Чи ж слово тихіше надається, щоб його можна було крикнути? Слово довге і в побуті не вживане. Коли люди кричать, то це звучить так: Тихо! Тихше! Цить!. Кілька зайвих літер і правдивість картини зіпсовано. У діялогах треба орієнтуватися на мовну реальність, схвалену поколіннями мовців, а не на словникові зразки.

Українська мова через ряд історичних обставин, а надто в останні 70 років перед незалежністю, розвивалася під тиском, який не давав їй розкрити на повну силу свої лексичні можливості. Це відбилося на офіційно канонізованій лексиці, яка “збагачувалась” на штучну (щоб не сказати мертву) лексику, без уваги на її практичну доцільність, на зразок хоч би й таких форм як полоненик капіталу замість бранець капіталу або перетинчастокрилий замість плівкокрилий. Мові ж, щоб розвиватися, потрібен пошук, опертий не на мавпуванні чужих зразків, а на своїх словотворчих моделях. Розкайданена мовна стихія сучасности дає нам приклади словесних пошуків у мові окремих авторів. Дуже вдалою, хоч може і запозиченою, є форма наїв замість наївність а ще багатіти духом замість одухотворятися.

Знати можливості словотворчости рідної мови мають не лише Майстри Пера, а й Редактори. А можливості ці, практично, невичерпні.

Українська мовна стихія знає форми вернигора, голиборода, чаруйзілля, ломикамінь тощо, які на ділі заступають дієприкметникові форми той, що пере-верта гори, той, що голить бороди, зілля, яке чарує, те, що ломить камінь. Форми ці цілком зрозумілі сучасникам, але, на жаль, вони, ніби законсервовані, не мають аналогій у сьогоднішній практиці. Чи це закономірно для нової доби, чи ми просто не вміємо користуватися залишеним нам у спадок багатством?

Мені здається, що друге ймовірніше. Модель, уживану предками, можна розумно застосувати і в наші супермодерні часи. Спробую показати це на прикладі. Читаю: “Роздираючі душу крики жертв… і досі стоять в її вухах”. А що, як висловитися так: “Роздери-душу крики жертв… і досі стоять у її вухах”? Чи зміниться ефект впливу на читача? Як на мене – ні. Очевидно, що наведена модель може працювати в нових умовах, а надто, коли після дієслова стоїть не один, а два іменники, бо сказати роздери-крик замість роздираючий крик якось не випадає. Коли ж після дієслова ідуть аж два іменники, то предківська модель працює не гірше від нових запозичених.

Тому, я б у тексті “Не розраховуйте… на поглинаюче увагу письмо…”, вдався б до новаторства або “стараторства”: “Не розраховуйте… на поглинай-увагу письмо…”. Коли таких прецедентів сучасні тексти матимуть більше, то читач звикне до цих нових (із старими дірами) форм.

В одному перекладі з російської мови ріже око такий кавалок: “Шампанське пити з горлечка важко. Воно повітряне, кислувате”. Якщо по-російськи воздушный напиток добре звучить у творах найкласніших класиків, то в нашій мові повітряний напій не вживано. Беру словник. Слово воздушный, коли йдеться про пиріг або тістечко, перекладено як легкий. Перекладач, очевидно, дивився у словник, але сказати про шампанське, що “воно легке, кислувате”, він не наважився, бо слово легке сюди справді не ліпиться. Але й пара повітряне шампанське, яку вжив перекладач, так само не віддає того, що хотів висловити автор оригіналу. Слово повітряний не віддає тих нюансів, які віддає слово воздушный. У такій ситуації перекладач або редактор мають виявити винахідливість. Треба покопатись у пам’яті. Існує слово сонцебризний, де друга частина – бризний може стати у пригоді. Додаймо її до слова легкий, яке тут теж частково потрібне і матимем легкобризний – епітет, що окреслює таке вино, як шампанське, краще ніж повітряний. Отже, редагую перекладача, згадавши, що українці п’ють не з горлечка (горлышка), а нахильцем: “Шампанське пити нахильцем не з руки. Воно легкобризне, кислувате”.

