Світлий відступив, заточився і ледь не впав на спину.

Златан шепнув щось і атакував знову. Цього разу жаска хвиля зачепила великий старовинний глобус і шпурнула його до стіни.

Охоронець, вочевидь, помітив, що суперник має захист. Проте, замість спинитися, він кинувся на Варту. Атака прошкварчала повз її вухо, звихрюючи волосся. Світлий промазав не сильно.

— Златане! — крикнула чаклунка, вловлюючи, як його сила вихором виростає довкола й сягає небезпечних масштабів. — Златане, стримуйся!

Проте хвиля таки вирвалася й шарпнула на підлогу її саму. Книги посипалися з полиць. Стелажі і шафи небезпечно задрижали. Тонко задзвеніло скло. Хрускіт і хрип заповнили повітря.

Атаки світлого зрикошетили від щитів Златана. Хвиля прокотилася залом.

Зблиснуло.

Варті здалося, що її крик перейшов у зойк на найвищій ноті. І розтанув. Суцільна тиша згасила всі-всі звуки. Відчуття падіння залишилось.

Тишу зламав м'який шурхіт одягу і скрип паркету.

Світлий важко повалився на підлогу. Довкола нього рівчаки крові розтікались у всі боки — надто швидко як для легкого поранення.

Десь далеко задзвеніла сигналізація. Варті заклало вуха. Мовби незрима тінь зависла над нею і затулила їх долонями. Двигтіння влягалося. Довкола хрускотіло скло. Книги повипадали з полиць, повідкривалися й зашелестіли, як зграя перелітних птахів.

Златан дивився на свої руки кілька секунд. Потім здригнувся й повернувся до чаклунки:

— Догрався, чорти б його... Ходімо. Тобі потрібне зцілення. Зараз сюди охорони набіжить...

— Що це було?! — видихнула Варта, підводячись. Бічним зором вона побачила калюжу крові на підлозі й зрозуміла все без слів.

— Атаки зрикошетили. Мене погребло. Світлому вже не допоможеш. Ходи давай.

— Я питаю: що з тобою було? Я думала, тут усе вибухне. На кілька секунд...

Златанові очі небезпечно блиснули.

— Ти чудово знаєш, що це. Надто глибоке занурення. Межа. І — зрив. Питання вичерпані?

Варта ковтнула слину. Вона справді знала, що буває з темними. От тільки клятий чех мав забагато сил, аби дозволяти собі зриви. І під час Гри — навіть у найбільш ризиковані миті — не дозволяв.

Дівчина повільно підвелася. Рука ще пульсувала. Ноги підкошувалися. Маг спробував на ній «скасування болю», проте чи то суддівське вміння йому не скорилося, чи то рана була надто неприємною, та Варта не відчула полегшення. Вони покинули бібліотеку раніше, ніж прибули світлі чи людська охорона. Чаклунка сподівалася, що маги будуть першими, інакше тутешнім правлінцям додасться роботи з тим, щоби стерти з людської свідомості історію про труп у музеї.

...— Ти вибачиш мені? — спитав Златан потім, удома, обв'язуючи руку Варти бинтами, під які він спершу намастив відьомської мазі, що смерділа, як зіпсований суп. — Я не помітив його вчасно. Дозволив тебе поранити. Це спрацювало, наче каталізатор. Сам не відчув, як перехилився за межу. Проблем додасться...

— Ми обоє не помітили його. Поза тим, я не суддя, щоби вибачати чи карати, — Варта подивилася на перев'язану долоню, а тоді стиснула здорового рукою зап'ястя Златана так сильно, як змогла. — Але я забороняю тобі втрачати контроль. Чув?

— Чув, — видихнув він і рвучко поцілував Варту в чоло.

— Це був самозахист, — упевнено відповів чех.

— Це був самозахист, — підтвердила Варта. — Його атаки взагалі зрикошетили від Златанових щитів.

— Це було дуже невчасно, — суддя Фелікс помасажував чоло і твердим поглядом пришпилив обох магів до місця. — Світлі з Клементінуму вперлися, що суддя Желібор мав би їх попередити про ваш візит, що ніякого запиту вони не отримували і що ви проникли до них незаконно. Ще й уночі! Мали б совість і йшли, як усі нормальні... Та які з вас нормальні!

Проблиски емоцій на завжди вилощено-холодному лиці судді будили у Варти підозри, що тепер усе справді зле.

— Ми пішли вночі, щоб не мати додаткового клопоту з людьми, які працюють там удень. Запит я подав. З паперами все гаразд, — Златан схрестив руки на грудях, готуючись до наступного випаду австрійця, котрого, як цілком незацікавлену сторону, призначили розглянути трагічний випадок у бібліотеці. Чеха вельми втішило, що суд ухвалив таке рішення, бо за інших умов їм довелось би спілкуватися з Желібором.

