Коли пишеться багато, то всяке скорочення – це полегшення і авторові і читачеві. “Спитайте… поета… – відбуркнув Отава.” Чи буде краще “буркнув у відповідь”?

Лексику “світових” мов виробляли віки, і молодим та ще й упосліджуваним “братами” мовам не так легко конкурувати з цими гігантами. Наш же автор конкурує, виходячи з потенцій рідного слова. Він пише: “…щоб якось усправедливити… вчинок…”. Форму усправедливити не так легко відтворити іншими мовами. Так, по-російськи треба сказати придать вид справедливости. Саме так висловиться той, хто йде за порадами “украінскіх” мовознавців: “…щоб якось надати вигляду справедливости… вчинку…”. Чи знайде прихильників такий стиль?

Брак дієприкметникових форм декого з “писателів” змушує до позичок. Але не Павла Архиповича. Коли чогось нема, то його треба надбати. І він дбає на те, чого нема: “…скінчилися… вже й плутливі звірині тропи…”. Дехто з сучасників може написати “…скінчилися… вже й плутаючіся звірині тропи…”. Гарно?

Аналіз нашої лексики поміг автору творити самобутні дієприкметники. Нерідномовні ж у побуті “українські мовознавці” культивували форми розмахуючий, вередуючий тощо. А ми ж замість форм плачучий, пустуючий кажемо розплаканий, розбещений. Тому у автора розмаханий бородань, а не розмахуючий руками бородань. Таке письмо – це ще й збільшення палітри словотворення. Від форми розмахуючий руками годі утворити іменника, а від розмаханий – будь ласка: “У варяга все приховувалося за розмаханістю в руках…”. Замість капризуючий, автор вживає розкапризований. Мовознавцям треба б повчитися у Загребельного.

Словечко аж у П. Загребельного не сидить без діла. Це слівце – родзинка українського стилю. Пише автор: “…тітка… знадобилася б аж он як…”. Дехто висловить це інакше: “…тітка… знадобилася б дуже до речі…”, тобто как нельзя кстати. Дехто, та не автор “Дива”.

Безпорадність словників не має меж. Споконвічна українська лексика до словників не потрапляє. Наприклад, російський вираз намётанный глаз, словники перекладають призвичаєне око. А це ж лише півпереклад. У “Диві” ж читаємо: “…студент мав вигострене око…” Хіба це не те саме, що намётанный глаз?

Пише романіст “…тоді він з маху відкинув її [жіночу ступню]…”. У словниках УССР пару з маху, вживану ще Котляревським, фіксує лише СУМ. А вираз же звучить краще від ідіоми з нальоту, пропагованої словниками.

“Просто мав приємність від… лежання…” – пише Загребельний про свого героя на березі моря. Коротко, зрозуміло, по-українськи. А якщо сказати: “Просто одержував задоволення…”? Покращає виклад?

У своїй словотворчості П. Загребельний запозичає і розвиває українську живу мову, вдаючись до стислости живої оповіді. Усі зразки цього стилю навести годі, але один приклад може бути дуже показовим під цим оглядом: “…слов’яни замешкали наймальовничіші землі. Що взяти русичів, а що болгар, а що сербів…”. Таку конструкцію канонізований стиль віддасть так: “…слов’яни замешкали наймальовничіші землі. Взяти хоч би русичів, чи то болгар, чи то сербів…”. Авторові звороти творять стислий і, сказати б, запашний український стиль.

Розлянуті приклади – лише десята частина новотворів, що їх читач знайде у романі “Диво”. Наведу ще кілька мовних винаходів автора: надумка – ідея, напівдумка – неясна думка, підбання – внутрішня поверхня бані, скорий на поміч – помагаючий, знетерпеливлений – кому урвався терпець. Але і на сонці є плями. Словникове койне вторгається у цей мовний розмай і псує обідню. Про це в наступній бесіді.

Розглянувши здобутки автора роману “Диво” на ниві словотворення, спинімось на мовних огріхах, помічених у творі. Наперед зазначимо, що ці огріхи треба записати не так на карб автора, як на карб соловецьких редакторів. Роман написано у шістдесяті роки XX століття і він не міг не пройти редагування. Про це є свідчення у тексті. Так, у романі в мові героїв фігурує слово копченина – без сумніву штучно створене слово, підкинуте редакторами. Чому я так думаю? Бо за кілька сторінок після появи копченини у тексті твору фігурує слово вудженина, засвідчуючи, що автор знав і вживав це слово, але редакторська рука, маючи коло себе список заборонених слів, перевуджувала вудженину на копченину, а в одному місці недогледіла і пропустила крамольне слово у світ. Пригоди вудженини у творі Загребельного дають підставу вважати, що й деякі інші огріхи у мові роману належать не автору, а руці редактора.

Читаю: “Вона [дорога] лягала… закрутами, розсовуючи в боки кущі…”. Останнім часом в українських текстах спостережено дивне явище: автори з двох рівновартих синонімів обирають не коротший, а довший. Так, замість втягати, затягати воліють писати втягувати, затягувати. Щодо слова розсовувати, то появу цього синоніма, як і форм втягувати, затягувати, ми завдячуємо двомовності. Словники Грінченка та Желехівського фіксують лише форму розсувати. Очевидно, що тотальне засилля псевдоукраїнського койне не могло не поширити свого лінгвоцидного впливу і на молоде покоління літераторів.

Уживання форм множини абсолютно не збігається не лише у малоспоріднених мовах, а й у споріднених.

Якщо росіяни, наприклад, можуть вживати слово стоны – множину від слова стон, то вживання множини від нашого слова стогін – стогони – звучить штучно, так само як наволочі від слова наволоч, бо і стогін і наволоч у нашій мові – це збірні поняття, які одниною передають множинність факту чи явища. Пише автор “Дива”: “…хто наважиться стати на перешкоді володарям пущі в хвилю їхніх найвищих захватів!”. Письменник взорується на мову росіян, де восторг має множину восторги. Але творити лексику, сліпо копіюючи іншу мову, нічого крім шкоди не дає. У нашій мові захват, так само як екстаз, не звучить у множині. Не звучить і край. Мовний смак не дає. І на це нема ради. Краще послухаймо цей же текст без множини: “…хто наважиться стати на перешкоді володарям пущі у хвилю їхнього найвищого екстазу!”. Чи однина не висловлює того самого, що й множина?

“Де це бачено, щоб у таку негоду вирушати на… лови…!” – читаємо в романі. Живомовна лексика – один із творчих козирів автора. Але й тут є своє “але”. Ідіоматичні звороти одної мови не так легко сліпо переносити до іншої мови, бо до творення ідіоматичного звороту докладають рук і милозвучність, і легкомовність, і мовний смак. Без санкції цих трьох мовних інстанцій жодний ідіоматичний зворот не дістане мовних прав. Російський зворот где это видано дістав ці права у процесі змагання кількох синонімів. І зворот-переможець живе. Скалькований же на нашу мову зворот звучить штучно, бо українська живомовна стихія знає інші, притерті до наших звукових реалій звороти; саме їх і треба тут ужити: “Де Ви бачили, щоб у таку погоду вирушати на лови!”.