— Востаннє ці кляті артефакти бачили кількадесят років тому. Як можна розпізнати ауру, про яку ні в кого немає жодного уявлення?

— Щодо «ні в кого» я б не казав так категорично: є хранителі. Бурштин мусить знати їх.

— А Желібор що — не мусить?

— Желібор, за останньою інфою, вгамовує Клементінум і водночас строчить супровідні листи польській делегації, яка їде до Середньоазу. Зіграємо на випередження. А мати на своєму боці тутешніх темних не зайве, — по-змовницьки додав Златан. — Поза тим, у мене є трохи справ.

— Яких, наприклад? — Варту шпигнув холод, і неприємні відчуття всередині обернулися цілком відчутним болем.

— Зустріч із Бертоком. Він хотів щось обговорити... Не можу ігнорувати — сама розумієш, — маг занурив пальці в кучері, силкуючись їх пригладити, і скосив погляд на дівчину. — Що, хочеш зі мною? Закладаюся, ми підемо до якоїсь підозрілої ресторації Шановний суддя сам не свій, якщо під час візиту до Праги не встигає напхатися тутешніми ковбасками.

— Ні, — заперечила Варта. — Думаю, твій дядько покликав би мене сам, якби мав таке бажання.

— Так, він прихильник гарненьких молодих чаклунок і ні краплі не визнає їхньої ролі в політиці... Загалом, я швидко звільнюсь. Увечері обіцяю посиденьки на набережній. Ти, я і жовті пінгвінчики.

— Які ще пінгвінчики?

— Це інсталяція така. Над річкою. Світиться, ніби магічна.

— Чудово, — дівчина неуважно заправила непокірні кучері чеха йому за вуха і подумала, що пінгвінчики варті того, аби на них подивитися. Але не тоді, коли годинник цокотить, відміряючи останні дні їхнього спокою й безпеки. А ще вона подумала, що має візитівку Бертока. І його телефон та мейл. Тому може згодом поцікавитися, чи справді той бачився сьогодні зі Златаном. Чи це чергова брехня, яку не видають до болю теплі очі чародія, котрому вона все ще хотіла довіряти.

Від слабкості, що вперто не покидала, пункти статуту зливались у Варти перед очима, хоча вона силкувалася сконцентруватись і запам'ятати, хто, кому і за яких умов повинен підкорятися, коли слово судді криє всіх, як проходять голосування, коли Вартові мають цілковиту свободу дій, і за яких обставин застосовують смертну кару. А ще — як діяти в тому разі, коли стався надто явний вплив на людей і є загроза викрити свою природу.

Частину цих пунктів вона вже знала. Врешті, усіх чародійських дітей вчать засадам на кшталт «не підпалюй свічок павутиною на людському дні народження». Утім, задля уникнення таких ситуацій, поки сила дивує непокірністю, чародійські діти поза школою спілкуються переважно лише у своїх замкнутих колах, дбайливо створених батьками.

Про щось серйозніше — наприклад, як і за яких умов подавати запит до фракції, — Варта мала дуже туманні уявлення. Вона пригадувала розповіді Тайфунової матері, в яких страшні судді відрізали пальці неслухняним дітям, щоб ті більше ніколи не могли торкнутися павутини.

Зрештою після нескінченного гортання сторінок Варта вирішила виділити собі трохи часу на пообідній душ: у спеку рятував лише він. Проте власне віддзеркалення у дверях шафи-купе відвернуло її увагу від температури надворі.

Синець під ребрами, синьо-фіолетовий, уже сходив, залишаючи по собі жовтувату кайму. А в центрі проступали темні обриси фігури, яка віддалено нагадувала серце. Його мовби хтось видряпав на шкірі гвіздком — рвані, криві лінії проступали дедалі чіткіше там, де синець згасав. Варта була певна, що ще вчора не мала на собі цієї «краси». Вона обвела символ кінчиками пальців — нічого не сталося. Вузол усередині теж не нагадував про себе. Та знак, безперечно, мав зв'язок з атакою світлої алхімеї — чаклунка згадала її незлим тихим словом. Тричі. Тоді відкинула ідею про душ і пішла до ноутбука — набирати Евереста.

...— І знову нічого? — львівський алхімік наморщив високого лоба, коли третя спроба позбутися сліду не принесла Варті нічого, крім посилення болю. Спершу світлий роздивився фото серцеподібного символу і здавався доволі впевненим. Але на третій спробі ентузіазм Евереста вичерпався, як і Вартина сила.