— Так, я перевірив це, — погодився суддя холодно. — Ми будемо з'ясовувати, чому світлий чинив вам такий свавільний опір.

— Опір? — перепитав Златан. — Та мене заледве врятував щит. Той охоронець прострелив руку Варти. Першою ж атакою, без попередження. Він намірявся продовжувати, коли помітив, що не може пробитися до мене... Ми зранку їздили в лікарню накладати їй шви, коли рана трохи затягнулася від зілля.

— Охоронець згадував про крадіжку, — втрутилася чаклунка. — Мовляв, тутешні темні викрали щось у світлих. Тому працівники Клементінуму зробили правила суворішими...

— Ми будемо з'ясовувати обставини, — повторив Фелікс монотонно, мовби слухав виправдання вдесяте. — Але, Златане, скажи мені відверто. Не для протоколу. Навіщо ти сам піддався на провокацію? Чому не наклав ті ж трійчасті пута? Наскільки я пригадую, в тебе немає з цим проблем...

— Я втратив контроль, — видихнув чех.

Суддя наморщив чоло й роззирнувся, мовби навіть у його готельному номері могли ховатися небажані спостерігачі.

— Ти ж розумієш, що це неприпустимо? — хрипко додав він. — Якби ще дуель, то хай. Але отакий зрив — не зараз! Не тоді, коли ваша позиція непевна. Світлі вчепляться за будь-яку причину зіпсувати все, коли вони вже втратили стільки позицій після Гри.

— Такого більше не станеться, — запевнила Варта, усвідомлюючи, наскільки невагомі ці слова.

— Я щиро на це сподіваюся, — похмуро кивнув суддя Фелікс. — Сім'я загиблого — одна з найвпливовіших у цих краях.

— Моя теж, — відрізав Златан.

— А про одного з родичів покійного я чув таке, що волосся дибки стає. Він чи не найсильніший тутешній маг, який робить усе, що йому заманеться, і, на біду, балотується на посаду глави. Тож не грай з вогнем, Богуміне. У тебе, наскільки мені відомо, немає могутніх братів чи сестер.

— Що так, то так. Самотній, як билинка, — кисло всміхнувся чех. — Нікому буде й до кровної помсти вдатися в разі чого.

Проте суддя тільки сильніше спохмурнів після цих слів.

— У мене таке відчуття, наче ми просто навмання тицяємо пальцями у всі діри цієї справи і покладаємося на везіння, — поскаржилася Варта, сьорбаючи смузі, де льоду було більше, ніж обіцяних фруктів. — Та ще випадково вбиваємо світляків, або вони намагаються вбити нас. Здається, хтось постав проти самої ідеї існування Вартових.

Після зустрічі з суддею Феліксом навалилося таке виснаження, наче австріяк мимоволі поживився всіма їхніми силами. Хоча Златан видавався бадьорим, як і зазвичай, тому Варта вирішила, що слабкість долає лише її.

— Тобі не здається, — Златан сперся обома руками на бірюзовий стіл, що оперізував зал кав'ярні і дозволяв сидіти, мов у вітрині, та дивитися на перехожих, які поспішали кудись, пірнаючи в острівці тіні. — Але в мене є кілька ідей.

— Якими ти, звісно, поділишся зі мною вже тоді, коли зробиш усе сам, — відказала дівчина, пригадуючи схильність чеха до самовбивчої самодіяльності.

— Ні. Годі вже, — Златан наморщив чоло. — Насамперед, підемо на збори темних. Хочу, щоб Амброз Бурштинович та його компанія допомогли нам у пошуках. Я схильний довіритися місцевим темним під керівництвом їхнього глави.

— У них свої проблеми... — зазначила дівчина. — Я чула від того твого Бурштиновича.

— Так? Мені він про це не казав. Ну, ще краще: ми зможемо допомогти їм, а вони нам.

— Я проти. Тільки змарнуємо час. Якщо чеському судді важливо, аби ми не знайшли артефакти, то чим нам допоможе збіговисько молоді?

Златан нахилився до Вартиної склянки й сьорбнув смузі.

— Не треба переоцінювати Желібора, — шепнув він, сторожко нахиляючись до чаклунчиного вуха. — Розумієш, артефакти — це ж не просто якась випадкова ложка, яку можна запхати під подушку. Важко їх заникати так, щоби про це ніхто не дізнався. Я вірю в роботу локального сарафанного радіо. До всього, має бути якась примітна аура...