До абсолютно штучних слів належать і слова спекотний та спекотно. Цих слів не зафіксовано в українській живій мові. Їх нема у словниках виданих до 60-х років минулого століття. Хибна думка, породжена вихованими в російськомовній культурі “украінскімі” інтелігентами, ніби слова жаркий і жарко неукраїнські, змусила письменних українців скалькувати (по-етапно) з російської мови слова спекотний і спекотно. Хід думок у по-етапному калькуванні такий: російське жара – по-нашому спекота; отже, російське жаркий – по-нашому спекотний. І це неживе слово, заряснівши у творах різних жанрів, здобуло популярність серед “писателів”, зайшло до словників, хоч живим – розмовним – так і не стало. Я дуже сумніваюся, щоб хтось колись говорив: “Як сьогодні спекотно!”. Не згадуючи слова жарко, що його почуємо найвірогідніше, наведу кілька можливих варіянтів: “Як сьогодні пече (палить, шкварить, парить, пражить)!”. Цікаво, що навіть РУС, виданий у 80-х роках XX століття, перекладаючи російське жарко (у значенні присудка) не наводить слова спекотно, а лише жарко, гаряче, варко.

Молоді літератори, взоруючись на старше покоління, й собі полюбляють слово спекотний. А воно не додає природности їхньому письму. Пише молода авторка: “Обідали в кімнаті – тут не так спекотно, як у саду…” і далі “…серпень почався з нестерпного спекотного штилю”. Якби на мене, я б виправив ці кавалки так: “Обідали в хаті – тут не так гаряче, як у саду…” і “…серпень почався з нестерпного пекучого штилю”. Але, як кажуть, смаки не збігаються.

Безперечно, що всі слова нашої мови кінець-кінцем утворено штучно. Штучно створені вони пройшли випробу часом продовж десятків, коли не сотень поколінь мовців. Це забезпечило їм знак мовної якости. Але, як казав товариш Сталін, винищуючи однопартійців, незамінимих нема. Тож і якісні слова можна міняти. Тільки треба знаходити не гірші, а кращі зразки.

Уживання іноземних слів у мові завжди викликало неоднозначну реакцію з боку і літературознавців, і читачів, і навіть з боку політичних середовищ. І то не тільки у нас, а й у ряді світових націй. Деякі держави мають законодавчі рогатки, щоб не допускати поширення іноземної лексики. Ставши над політичними пристрастями, важко заперечити потребу вживання таких слів, як бумеранг, шантаж, кардіограма тощо. З другого боку, важко погодитися – хоч існує і протилежний погляд – з уживанням слова слог[ґ]ан замість гасло або креативний замість творчий. Яка потреба в такому “інтернаціоналізмі”? Іноземні мови були й будуть джерелом збагачення нашої мови, але не коштом заміни віками усталених форм, а коштом винайдення нових засобів відтворення дійсности. Прикладом вдалого введення іноземної лексики у нашу мовну стихію може служити хоч би й слово парадуватися – утворене від слів парад і парадувати, яке може заступати цілий вираз виставляти себе на показ. У деяких мовних конструкціях вживання цього слова цілком виправдане. Проте впровадження іноземної лексики потребує певного досвіду, і не завжди і не всім таке впровадження вдається.

Отже, до “іноземців” ми маємо підходити з тією ж міркою, що й до “своїх”: виконуєш належну місію у мові? зрозумілий досить широкому загалу? не викликаєш у читачів спантеличення? – приймаємо до гурту! Не відповідаєш цим вимогам? – бувай здоров і не кашляй!

Появу слова гламурний у текстах сучасників можна зрозуміти. Українська мова потребує слова, що віддавало б зміст англійського glamorous або російського обаятельный. Те, що пропонують словники, не задовольняє авторів. Тому іде пошук. Сказати, що гламурний – вдала знахідка, важко. Не так просто запровадити слово, яке не має жодного “ключа” для його зрозуміння. Для більшости мовців це означатиме розуміння через іншу мову: гламурний – це обаятельный. Такий розвиток мови не можна схвалювати. Розуміти слова однієї мови через іншу мову – не найкраща розв’язка мовних проблем. Треба шукати у своїй мові гідних відповідників, розуміння яких не залежало б від іншої мови. Часто поняття, що його в одній мові окреслює окреме слово, в іншій мові потребує двох слів. Так, наше слово бляха (хата під бляхою) росіянин передасть двома словами кровельное железо. Так само і glamorous краще передавати двома словами – сповнений чару або шарму. Шарм теж іноземець, але вже трохи одомашнений.

Пише гуморист: “…вона розповідала своїм модулюючим співучим голосом про малярське мистецтво”. Якщо лексема модулюючий має справляти тут гумористичний ефект, то його годі простежити, бо у попередньому й наступному тексті ніяких паралелей ні з голосом ні з дієсловом модулювати нема. Значить, це слово не несе тут гумористичного вантажу. А коли так, то модулюючий у цій цитаті зовсім не на місці. Чи є потреба наші слова переливистий або з переливами заміняти важким і не всім зрозумілим словом модулюючий? Чи не краще сказати: “…вона розповідала своїм співучим з переливами голосом про малярське мистецтво”?

Деякі стилі мови часом вимагають дати “зелену вулицю” саме іноземному слову. Тому вживання того чи того слова – це виключне право автора тексту. Мої ж критичні зауваги треба розглядати як свого роду поради, що розкривають синонімічне багатство мови. Це зокрема стосується і до слова клеврет. Хоч воно не дуже поширене і не всім зрозуміле, у відповідному тексті воно може бути на місці. Але, коли йдеться про текст, призначений для широкого кола читачів, краще вживати свої “з крови й кости” слова. А їх ми маємо задосить: посіпака, поплічник, прислужник, полигач, підпомагач, підлигач. Пише письменник: “…вони… намагаються… настановити слухняних, безликих… клевретів та “сірих кардиналів”. Пересічний читач такого тексту мусить заглядати до словника іноземних слів. Трохи догадливіший – зрозуміє слово клеврет з наведеного в одному ряду сірий кардинал. Щоб полегшити розуміння тексту читачеві, варто відредагувати його так: “…вони… намагаються… настановити слухняних, безликих… посіпак та “сірих кардиналів”.

Зовсім незрозумілий для мене вжиток іноземних слів з наступним перекладом у дужках чи у виносці або примітці. Нащо така подвійна бухгалтерія? Надто, коли іноземними словами названо твір з наступною приміткою, як треба розуміти цю іноземщину. Так, опубліковану в літературному виданні новелу авторка називає “Гармонія мунді” (кирилицею), а у виносці пояснює, що це має значити гармонія світу (я б сказав світова гармонія). Годі зрозуміти, що цим досягається? Чи це сприяє розумінню тексту, чи додає образности викладу, чи це зроблено, щоб виділити твір з-поміж інших, названих своєю мовою? Це питання без відповіді. Я ж не бачу потреби вдаватися до іноземщини у назвах творів як сучасників, так і класиків.

Деяких іноземців бере під своє крило мода. І тоді вони опановують наш мовний простір, як колорадські жуки картопляні поля. До таких слів належить слово соціум. Мені здається, що не всі, хто пускає це слово в люди, до кінця його розуміють, а вживають, бо це модно. Питає інтерв’юерка: “Пане В., з погляду соціуму, Ви належите до… “нових українців”, а чи вважаєте себе таким?”. Чи ж соціум у цьому тексті не те саме, що загал? Чи не простіше сказати: “…з погляду загалу…”?