Поява псевдоукраїнського койне – це не витвір лише XX століття. До появи цього мовного гібриду доклали рук і шановні українські класики. Дістаючи освіту в російських нижчих та вищих школах, наші попередники не могли цілком уникнути впливу освіти й оточення. І цей факт знайшов відбиття у їхніх творах. Пише український класик: “Пан і старшина – як брати рідні! Ворон воронові ока не виклює!” (П. Мирний). А це ж не український вираз. В українських фольклорних матеріялах зафіксовано подібний, але свій варіянт: Крук крукові ока не видере. Сучасникам, що хочуть закласти підвалини некалькованої української мови, хоч і пізно, але варто повертатися до своїх незапозичених форм.

Лексикографи XX століття І. Вирган і М. Пилинська перекладають російську приказку Снявши голову, по волосам не плачут як наведено у першій частині заголовку до абзацу. Поминувши те, що згідно з нашою мовною стихією треба сказати за волосом не плачуть (як у виразі дожити до сивого волосу), зауважу, що цитований переклад – калька. А справжній український відповідник до наведеного російського первовзору пропонує письменник В. Веретенников у романі “Запороги»: Зрубаній голові байдуже за чубом. Відчуваєте різницю?

Повзуча денаціоналізація української мовної стихії завдає нам найбільшої шкоди у лексикографічних довідниках. Потрапивши до словника калькований вираз стає вже нібито своїм, а проте він таким не є. Беру довідник “Прислів’я та приказки шістьма мовами”. Видання, безперечно, варте найвищих похвал. Актуальна і потрібна праця. Але й тут не обійшлося без окремих досадних ляпсусів. Автор, як безперечно українську, фіксує ідіому Що було – те спливло. А це ж калька російського Что было – то сплыло. У нас має поширення інша форма: Було та загуло. Словесні форми не є раз на завжди даними. Їх можна змінювати, удосконалювати. Коли є така потреба, то виходити треба із своїх питомих форм. Такою удосконаленою формою буде вираз Що було – то загуло.

Два слова про частку ТО. Коли у тексті звороту вжито займенника ЩО, то в дальшому тексті ми вживаємо тоді частку ТО, а не ТЕ: Що правда, то правда; що буде, то буде. Отже, Що було – то загуло.

Хто тільки сьогодні в Україні не рахує курчат? І письменники, і журналісти, і літературознавці, і модерністи, і традиціоналісти, не кажучи вже про міністрів та депутатів Верховної Ради. Усі рахують курчат, і то не лише восени, а під усяку пору року. Що ж, ідіома образна, заперечити годі. Але коли йдеться про переклад на українську мову, скажімо з еспанської чи китайської, то тут треба вжити таки нашу ідіому. На жаль, наші лексикографи досі не збагнули, що відповідником до російського афоризму Курчат рахують восени, наша мова має не менш поширений і не менш образний афоризм Не кажи “гоп”, поки не перескочиш, і саме його треба вживати, якщо не у Верховній Раді, де курчата звили собі гніздо на довгі роки, то бодай у перекладах з інших мов на українську.

Я не думаю, що на порушену (або заторкнуту, як дехто полюбляє висловлюватись) тему треба аж так багато розводитись. Думка тут така: будьмо тими, ким ми є, і не пнімось у новоспечених громадян землі (наразі їх ще нема – кожен хазяйнує на своїй грядці). Хай про нас не складеться думка, висловлена ще в одній народній мудрості: “свого одбіг – чужого не доскочив”.

