— Що, вже весь гонор розгубив? — спитав маг у свого суперника. — Чи ти тікатимеш від виклику?

Алхімік не відповів, витираючи ніс від крові. Хитало його помітно.

— Спостерігай, — Амброз тримав чаклунку за руку, мов лещатами. — Нам треба дочекатися появи тих трьох...

— Я так не думаю, — дівчина вирвалася не без допомоги підсилення і вистрибнула з-за рогу, гукаючи з фальшивою радістю: — Агов! Та чи не Янко це?

Алхімік глипнув на неї. Він кліпав часто-часто і пробелькотів щось ледь чутне.

— Таки Янко. Сто років не бачилися! — Варта вдоволено вивільнила павутину і дозволила тій стікати донизу, аби атакувати в будь-який момент. — Гей, шановний! — вона зиркнула на мага, перекошеним лицем котрого можна було розлякати всіх відвідувачів пабу. — Ти зовсім совісті не маєш, що чіпляєш того, хто на ногах ледь стоїть? Вважай, що я — його заступниця. Давай розберемося з цим швидко.

Варта силкувалася пригадати все. Вона прокручувала події в голові знову і знову. Але думки не виводили із замкненого кола. Наче перед нею лежали розсипані пазли з різних наборів, які не підходили одне до одного. А половини взагалі не було.

Ось вони з Амброзом і Алебардою спостерігають за тим, як маг викликає алхіміка на дуель.

Ось під стіною з постерами сидять ті троє — який, у біса, вони мали вигляд?

Ось вона виходить уперед, щоби стати імпровізованим заступником і спантеличити суперника.

Ось атакує мага. Той відповідає. Доволі сильний, але не винятковий.

Ось павутина хльоскає, мов батіг. Рука мага повисає безвільно, але він віддячує такою морозною хвилею, що у Варти лід пливе по шкірі вгору аж до ліктів і обпікає незгірше за вогонь.

Ось Янко зовсім поруч. Просить про щось. Нічого не розуміє. Він же бачить Варту вперше.

Ось Амброз заступає її, грубо відштовхує і гаркає щось гнівне.

Ось між його могутніми руками поблискує енергія, аж зрима від напруги. Іскрить і обпікає.

Ось усе закручується, мовби Амброзова несподівано шалена сила стягує до себе видиме і невидиме. Але суперник кидається вперед — атака вислизає вниз. Земля довкола двигтить.

Ось Янко волає.

Ось хвиля холоду від потилиці до п'ят. Ірраціональний страх, який піднімається зсередини.

Три тіні за спиною. Шелест. Погляд через плече. Три тіні й очі-криниці. Очі-криниці надто стрімко наближаються.

І — провалля.

...Амброз і Варта повернулися до тями посеред того ж подвір'я. Вони сиділи поруч, приперті спинами до розмальованої стіни. Ні сліду незнайомого мага. Ні сліду алхіміка Янка. Ні сліду сутички. Ні сліду трьох тіней. І жодного обличчя в пам'яті.

Алебарда знайшов їх першим. Він спантеличено тер перенісся і твердив, що гадки не має, коли й куди зникла трійця з пабу. Ніби вітром звіяло.

— Чортівня, якщо треба це якось назвати, — відказав глава темних. — Я був там — і наче не був! Вартко, а ти що — хочеш демонам душу віддати? Куди рвонула, коли я наказав спостерігати?

— У мене немає часу на це, — відрубала дівчина. — Якби я змогла вибити правду з того мага...

— Якби було так просто — взяти винного й вибити з нього правду, — то ми вже зробили б це і без сторонньої допомоги! Якби не клятий туман...

— Це трохи скидається на суддівську силу, — зауважила чаклунка, пригадуючи моторошне вміння Златана уповільнювати час і наказувати будь-кому зробити будь-що. — Але ті троє... Ні. Вони не судді, — дівчина досі не могла позбутися відчуття страху, глибинного й непояснимого, що опанував її, коли трійця з'явилася посеред сутички. Ні колишній глава, ні Берток із його погрозами не пробуджували в ній нічого схожого.

— Ясна річ, що нє, — огризнувся Амброз. — Я бачив не раз, як Златан робить оце: клац-клац, усім слухати мене. Судді стирають усе начисто: ти слухаєшся їхнього наказу, а потім навіть не пригадаєш, що відбувалося. Трійця ж...

