Редактори з великої літери мають бути обізнані з цими засобами стилістики, нехтуваними за часів “дружби народів”, і там, де ці засоби розмаїтять, скорочують або пожвавлюють виклад, давати їм зелену вулицю.

Приклад безособового пасиву:

Вживання цієї стилістичної риси можливе у текстах різних жанрів (взято на облік, покликано на комісію). Крім скорочення викладу думки, ця риса запобігає стильовому одноманітно тексту. Замість казати й писати “У такий спосіб були визначені норми нашої поведінки”, краще й коротше сказати “У такий спосіб визначено норми нашої поведінки”. Зміст не змінився, але скоротився і якоюсь мірою українізувався.

Пише доктор наук: “…на теми дисертацій про репресованих… письменників було накладене… табу”. Цей стиль прищеплювано нашій науковій еліті шляхом ряду лінгвоцидних заходів продовж десятків років. Так навчали студентів, які потім ставали вчителями, науковцями, письменниками, академіками. Стиль цей точно копіював стандарти, властиві російській мові. Щождо своїх питомих стилів, то українці мусили їх забувати, бо їх не вчила жодна школа включно з вищою. Наслідок цього лінгвоциду ми спостерігаємо сьогодні. Безособові пасивні форми дуже рідкі гості в сучасних текстах. Було б незле для добра української мови організувати для навчених “під зорями Кремля” вчителів та науковців курси підвищення кваліфікації, які б доповнили совєтську мовознавчу освіту репресованими в СССР рисами української мови. Відвідавши такі курси, цитований науковець сам відредагував би наведений уривок так: “…на теми дисертацій про репресованих… письменників накладено… табу”.

Уявлення про переваги у деяких виразах саме українського стилю дає і такий приклад. Пише дочка письменника: “…гостям… обіцяли… продемонструвати… унікальні технології. І вони таки були продемонстровані”. А тепер подивімось на відредагований варіянт: “…гостям… обіцяли… продемонструвати, унікальні технології. І їх таки продемонстровано". Чи не краще? І коротше, і легкомовніше, і таки по-українськи.

Приклад цієї граматичної форми:

Коли мовлене містило в собі не те, щоб наказ, а просто пропозицію або заохочення щось зробити, українці вживали наказового способу: “Перейдім[о] до іншої кімнати" (А), а не “Перейдемо до іншої кімнати". Вжиток (А) характерний для західньо-слов’янських мов, зокрема для чеської та польської. Мабуть, ненависть до всього західнього змушувала кремлівську мафію викорінювати все, що різнилися від східніх стандартів, в тому числі й у мові (хоч західній білизні, а надто бюстгальтерам, московські партійні дами віддавали перевагу).

Ідучи за схваленими у зореносному Кремлі стандартами, витворені у зашторених кабінетах “літературні норми" приписували міняти форми, засвічені у цитованій пісні, на форми заспіваєм, звеселяєм (Форми дійсного способу, властиві у такому вжитку мові старшого брата). Не почнім, а почнемо, не візьмім, а візьмемо, не створім, а створимо тощо.

У тексті письменника, який довгенько працював у совєтських ЗМІ, подибуємо такий кавалок: “Тож полишимо оту легкість безжурну, ту сюжетність… пригодницьких шкіців…, полишимо такому ж невибагливому… споживачеві… пригодницької… продукції…, та й звернемося до прози серйозної….". На манері письма цього літератора відбився стаж його роботи в “соловецьких" ЗМІ, де дуже прискіпливо стежено, щоб на шпальти газет не потрапляв “націоналістичний" (читай український природній) стиль. Тим-то цей автор і вживає форми полишимо і звернемось замість полишім і звернімось, які в такому кучерявому тексті мали б пожвавлювати виклад думки, відповідно до української стилістичної традиції.

Спробуймо відредагувати корифея літературної праці: “Тож лишім оту легкість безжурну, ту сюжетність… пригодницьких шкіців…, лишім такому ж невибагливому… споживачеві… пригодницької… продукції…, та й звернімось до прози серйозної…". Текст ожив, набув динамічних рис.

Мовно-стилістичні стандарти, вироблені сотнями поколінь мовців, таки варто наслідувати, а не ігнорувати.