Іноді на допомогу шукачу нових форм може прийти забортна лексика, тобто лексика, яка існувала в нашій мові, але не знати чому опинилася за бортом словників та літературної мови і, щиро кажучи, забулася, хоч вона відповідала і відповідає стандартам літературного мовлення і до того є органічно українська. До такої лексики належить слово провидливий, що відповідає канонізованим тепер, не без впливу сусідніх мов, словам передбачливий і прозорливий. Слово це вживає Марко Вовчок у повісті “Три долі”: “Очі ж мої усе бачили добре – де ж провидливість моя непомилешна?”. Слово провидливість не виникло само собою. Очевидно, існував прикметник провидливий, досі ніде не зафіксований, хоч і подибуваний у живій мові. Щождо слова провидливість, то його фіксує “Русько-німецький словник” Желехівськоо із вказівкою, що його вжито у творах М. Вовчка. Але Грінченко зігнорував провидливість, і це визначило долю цього слова. Його нема ніде більше. А слово ж наше питоме. Існують же слова провидець, а ще провидіти, яке значить передбачати, прозирати. Від слова провидіти й походить провидливий, а від нього – провидливість. Натомість у нашій мові запанувало слово прозорливий або прозірливий, яке має аналоги у російській та польській мовах. Своє ж оригінальне і неповторне провидливий ми забули. Тож чи не буде закономірним відродження цього слова як нової форми? Пише сучасний автор “Ніколи він… не був таким прозорливим у стосунках із жінками…”. Автор пише так, як склалося історично через пасинкове становище нашої мови під окупантами. Чи ж не краще й оригінальніше буде звучати: “Ніколи він… не був таким провидливим у стосунках із жінками…”? На мій смак, краще.

Редактор-шукач нових форм має бути дослідником, і результати своїх досліджень використовувати у практиці. Тут допоможе глибоке почуття мови і розвинений мовний смак. Не можна пересичувати тексти новими формами, але не можна і нехтувати їх, коли цього вимагає текст. Пильне око Редактора не може допустити, щоб герої довірених йому творів пили з горлечка будь-які напої, а надто повітряне шампанське.

Письменник (і редактор) трагічної долі (заподіяв собі сам на еміграції смерть) – Василь Гайдарівський у розмові з поетом В. Біляєвим казав так: “Саме виловлення мовних і друкарських помилок – це функція доброго коректора. А редактор… крім досконалого знання мови, стилів і смаків, мусить відчувати пульс, дихання твору. Він не сміє пропустити жодного недогляду автора. Справжній редактор – додатковий творчий чинник для автора. Він мусить також мати відвагу і обов’язок, чуєте – обов’язок! – підказати, а де треба, наполягти на потрібних поправках, додатках, скороченнях і змінах…”.

До згаданого конечного мінімуму редакторської ерудиції: “знання мови, стилів, смаків” треба додати ще й глибоке знання літератури – класичної та сучасної, а також історії, плюс знання – хай і не аж дуже глибокі – кількох іноземних мов.

Деякі сучасні писателі, бажаючи показати свою освіченість, або справити гумористичний ефект, називають свої твори чужомовними словами. Один такий скорохвацький автор назвав свою книжку Homo honorarus, де йшлося про людей, що прагнуть гонорарів. Очевидно, що першим, кого мала б “узяти на зуб” згадана книжиця, це сам автор, бо, він якраз і є представник “гонорарної людини”. У гонитві за нібито чужим йому гонораром і славою гумориста, він оскандалився, довівши, що марно тер штани на університетській лаві, бо не засвоїв елементів латини, яку мусив вивчати. Латинською ж мовою “гонорарна людина” – Homo honorarius. Як тут не згадати монологу ревізора з комедії Гоголя: “З кого смієтесь? Із себе смієтесь!”. Нема сумніву, що твір гумориста ніхто не редагував, а якщо й редагував, то такий же ерудит, як і автор.