Наші предки, дарма що були малописьменні або й зовсім неписьменні, дуже тонко відчували мовні недоречності – надмірну пишномовність, словесну неоковирність, переобтяженість “розумними” або канцелярськими словами. Слух людей був дуже гострий, і коли хтось відходив від усталених мовних норм, це одразу викликало відповідну реакцію. Мову, насичену недоречностями, народ охрестив повстяною мовою, а про того, хто такою мовою спілкувався, казали, що він має повстяний язик. Часи змінилися, люди стали читати, засвоїли не одну, а кілька мов, але не так гостро реагують на мовні недоречності, частково тому, що канцеляризми та неоковирні штампи поширювалися саме через офіційну канцелярську і почасти літературну мову. Як можна було сміятися чи критикувати тих, хто вживав чудернацькі слова і вислови, коли ця лексика лунала з уст представників влади? Як можна було сміятися, наприклад, із слів викладачів, що полюбляли термін внутрішньоутробна або внутріутробна кровотеча? Якщо подивитися глибше на цю пару, то її можна розуміти як внутрішньовнутрішню кровотечу. Нащо така подвійна бухгалтерія у людській мові? Але пересічний мовець не мав ради, як це суєсловіє поборювати, коли воно було освячене ореолом офіційности, тобто влади, а з владою краще не змагатися. Тому офіційна повстяна мова цвіла і процвітала, а ті народи, чию мову занедбано, і собі наслідували цю офіційщину, переносячи повстяний стиль, канонізований владою, у свої “неперспективні” мови. Наша мова якраз і була однією з цих мов. Тому ми й чуємо або читаємо сьогодні такі перли як розвиваюче навчання. Ця пара може викликати у декого уявлення про існування нерозвиваючого навчання, але це абсурд, навчання може бути тільки розвиваючим, якщо воно таким не є, то це вже не навчання, а щось інше. Слово навчання не потребує епітету розвиваюче, бо в самому слові навчання міститься поняття розвитку.

Саме цей вислів треба нагадати тим, хто безкритично ставиться до канонізованих мовних штампів, що їх інакше як повстяними не назвеш.

Найгірше звучать у текстах недоладно перекладені штампи іншої мови. Штамп, який засвоїла одна мова не так легко передати іншою мовою. Чому? Бо для того, щоб стати штампом у одній мові, вираз мусів “уписатися” у ритмомелодику мови, сказавши просто, бути легкомовним, а не “повстяним” виразом. Російський штамп сводится к следующему: крім того, що окреслює дуже влучно висловлювану думку, має ще й доброзвучну структуру, яку творить вдале чергування голосних звуків у словах. У наслідок цього штамп легко спливає з язика, чого не можна сказати про українську кальку зводиться до наступного:. Коли російський штамп звучить органічно, то від українського – тхне протоколом і канцелярією. Трохи подумавши, можна знайти і в наших мовних засобах органічний для нас варіянт: зводиться ось до чого:.

Багато виразів, що стали вживатися завдяки поширенню літератури, мають у живій мові своїх близнюків з “робочим стажем” у кілька століть, а може й тисячоліть. Літературні ідіоми мають свою красу і свій ареал вживання. Але для відтворення живої мови, де місткі народні звороти співіснують з літературними, краще віддавати першим перевагу. Наприклад, фраза: “Він, можна не сумніватися, чогось накоїть” нічого не втратить, якщо її висловити інакше: “Він, так і знай, чогось накоїть”.