— Вони самі як у тумані, правда? — дівчина примружила очі, щоб упевнитися, що із зором усе гаразд і він ігнорує лише викрадачів. — У житті такої магії не бачила! Алю, може це бути якесь хитромудре закляття алхіміків?

— Якби я вмів отак працювати з чужим сприйняттям, уже був би мільйонером, — протягнув Алебарда, кривлячи тонкі губи. — Янка шкода.

— Ми не знаємо, де він, — зауважила дівчина, кидаючи погляд на екран мобільного.

Минуло лише десять хвилин відтоді, як вони покинули паб. Трійця з'явилась і змусила їх провалитися в пітьму щонайпізніше хвилини три тому. Дівчину аж тіпало від думки, що вона була цілковито беззахисна й безтямна перед суперниками, які могли зробити що заманеться. Поранити її. Убити тут же. Чи забрати з собою.

Проте вони не зробили нічого. Варта не знала, як це розуміти. Утім, те, що вони з Амброзом живі, вселяло надію, що й зниклі чародії — не трупи на дні Влтави.

Можна було б кинутися навздогін, але куди й за ким? Сплетіння вуличок старого міста і його несподівані повороти нагадували лабіринт, тож дівчина була певна, що швидше загубиться тут сама.

Варта вперла кулак у бік, притулилася плечем до шорсткої стіни, переборюючи раптове виснаження, і спитала:

— То ви хочете їх знайти, тихцем спостерігаючи?

— Вистежимо, — огризнувся Амброз. — Якби ти не рвонула вперед, ми б зачекали та пішли за ними. Вони никаються десь поруч. Я відчуваю це. Не під землю ж провалюються!..

— А ви пригадуєте, що тут було раніше? — раптом спитав алхімік, роздивляючись стіну пабу, розписану графіті так рясно, ніби тут відривалося кілька поколінь підлітків. — Це ж відносно нове місце.

— Раніше... — глава темних примружив очі. — Та теж чи паб, чи винарня якась. Вони з біса швидко змінюються. Хіба ти щовечора б тут тусувався, тоді шанси запам'ятати є...

— Чародійських закладів не так багато, — розважливо продовжував Алебарда. — Я можу помилятися, Амброзе, але хіба цей та наші попередні не належали до однієї мережі?..

— «Їх не торкнеться чужинська рука», — перечитала Варта вголос. — Звучить! Тільки чужинська — це рука будь-кого, хто не Вартовий? Чи когось з іншого Конгломерату? Чи абстрактного ворога?

— Ти в мене чи в книги питаєш? — поцікавився Златан, зосереджено намагаючись примостити за вухом смугастий олівець.

— У Всесвіту! — огризнулася дівчина. — Якщо їх не торкнеться чужинська рука, то як же, скажи мені, вони зникли?

— Свої заникали. Очевидно ж!

— Весело жити, — пробурмотіла чаклунка, гортаючи сторінки далі.

Після інциденту в Клементінумі вони більше не навідувалися туди. Проте суддя Фелікс на прохання Златана роздобув їм трохи потрібних матеріалів. Він заприятелював із тамтешніми світляками, зробив копії потрібних документів і передав їх магам. Представники Клементінуму зі скрипом погодилися з висновком суддів, що вбитий Златаном маг перевищив свої повноваження і все це взагалі велике непорозуміння та нещасний випадок. Проте потенційним Вартовим доступ до бібліотеки все одно заборонили, мотивуючи це тим, що вони досі потенційні, отож особливих прав не мають.

По обіді, коли дивитися на старовинні сторінки стало вже тоскно, а температура повітря навіювала думки про поїздку на Північний полюс, Варта і Златан зустрілися з Лукашем. Той, скаржачись на вересневу спеку, туристів і бездіяльність фракції, повів їх до дому своєї родички, яка мала успадкувати звання хранительки артефактів. Проте формально статус їй дістався, а реліквій уже не було. Та все ж стара чаклунка могла знати бодай щось.

— Попереджаю: вона давно не в ладах із власними думками, — буркнув Лукаш, поки сполохана служниця за його наказом побігла повідомити господиню про гостей. — Тому вам краще не сподіватися занадто.

— Ми спробуємо, — Златан потиснув йому руку. — Щось нове дізналися після вчорашнього фіаско?

— А я там був чи що? Якби знав, як боротися з цими тіньовими викрадачами, вже сказав би.

— Тіньовими? — звів брови маг.

Лукаш відвернувся до вікна і провів пальцями по рамі:

— Кажуть, вони рухаються нечутно і швидко. Як тіні. Я сам ще не стикався...