Закохання у канцеляризмах доводить деяких авторів до того, що вони геть чисто забувають людську мову і вдаються до штучної шварганини. Пише ще один любитель канцелярщини: “…настав кінець системи, за якої влада належала злодіям…”. Чи ж не простіше й дохідливіше сказати: “…настав кінець системи, коли влада належала злодіям…”?

Деякі породжені канцелярською мовою лексичні одиниці так “уїлися” в нашу свідомість, що навіть письменники, і то визнавані непересічними стилістами, не можуть без цих одиниць обходитися. Пише відомий автор: “Сто карбованців зашила йому мати в підкладку піджака, причому зашила сировою ниткою” (Г. Тютюнник). У цій мовній конструкції цілком на місці був би наш місткий мовний зворот – з двох коротеньких слівець! – і то: “Сто карбованців зашила йому мати в підкладку піджака, і то зашила сировою ниткою”.

Кальковані канцеляризми мають ту ваду, що вони переважно довші від своїх здебільшого російських прототипів, і тому досить незграбні. А жива мова у багатьох випадках має коротші й місткіші синоніми до калькованих ідіом. Це можна проілюструвати на формах, наведених угорі. Мимовільний користувач кальками (бо так його вчить школа, словники, підручники) може висловитися так: “Охочих, дивлячись коли, буває від кількох до ста осіб”. Цю задовжену фразу можна спростити так: “Охочих, як коли, буває від кількох до ста осіб”.

До калькованих канцеляризмів належать і форми який завгодно, де завгодно, коли завгодно тощо. Сказати, що ці форми неукраїнські не можна, але їхнє тотальне переважання у мові сучасників над цілим рядом живих синонімів бере початок від часів, коли кремлівські самодури наближали нашу мову до євразійських стандартів. Любов до цих канцеляризмів з боку євразійців можна пояснити структурною близькістю наведених зразків до форм какой угодно, где угодно, кто угодно тощо. А українська ж мовна стихія знає цілий ряд синонімів до згаданих форм, які аж ніяк не поступаються канцеляризмам, культивованим поборниками “зближення мов”. Першими суперниками “зближеної” лексики є звороти хоч який, хоч де, хоч коли, хоч хто – часом удвічі коротші від плеканих форм (хоч де – два склади, де завгодно – чотири): “Почув би ти, що Шпак розумний каже, – Завидно стане хоч кому” (Л. Глібів). Іноді згадані звороти виступають у поширеній формі який хочеш (хочете), де хочеш (хочете), коли хочеш (хочете): “Я не така людина, кого хочете поспитайте…” (М Коцюбинський). Сучасний автор напише “…кого завгодно поспитайте…”. Крім цих, поширених у живій мові зразків, наша мова послуговується і зворотами будь-який, будь-де, будь-коли тощо. Пише майбутній лавреат літературних премій “Я берусь довести якими завгодно засобами… що…”. Чи ж не краще сказати “Я берусь довести будь-якими засобами…”? Хто має мовний смак, озовіться! Можливі в нашій мові, а надто в поезії, і перевернуті звороти, наприклад, де-будь, що-будь, який-будь. Вибір – вічний антипод стандартизації. Стандартизація мови, і то з прицілом на зближення мов, на ділі уодноманітнює, канцеляризує, знегострює і знебарвлює наші художні тексти. Редактор же має поборювати стандартизацію, як тяжку мовну хворобу.

Легкість та взаємопритертість словесних форм наша мова завдячує мовному смакові сотень поколінь мовців, які виробили лексичну палітру української мовної стихії. Наслідок “праці” цього незбагненного смаку можна наочно бачити на широкому різноманіттю нашої лексики. Справді, чому ми на море зеленого кольору кажемо зелень, а на барву неба – блакить?; на океан чорного тону – чорнота, а на рясноту жовтих барв жовтизна або жовтина? Чому не кажемо зеленизна, або чорнизна, або жовтота, або блакитизна? Мабуть, мовний смак наших предків вибрав із словесних варіянтів саме ті, які ми і вживаємо сьогодні. Отже, мовний смак це та мовотворча категорія, якій ми завдячуємо виробленість і красу нашої мови. Але процес творення лексики ніколи не припиняється. Тому наші сьогоднішні словесні пошуки так само потребують контролю з боку мовного смаку.

