— Я стикалась, — озвалась Варта. — Не можу не погодитися з таким описом.

— Ну от, — смикнув плечима темний. — Усе, я пішов. Попереджаю тільки: не дратуйте Ґертруду, бо вона може й суддю з порога відправити. І краще не згадуйте про мого батька: вони з тіткою посварилися так сильно, що й досі сідають по різні кінці святкового стола.

Лукаш застережно подивився на магів і зник за дверима саме тоді, коли повернулася служниця зі згодою господині побачити гостей.

— Ще єдні! Єдні вже приходили. Вам тут що — місце на шпацер? — хранительці на вигляд було років під вісімдесят, проте голос її все ще зберігав силу і помітну злість.

— Пані Ґертрудо, ми прийшли до вас як до останньої живої хранительки, котра застала артефакти, щоб ви скерували нас на правильний шлях, — Златан узяв ініціативу на себе, бо його досвід перемовин зі старими впертюхами значно перевищував Вартин.

— Ще скажіть, що говорили з духами мертвих хранителів, але ті відправили вас до диявола на роги, — пробурмотіла стара пані, погляд якої пронизував, ніби стріли енергії.

— А хто вже приходив? — поцікавилася Варта, роздивляючись квітчасті візерунки на шпалерах.

— Усі ті ваші. З Конгломерації. Желібор, щоб він удавився, яка цяця пишна стала! Дворжак зо свитою. Теж розкабанів так, що нема ради. Скоро не зможе ногою ворухнути, не те що павутину сіпнути, — чаклунка гмикнула.

— Пані Ґертрудо, чого вони на вас так напосілися? — Златан довірливо подався вперед.

— Спохопилися за старе! Та я багато літ не бачила їхні ті цяцьки. Остатньо вони були в дядека Томашка, а потім — не відаю!

— А дядек Томашко — він з вашої родини? — поцікавився маг.

— Ну а з чиєї? З твеї чи що? — підозріло зиркнула на нього Ґертруда.

— Насправді, може бути, що й так, — усміхнувся Златан і виклав свій перший козир. — Бачте, моя мати — ваша далека родичка.

Варта знала, що давні чародійні родини неодмінно мають між собою кровні зв'язки, часто надто віддалені у часі, щоби зважати на них, — як в Алебарди та Наґінати. Проте стара чаклунка із цікавістю примружила очі й спитала:

— То яка така родичка?

— Меделіна Богумінова, — послужливо відповів Златан. — Вона загинула багато років тому.

— Меделі-іна... — протягнула чаклунка, мовби копирсаючись на споді своєї пам'яті, і тут-таки спохопилася. — Медленка! Та, котра пішла за Златека Богуся? За того вічне пелехатого й розкошланого?

— Н-ну... — маг мимоволі торкнувся власних кучерів. — За Богуміна, так. То була моя матір.

— Он я-ак, — бабця придивилася до Златанового лиця. — Є, є таки щось від неї, але ніс усе псує... Твоя матір усім пестунка була. Жаль, молода загинула.

— Так. Але вона згадувала про вас і про те, що дім Горачеків зберігав артефакти. То ви бачили їх ще до радянського вторгнення? — Златан зіслизнув із теми про спільну родичку до справжньої причини їхнього візиту.

— Бачила, — поважно відказала стара.

— А опісля? — зацікавилась Варта, пригадуючи, що на засіданні Конгломерату чехи божилися, ніби артефакти зникли в 68-му.

— Так, а що ж? — спохмурніла пані Ґертруда, переводячи погляд на дівчину. — Та не сіпайся так, мовби тобі мій ослін гарячий!

— І ви це сказали панові Желібору?

Чаклунка стиснула губи.

— А він мене що, слухав? Він пробував був якихось своїх магій, не найшов нич, а потім сказав, що пітьмава баба геть дурна й ніц не знає. А я вам скажу: сам він дурний. Я, може, й стара, але вищі не благословляли мене дітваками ні єдного разу. Того я прегарно чую павутину, хоч пальці слабі вже. Та маю гарну звичку все важливе ховати на споді, ота-ам... — вона постукала по чолу вказівним пальцем. — Так, щоб ніхто не дістався.

— Навіть судді? — недовірливо спитала Варта, пригадуючи, яка неймовірна в тих сила.