— Як бачиш, нічого, — крізь зціплені зуби відповіла вона, притискаючи похололі пальці до місця, позначеного серцем. Пульсація всередині розкочувалася дедалі відчутнішими хвилями.

— Дай мені кілька хвилин, — озвався алхімік. — Треба перевірити одну ідею. Нікуди не йди.

Варта кивнула й розпласталась у кріслі. Подумки полічила до ста й задумалася, за що світляча алхімея наклала на неї таке вигадливе закляття, адже то була випадкова сутичка і вони ніколи не бачилися раніше. А скидалося на те, що її люто ненавидять.

...— Сакре Кьор, — безапеляційно заявив львівський алхімік, коли знову вийшов на зв'язок. — Старовинне французьке закляття, яке є в списку цьогорічних тестів для вищих алхіміків.

З його рівного тону й по-світляцьки прісного вигляду дівчина не могла зрозуміти, наскільки це погано. Колишній колега дивився на неї кілька секунд, ніби вишукував докази власної правоти на Вартиному обличчі.

— Слухай, Тарновецька... — Еверест заправив волосся за вуха і подався ближче до камери. — У тебе є хтось?

— Тобто? — сторопіла вона, очікуючи будь-чого, окрім такого питання.

Алхімік клацнув язиком.

— Симпатія. Коханець. Любов твого життя... Хтось, із ким тебе пов'язують сильні емоції.

— Ну, припустімо, що є, — неохоче відповіла Варта. — Хтось із цього.

Еверест гмикнув.

— Ну звісно... Гаразд. Тоді рухаємося далі. Сакре Кьор — закляття, яке спершу може бути непомітним. Воно створює зв'язок з особою, до якої ти прив'язана емоційно. А тоді дозволяє тому, хто його наклав, вистежити цю особу. Власне, у Франції це закляття винайшли, щоби виводити на світло невірних у подружжі... — Еверест затнувся. — Гаразд, це зайві деталі. Воно зникає, якщо вбивають носія чи його пасію. І послаблює носія, аж доки...

— Доки той сам не помре, — здогадалася Варта. — Усі старовинні закляття до біса схожі у прагненні закатрупити когось.

— Саме так. Тому краще зруйнувати твоє серце, перш ніж це станеться.

Чаклунка не стримала усмішки, настільки кумедно звучала у вустах Евереста фраза «зруйнувати твоє серце». Алхімік не зауважив цього — здавалося, він міг говорити на будь-яку тему однаково рівним тоном із характерними нотками осуду. Варті ще згадалися слова світлої про те, що вона, темна зловмисниця, приповзе до неї на колінах.

— У мене є доповнення, — додала дівчина. — Того дня, коли мені дісталося це «серце», напали й на особу, з якою в мене... зв'язок. Але «вбили» його тінь.

— Якщо ми говоримо про одну й ту ж особу, то я цілком розумію, чому нападники не усвідомили, що мають справу з тінню, — іронічно посміхнувся Еверест. — Але той, хто прокляв тебе, точно помітить, що Сакре ще діє. Як тобі взагалі вдалося так нарватися? Це не та магія, яку використовують у випадковій сутичці, Тарновецька.

— Можу тебе запевнити, то була випадкова сутичка. Можливо, в тутешніх алхіміків свої методи вітати небажаних гостей... То як його зняти? — спитала Варта. — Підозрюю, моя магія тут до одного місця.

— Так, потрібен алхімік. Темний чи світлий — байдуже, але вельми сильний алхімік, — Еверестова усмішка стерлася, поступаючись стурбованості. — Знайдеш такого? Бо часу мало.

— Сьогодні зустрічаюся з темною тусівкою Праги. Думаю, хтось там зможе простягти мені павутину допомоги... Достатньо сказати їм, що це таке?

— Так. Скажи ще, що вже третій рівень і безвузлова конструкція. Краще напийся сили під зав'язку, бо ця штука може виснажувати швидше, ніж ти думаєш. У разі чого — звертайся.

— Сподіваюся, мені більше не доведеться звертатися з такими питаннями.

— Гаразд. Суто з цікавості: коли розіб'єте Сакре Кьор, напиши, як швидко щез той знак. Я ніколи не бачив, як ця штука працює. Науковий інтерес.

— Добре. Я тобі навіть фото своїх побитих ребер скину, — пообіцяла Варта. — Якщо твоя світла душа витримає таку картину.

— О, — алхімік смачно потягнувся. — Якщо рухатися в такому напрямку, то моя світла душа має ще й втішитися, що нехорошій темній дісталося.