Коли літератор вживе якесь невдале слово чи зворот, це, слів нема, факт прикрий. Але ніхто не змушує нікого повторювати хибний вжиток. Коли ж словник, який має навчати мови, пропонує хибну лексему – це завдає мовній культурі більшої шкоди. Словники УССР, наприклад, канонізували лексику, що мала на меті заховати від тих, хто вчився, кращі лексичні зразки (затавровані тавром “націоналістичних”), рекомендуючи натомість неоковирніші синоніми. РУС Академії наук УССР (1981 р.) на цій ниві досяг неабияких успіхів. Хоч словник точно розписував, який працівник яку частину словника опрацьовував, сьогодні важко встановити чи в ляпсусах винен “засвічений” філолог, чи до цього доклав руку головний “редактор”, який мав списки “забороненої” лексики і відповідно діяв. Могло бути й так, що відповідальний філолог знав кращу форму, але боявся, як би чого не вийшло, і застрахувався гіршою формою. Хай як воно було, але російський вираз поддаться на уговоры академічний РУС перекладає як піддатися на умовляння, лишивши за бортом питомий український варіянт датися на підмову: “Він… просив і закликав… щоби люди не давалися на підмову…” (Н. Кобринська).

Мовознавство від КҐБ завдало українській культурі великої шкоди, бо кадри, навчені на перекрученнях і замовчуванні кращої української лексики, передають сьогодні здобуті “знання” молодому поколінню без жодних коректив. Так, виданий 1999 р. “Новий РУС” і виданий 2003 року РУС за редакцією В. Жайворонка повторюють цілий ряд “винаходів” соловецьких РУСів, в тому числі і “повстяну” ідіому піддатися на умовляння, невідому ні в живій, ні в літературній мові, а породжену тотальним лінгвоцидом української мови під сонцем Кремля.

Хочеться побажати молодому поколінню, а надто майбутнім редакторам, що вивчають рідну мову, не обмежуватися на тому, що вони почують на лекціях від професорів, вихованих на кастрованих підручниках та словниках, а вдаватися до самоосвіти, вивчати класиків, прислухатися до мови народу, щоб вернути йому його мовні скарби.

Редактор може й собі вчитися у письменника, бо справжньому лицарю пера завжди бракує лексики: письменник сам творить її, або прислухається до живої мови і знаходить там те, чого у жодному словнику не записано. Ще дехто, коли йому бракує слів, вдається до ненормативної лексики – це теж свого роду творчий пошук. Правда, хто полюбляє ненорматив, часом “плаває” у нормативі. Але менше з тим. Наша тема: співпраця Редактора й письменника. Поговоримо про те, що Редактор може запозичити у творі Павла Загребельного “Роксолана”.

Шукаючи за місткою і влучною лексикою, письменник вдається до живої мови – до джерел нашої мовної стихії. І це дає свої плоди. Пише автор: “Він… довго дивився на неї [колону],, мов вуличний… чоджук, тільки й того, що не роззявляв рота…”. Лексичний зміст виразу тільки й того, що літературна мова засвоїла у формі з тією різницею, що. Живий же вираз короткий, простий і цілком зрозумілий без залучення додаткових слів як різниця. Вираз для XXI століття.

“…проти… не наважувався виступити навіть всемогутній володар, надто, що й причин для суперечки… не було”. Коротку пару надто, що замінить лише тим більше, що.

Губа в нашій мові творить цілу низку зворотів, які тепер забувано на догоду “імпернаціоналізмам”. Персонаж роману “…спитав через губу…”. Сучасник напише пихато, гордовито, бундючно. А що образніше, що ближче до української стихії?

Деякі місткі ідіоми літературна мова нехтує, мовляв, не годяться для літератури. Наш автор повертає їм життя: “…пройдисвіти… крутилися довкола…, маючи хіба ж таку нагоду, щоб втертися в довір’я до падишаха”. Хіба ж такий відповідає епітетам чудовий, рідкісний, якнайкращий, щонайзручніший.

Ідіома аж диво брало із серії подібних виразів – аж зло бере, аж сум узяв, аж завидки беруть тощо – коротка, зрозуміла, проста. Саме такі звороти мають фігурувати в українській літературі: “…заспівала по-перськи, тоді по-азербайджанськи, аж диво брало”. Ці звороти свідчать, що твір написано не якоюсь, а українською мовою. У літературі ж фігурує стандарт: просто не вірилось.