У редакторській праці дуже помічними є словники: тлумачні, правописні, а також перекладні – двомовні. В Україні в наслідок історичних обставин необхідними у редакторстві є російсько-українські словники (РУСи). По-перше тому, що навіть досвідчені автори під дією двомовности часом можуть ужити неукраїнське слово, яке найвірогідніше буде словом російським, часом польським і рідко ще якимсь. У таких випадках потрібні словники, бо Редактор – людина, і може помилитися, а словник не допустить цього. Наприклад, пише письменник: “Послала йому повітряний поцілунок і з тим пішла”. А словник каже, бо так писала ще Л. Українка, що тут краще вжити поцілунок рукою: “Послала йому поцілунок рукою і з тим пішла”. На жаль однак, РУСи, залишені нам з часів УССР і майже без змін перевидавані сьогодні, відстають від сучасних вимог. Це відставання спричинив намір окупантів злити всі мови Союзу в одну “соловецьку” мову, а також тим, що до укладання словників бралися люди, що були заразом і письменниками і вченими інших напрямків (А. Кримський – арабіст, С. Єфремов – літературознавець), і праця над словниками була для них не першим ділом. А для того, щоб словник був на висоті, треба словникарям нічим не займатися крім словникування.

Отже, Редактор з великої літери має ще одну повинність: заповнювати білі плями наявних словників. Важка повинність, але як кажуть у діяспорі – невідклична.

Слово дотошний – пряме запозичення з мови сусідів. До нього вдаються ті, що пишуть українською мовою, бо їх, очевидно, не задовольняє переклад цього слова у РУСах: тямущий, дійшлий, досвідчений, допитливий, точний, акуратний, пунктуальний, скрупульозний. Жодне з наведених перекладів не віддає змісту, закладеного у слово дотошный. Слів же, які точно передають зміст дотошного, словники не наводять. А такі слова наша мова має. Це доскіпливий і занудний. Слово занудний і Грінченко і словники УССР нехтують, хоч це живе наше слово. Його фіксує Ф. Піскунов у “Словнику живоі, народнеі, письменноі і актовоі мови руських югівщань Россійскоі и Австрійско-Венгерскоі цесаріі” (видання друге, Київ, 1882). Слово ж доскіпливий СУМ пояснює так: “який любить наполегливо, завзято вивідувати що-небудь”. А от як пояснює слово дотошный СРЯ (Словарь русского языка. Москва: Русский язык, 1981): “Настойчиво, придирчиво, пытливо вникающий в каждую мелочь”. Чи ж не те саме?

Подібне сталося і з поширенням сусідського слова пожухлий в україномовних творах. Рекомендації словників не задовольняють авторів. Словники рекомендують як український відповідник до пожухлого слова померхлий, потемнілий, полинялий. Але сказати померхла (потемніла, полиняла) трава жоден хоч трохи підкутий письменник не скаже. Тому й уживають у творах пару пожухла трава (пожухле листя). Словники ж передруковують один одного, почавши від РУСу А. Кримського, де пожухнуть і жухнуть пояснено не повністю. А ми маємо чудові відповідники і до жухнуть і до пожухлий. Пише Яків Щоголів: “Паростки… блякнули і жовкли”. “Блякнути – каже СУМ – втрачати свіжість, в’янути, прив’ядати”. А СРЯ пояснює жухнуть (про траву, листя) так: “Утрачивать свежесть, сохнуть”. Отже, жухнуть (про траву) – це блякнути, а пожухнуть – виблякти, поблякнути. Звідси пожухлий – це вибляклий.

Деякі рекомендації словників інакше як карикатурними не назвеш. Російське слово скоропортящийся усі словники, видані під маркою АН УССР, а тепер НАН України, перекладають як швидкопсувний. Навряд чи треба переконувати читачів, що це штучне слово, у живому спілкуванні просто карикатурне своїм епігонством – рабським повторенням первотвору. А наша ж мова знає вдалі рішення для таких закрутистих форм. Замість скороспіючий ми кажемо скороспілий, і цю форму повторює російське слово скороспелый. А ще ми кажемо низькорослий (низькоросла рослинність), що можна розуміти як низькоростучий. То чому не вжити цю модель і до слова швидкопсувний? Чи ж форма скорогнилий буде незрозуміла й викликатиме заперечення?