Кожен, хто пише, не може не творити нових словесних одиниць. Унікальність подій та ситуацій вимагає від пишучої братії нема-нема та й уліпити якесь своє самобутнє слівце. Тенденція варта найширшого заохочення. Але ця тенденція має пройти крізь пильне око Редактора, котрий і собі підпорядковує свою вимогливість редакторові всіх редакторів – Мовному Смакові.

Мода – я б сказав – друга натура. Модні сьогодні форми відсторонюватись, відсторонений, відстороненість тощо у всіх на устах. Пише письменник: “Відсторонюючись від інших, ми хочемо відсторонитися від себе”. А що як сказати “Цураючись інших, ми хочемо відцуратися самих себе”? Що тут виграє, а що програє?

Особливої уваги з погляду мовної “притертости” потребує переклад іншомовних сталих зворотів. Тут у великій пригоді могли б стати якісні словники, але їх на сьогодні не дуже густо. Брак якісних словників плюс брак мовного смаку і породжує близьку до карикатурної лексику. Наприклад, такий пасаж: “Це тут за наполяганням графа… було(!) збудовано палац”. Українській мові відоме слово домагання. Як еквівалент російського, слова настояние його наводить РУС А. Кримського, а також УРС АН УССР. Але в пізніших РУСах цей переклад знехтувано. Тільки РУС за редакцією В. Жайворонка відродив цей переклад. Та ж чи заглядав до РУСів автор наведеного пасажу? Очевидно, ні, поклавшись на своє уміння творити відросійську українську мову. А правильно відредагований даний текст мав би виглядати так: “Це тут на домагання графа… збудовано палац”.

Літераторам притаманна не тільки властивість творити нові словесні одиниці, але й уживати старі одиниці в нових комбінаціях. Робивши так, ніколи не шкодить подумати, чи ж ужите мною в новому словесному оточенні слово краще “засвічується”, ніж в усталеному вжитку? У статті літературознавця говориться: “Світ довкола був дзвінкий, багатобарвний. Сказати, що слово багатобарвний у Бога теля з’їло, не можна. Воно має своє поле застосування у точних науках, хоч і там йому можна знайти заміну. Але річ не в тім. Авторка бачить світ дзвінким – і це слово декларує, що усій розповіді потрібна відповідна тональність. “Однотональних” слів є досить: барвистий, веселковий, квітчастий, ряснобарвий. Тож одне з них і треба тут ужити: “Світ довкола був дзвінкий, барвистий…”.

Без запозичення лексики від сусідів не обходиться жодна мова. Кінець кінцем, усі мови наслідували одна одну. Найрозвиненіші мови велику частину своєї лексики позичали у своїх сусідів з багатшими у певному історичному періоді мовами. Багато чого запозичили усі мови світу від найстародавніших мов через Біблію та інші релігійні твори. Отже, наслідування, як і бідність, не гріх, але для успіху воно потребує, хай і невеликого, але вибору. Коли наслідувачів є кілька, то мовний смак мовців вибере з кількох варіянтів найкращий. Отже, будемо дивитися за варіянтами і пропонувати їх мовцям. Пише член НСПУ: “Це слово…вживає…Л.Л., чия… порядність гідна усілякого наслідування”. Коли в російській мові слово всяческий, завдяки цілому ряду ідіом, набуло певного зрозумілого для загалу змісту, то наведене у словниках наше слово усілякий не завжди може заступити свого російського двійника в усіх поширених ідіомах. Наприклад, сказати по-українськи “ця жертовність вища від усіляких похвал” просто таки язик не повернеться. І це тоді, коли російське “выше всяческих похвал” звучить знаменито. Мовний смак підказує нам, що краще сказати “ця жертовність варта найвищих похвал”. Зміст той самий, але нема штучности, натягнутости. Те саме із зворотом “гідний усілякого наслідування”. Чи не краще сказати – вартий найширшого або всебічного наслідування? Я б саме так і сказав: “чия порядність варта найширшого наслідування”.