Словники й норми, привчили нас до ідіоми з’їхати з глузду, достосувавши її до північного сойти с ума. У знавців бракувало розуміння, що на те, що в одній мові треба кількох слів, інша мова може передати і передає одним словом, хоч може й кількома. Приклад: кровельное железо – бляха. Так само в нашому побуті слово здуріти вживано куди частіше, ніж з’їхати з глузду. Прикладів – вагон!

…здурів парубок, закохався” (Г. Барвінок). Чи ж із’їхав з глузду краще?

“Неначе люди подуріли…” (Т. Шевченко). Знавці б написали поз’їжджали з глузду.

“Хіба я здурів…” (І. Нечуй-Левицький). По-мавповченому: “Хіба я з’їхав з глузду…”.

“…заходи… планують там. Подивимось. Новий рік… недалеко”. Якою мовою це написано? Коли треба сказати “час покаже”, ми кажемо: Побачимо. “Що було – бачили, що буде – побачимо”. Це вимога нашої ритмомелодики, дарма що у Москві в цьому разі кажуть: посмотрим – подивимось. І цей факт словники таки фіксують. РУС АН УССР у гнізді посмотреть пише: посмотрим! – побачимо!. То чого ж Ви вчите студентів, панове професорове: української мови чи цяпляпного койне? Чи не тому такі жнива, що ви не мови (чого) вчите, а мові (чому)? І не кивайте на Шевченка. Шевченко – людина, – міг помилятись і таки помилявся.

У XXI столітті швидкість, стислість, ощадливість, як у вождя всіх народів – кадри вирішують, коли не все, то багато чого. Воно і в мові треба бути стислим, коротким, лаконічним, щоб вивільняти наші мозкові клітини від баласту. Короткі слова й форми витискають довжелезних мастодонтів з лексики. Правда, не в модерній українській. Тут, ніби змовилися з Московським Патріярхатом, який під носом у СБУ торочить про невгодні Богу мови. Тут що довше слово, то більше йому раді. Наше щоб скорочувати нема куди – один склад. Аж ми його розтягаємо і вживаємо аби. Нераз (не раз) і собі коротюще слово, то ми воліємо казати неодноразово або багаторазово – шість складів, щоб було, як неоднократно чи многократно. І маємо ж освіту куди твоє діло. Тільки XII вік “приволікає” нас, як той каже, невідворотньо, а XXI – “відволікає”. Є слово розповсюдження – он яке довге – аж п’ять складів, ще й оброслих приголосними. А є й синонім довгуна: поширення – коротше на один склад і не обросле приголосними. То ми вживаємо довше. Чому? Щоб ближче до распространения, яке одне й сидить у вченій голові. Недурно ж регіонали римують: “Украинец и белорус – пожалуйте в русский Союз!”.

Сміх – сміхом, а довгунів з нашої мови треба виполювати. Бо ж прикметник від розповсюджувати ще довший – розповсюджувальний. Це слово не для XXI віку. І тут треба бути і винахідливим і рішучим. Я б і поширення скоротив на ширення. Приклад з газети: “…ринок… стає… місцем розповсюдження… книжок”. А що, як сказати: “…ринок… стає… місцем ширення… книжок”. Чи буде незрозуміло?

То скільки мов знають сучасники: дві чи одну? Прикладів на те, що одну, на воловій шкурі не спишеш. Сюди ж додаймо й такі перли, як відслідковувати, отримувати можливість або насолоду (коли і те і те можна просто мати), позаурочний час, (коли простіше вільний час). Чому нас тягне на протокольний стиль? Чи ж ми так і вдома говоримо, серед своїх: “Відслідкуймо в позаурочнии час, як нам отримати можливість для розповсюдження книжок”, або “Чи Ви знайомі з нею намацально?”. Говоримо так? Тоді краще нічого не пишім!

Наголоси у словах багато важать. Візьмім, насИпати і насипАти. На письмі, де не позначено наголосів ці два слова годі розрізнити. А вони значать не одне й те саме. Засвоюючи мову з тексту, читач не може засвоїти правильного наголосу. Найкраще засвоювати правильний наголос з живої мови, з радіо або ТБ, чи на виставі в театрі, якщо ці заклади під опікою Редактора від Бога. Редактор радіо чи ТБ відповідає за правильне наголошення. У цій царині політика злиття мов наробила чимало шкоди. Мовознавство під зорями Кремля спотворило наш наголос у низці слів, і це не сприяє розвитку мови, а навпаки збиває з пантелику мовців. Псують наголос у мові також і поети, які заради рими міняють наголос. І то не якісь початківці, а й метри. Пише М. Рильський:

Якби метри вдавались до редакторів, і редактором був би автор цих рядків, то ця строфа звучала б так:

Слова несетЕ, беретЕ, живетЕ, даєтЕ ми наголошуємо на останнім складі. Інакше – це київське койне.

Слова гаразди і негаразди часті гості сьогодні у ЗМІ. Але на радіо й телебаченні вони, очевидно, часом або й завжди звучать неправильно, бо словники не одностайні щодо наголосу в цих словах. Якщо Б. Грінченко та СУМ АН УССР наголошують його на И: гараздИ, то РУС АН УССР наголошує на А: гарАзди. І словники незалежної України повторюють цей нонсенс. Так РУС, виданий ”Абрисом”, пише “бажати усяких гарАздів”. Чисте тобі койне, а не українська мова. Почну з приказки: “Нема бідИ, щоб не вийшли гараздИ, і нема гараздУ, щоб не вийшов на бідУ”. Ця приказка свідчить, що слово гарАзд й у непрямих відмінках треба наголошувати на закінченні: у гаразді, гараздОм тощо. І на це є доказ. Словник Желехівського: “оставайтеся в гаразді”.

У “Букварі южноруському”, укладеному Т. Шевченком, рукою Шевченка у слові рукописна, посталено наголос на О. І це відповідає нашій традиції наголошення: коли від три-і-більше-складових іменників з жіночим наголосом (на другому складі від кінця) ми творимо прикметники, то наголошеним у прикметниках лишається той самий звук, хоч тепер цей наголос – дактилічний:

Ямпіль – Ямпільський, колОдязь – колОдязний,

дурИсвіт – дурИсвітський, коштОрис – коштОрисний,

ненАвисть – ненАвисний, літОпис – літОписний (А. Кримський ),

отже рукОпис – рукОписний, правОпис – правОписний.

Так ці слова наголошувано, поки до них не взялися “академіки”. Хоч правильний наголос у слові рукОписний зберігся в РУСах АН УССР до 1962 р. Але Академія УССР поклала край такому відхиленню від братніх мов. А незалежні від логіки сучасні фахівці не можуть, та й щиро кажучи, не хочуть щось із цим робити.

Українським словесним формам великою мірою властивий дактилічний наголос – на третьому складі від кінця: кОлесо, пОдруга, зАчіпка, пОдушка, рЕшето, рішення, серЕдина. Саме такий наголос фігурує й у словах пліснява, тупОтнява, тИскнява (Грінченко), шамОтнява, пИскнява (Грінченко), гуркОтнява.

Ці приклади відбивають акцентологічну модель, за якою наголошувано слова такої структури. Та, на жаль, логіка не часто гостює у тих, хто записав у совєтських, а потім і в “незалежних” словниках форми тіснЯва, тріскотнЯва, пискотнЯва, стрекотнЯва. Чи ж може мовець, який стало говорить тупОтнява, гуркОтнява, шамОтнява, говорити раптом тріскотнЯва, пискотнЯва? Або після плІснява і тИскнява – говорити тіснЯва?