Наявність штучної лексики у мові будь-якого словесного матеріялу шкодить не лише художнім, але й усім іншим друкованим чи виголошуваним текстам. Візьмім далеке від літератури військо, де мову вживають переважно для команд і наказів. “РУС для військовиків” (Київ-Львів: Варта, 1995), приміром, рекомендує таку команду: “Розпочати самообслуговування і прання білизни!”. Штучність команди викликало дослівне мавпування стислої російської: “Начать самообслуживание и стирку белья!”. Стисла формула команди обернулася на мовного динозавра. Врятувати становище може відступ від шаблону: “Година самообслуги і прання!”. Коротко, чітко і, головно, натурально – не штучно.

Вживання штучних форм та слів у творі – це свого роду рак, який прирікає твір на смерть. Цей рак спричинюють ряд обставин: незнання живої (часом і літературної) мови, відсутність мовного смаку, зацикленість на протокольно-газетних штампах. Наприклад, досить таки штучне слово особистісний, яке може вживатися у значенні суб’єктивний: “Дуже вже особистісний її погляд”, дехто вживає там, де місце для слова особистий: “Це позначилося на її особистісних стосунках”. Так само канцелярією віддає вислів “Я поїду в який-завгодно час і з ким-завгодно”. Чи не простіше: “Я поїду будь-коли і будь з ким”? Рак літературних творів має лікувати мовний онколог – Редактор.

Слова дорослішати, подорослішати та похідні від них – це приклад штучно створених в українській мові лексичних одиниць. Наші предки, коли треба було висловити поняття, передаване цими словами, послуговувалися цілою гамою живомовних конструкцій: підростати, підрости, доходити літ, доростати розуму, виходити з дітей, вбиватися в пір’я, прийти в літа тощо. Потреба синонімічного вибору покликала до життя форму дорослішати, скопійовану з мови сусідів. Форма ця цілком доречна у певних мовних ситуаціях, але є ситуації, де її вживання просто протипоказано. Такі ситуації – це жива мова. Літератор, котрий хоче, щоб йому повірили, мусить максимально наближати діялоги своїх персонажів до мови, якою люди говорять. У цікавій психологічній замальовці далеко не бездарної письменниці герой висловлюється в такий спосіб: “Я беріг її для себе. Чекав, коли вона подорослішає”. Важко повірити, щоб у живій розмові люди вдавались до такого книжного стилю. Найшвидше в такій ситуації людина скаже: “Чекав, поки вона підросте”.

Іноді бажання автора чи авторки українізувати свій виклад веде до створення штучних псевдоукраїнських форм. Ідіома видимо-не-видимо цілком українська, хоч через її часту вживаність їй варто іноді знаходити синоніми. У “котячій” оповідці молода авторка змушує свого словомовного кота говорити так: “Серед каміння мишви бачено-не-бачено”. Слова видиво, видимий, видющий, видко, видно, видовище, не кажучи про діялектні видіти, видати тощо, споконвіку українські. Ідіому видимо-не-видимо подибуємо у Квітки-Основ’яненка. Отже, бажання позбавити цю форму українського громадянства нічим не виправдано. Коли ж автор з якихось причин “має зуб” на цю ідіому (як зачовгану), то є широчезний вибір синонімів, які можуть її заступити (див. бесіду “Ніж-на-ніж із повстяним койне”, стор. 25). Нема слова, що мова повинна розвиватися і шукати нових форм передачі думок. Але бачено-не-бачено ніяка не нова форма – це те саме в іншій тарілці або калька. Вона навряд чи захопить широкий загал. Коли вже авторка обділила кота даром мови, то хай ця мова відповідає котячому способу мислення. Тоді кіт говоритиме приблизно так: “Серед каміння мушви, як у шолудивого пса бліх”. Варто додати, що “українізуючи” вираз видимо-не-видимо, авторка заразом толерує такі слова, як взаправду (направду) або ніяк у значенні російського никак (у тексті авторки слово ніяк значить виглядає): “Ніяк ти у пастку потрапила?”. Цей пасаж по-нашому мав би звучати так: “Виглядає, ти у пастку потрапила?”.