— А що є суддя, скажи мені, магічко? Суддя є плоть і кров, павутиння й думки, як і всі ми. Коли жиєш трохи більш, то вже ні єден суддя не ладен злякати тебе. Він має могутню потугу в своїх руках, але й мене гарно навчено того, що знав раніш кожний зо хранителів. Ми шануємо традиції й передаємо їх далі. Хоч мій праонук Лукаш не дуже талановитим вдався, але навіть він знає все, що тре' знати...

— Дуже тішимося за вашого правнука, — запевнив Златан. — Але як щодо Желібора і його допитів?

— Він чванний. І понад тим — ще би я відкрила хоч що світлякові!

— То, може, відкриєте нам? — спитав маг тихо. — Задля пам'яті Медленки.

— Ти мене не заговорюй, пелеханю, — спохмурніла бабця. — Архів — то не забавки. Чого б це я мала давати ключ вам?

— Бо ви хранителька, — втрутилася Варта. — А я — донька останніх Вартових Тарновецьких і хочу посісти законне місце. Хіба цього недостатньо?

— Ти — дитя шановних Станіслава й Амалії? — у голосі Ґертруди щось здригнулося. — Тарновецьких з-під Кракова?

— Так. Мене вирвали з минулого й перенесли в нинішній час... якщо ви ще не чули мою історію, — неохоче додала Варта, котрій здавалося, що це звучить надто химерно навіть для магів.

— Правда... — стара чаклунка заплющила очі й усміхнулася. — Нарешті трохи відвертости й правди. Що ж, задля пам'яті бенкетів, які давали колись на віллі Тарновецьких і про які так любила оповідати моя бабця... Та за те, що ти здолала сто літ і ще кілька, щоби зайти до мене в цій справі, ключ я дам. Як зможете найти двері, то за ними і ховається ваша відповідь. Думайте обидвоє про те, що вам так горить віднайти — коли ваші помисли й бажання сильні, то ви побачите, що шукали.

Вона простягнула руку з тонкою, мов папір, шкірою, помережаною прожилками. Спочатку нічого не відбувалося. Тоді зверху спалахнув клубок, сплетений із тонких і ледь зримих енергетичних ниток. Вони розплутувалися самі собою, і над долонею старої чаклунки повітря почало тремтіти, ніби пара над каструлею з окропом.

— Бери дівку, а тогди мою руку, — жінка спідлоба подивилася на Златана. Її обличчя викривилося від напруги. — Тримай кріпко. І думай за те, що шукаєш. Я тобі тут не порадниця, але коли хочеш, то зможеш віднайти.

Маг міцно схопив руку Варти, потім наблизився до пані Ґертруди. Дівчина помітила, що він опускає пальці з видимим зусиллям, ніби перемагає потужний опір.

Урешті жаске плетиво торкнулося долоні чеха — і все зникло.

Варта відчувала себе цілком сущою. Відчувала краплі поту на шиї, застібку сережки, яка зачепилася за волосся, і натерту ліву п'ятку. Проте — не бачила. На місці, де мали би стояти обидві її ноги, червонів складними візерунками килим, який обривався, і з-під нього проступав лакований паркет. Дівчина поворушила руками, але не помітила навіть тремтіння.

— Гаразд, нас тут немає, бо й не мало б бути, — прогугнявив десь неподалік Златанів голос, що звучав так, наче чех сидів за стіною.

— Натомість тут мало би бути щось корисне, так? — озвалася Варта.

Вона блукала поглядом по незнайомій кімнаті. Темно-червоні шпалери нагадували музей. Дерев'яні меблі тулилися під стінами, майже витіснені горами книжок і газет. Скидалося на те, що тутешні жителі або готуються до переїзду, або мають надто велику любов до друкованої продукції.

Варта спробувала торкнутися найближчої гори книг, проте рука пройшла наскрізь.

— Златане, ти можеш що-небудь узяти?

— Ні. Це ж спогад Ґертруди — нам не вдасться вносити сюди зміни...

Двері рипнули і взялися хвилями.

Дві тіні прослизнули досередини — розмиті, ніби хтось намалював їх м'яким грифелем, а потім різко розтер. До Варти долинав шурхіт кроків. Вона силкувалася сконцентруватися на новоприбулих, проте ті рухалися, а рух розмивав їхні контури.

— Ох і захаращено ж тут! — шепнула одна з тіней.

— А ти що хотіла? Дядекові нема часу дбати за порядок, а слуг він звільнив. Підступів остерігається.

— То нам пощастило застати, коли його немає, — дзвінко розсміялась перша тінь.

— Таки так... Ось тут те, що ти шукала, — друга помалу підійшла до полиць і зупинилась поруч із Вартою.