною. Не гаючі ні миті, Златан зв'язав трійчастими путами примарну тінь.

Примарна тінь таки виявилася тілесною, бо суддівські пута стримали її.

Маг примружив очі та спробував роздивитися нападника. Худорлявий високий юнак. Шкіра бліда і несподівано зморшкувата, хоча лице на вигляд молоде. Надміру довгі нігті. Златан приглушив світло і зрозумів, що фігуру незнайомця оточує щось незвичне. Щось скидалося на тінь, яка то повторювала контур його тіла, то спадала вниз і розтікалася, ніби вода.

— Привіт, невловимосте, — гмикнув він собі під ніс і обережно торкнувся тіні, поки її носій лежав непритомним.

Тінь, хоч як це дивно, була теж матеріальною. Але щойно Златан утратив концентрацію, як туманне полотно вислизнуло, мов вода крізь пальці.

Він спробував роздивитись і намацати його знову. Знайшов! Златан усміхнувся собі під носа й акуратно відтяв шматочок полотнища. Нападник відреагував на це здушеним стогоном і поворухнувся.

Коли онук судді потягнув тінь до себе, пролунало щось схоже на тріск розриву тканини. Невловима почвара заволала, як пожежна сирена, й забилася в конвульсіях. Кігтисті руки потяглися до Златана, але він спритно ухилився.

— Говори, тварюко, — прошипів маг, намотуючи тінь на руку. — Говори, бо щось мені підказує: тобі не дуже подобається те, що я роблю.

Юнак вибалушив почервонілі очі, здригаючись усім тілом. Тінь, натягнута вперед, мовби напинала за собою і його надміру піддатливу шкіру. Златанова спина взялася морозом від цієї картини. Але він не ворухнувся, навіть помітивши, що пута почали розсипатися, хоча зазвичай витримували багато годин без поновлення.

— Говори, — ще трохи натягу, ще виття болю у відповідь. — Хто ви і що треба?

— Ти не... — прошелестів голос, як бовкіт каменя по стінах старої криниці. — Ти не можеш...

— Я можу все, — вишкірився Златан і сіпнув тінь сильніше, хоч остерігався, що крик незнайомця привабить його соратників, інших двох із трійці — а відсутність у них аур примушувала мага почуватися сліпцем. Ще й у цій дірі темно, хоч очі вибери.

Проте він обачно присвітив собі приглушеним магічним вогнем, роздивляючись химерні, ніби інеєм виведені візерунки на тіньовій накидці потвори, яка заклякла перед ним.