В описі роздумів князя Ярослава є таке місце “…хоч легковажити, ясна річ, ромеями ще ніхто не міг…”. Тут слово легковажити ставить після себе питання чим (ким). А ось Леся Українка: “Невже ти так свій розум легковажиш, талан свій зневажаєш…?”. Л. Українка легковажить що. Та й сам Загребельний в іншому місці пише: “Чоловіка простого ніхто не слухає… навіть діла його щонайбільше змаловажують…”. Змаловажувати (синонім дієслова легковажити, утворений автором) ставить після себе питання що. Беру РУС Кримського. У двох позиціях: у перекладі слова пренебрегать та в перекладі слова неглижировать РУС Кримського наводить легковажити що. Такий ужиток випливає з того, що слова важити та зневажати ставлять після себе питання що. І письменник, утворивши дієслово змаловажувати, іде за цією моделлю, ставлячи після новотвору питання що, і тим самим перекреслює поширену через двомовність форму легковажити чим.

Пише автор: “Чомусь у цьому клятому лісі з недавніх пір у всьому ставав похожий на свого отця…” Ідіоми з тих пір, до тих пір, з недавніх пір дуже відгонять суржиком. А надто тому, що всі вони мають своїх українських двійників: з тих пір – це відтоді, відтак; до тих пір – доти; з недавніх пір – віднедавна. Редагую: “Чомусь у цьому клятому лісі віднедавна ставав у всьому похожий на свого отця…”.

Наведені огріхи – це лише частина ляпів, що їх можна подибати в романі “Диво”. Захоплений розповіддю сюжету письменник часом не відчуває різниці між формами двох близьких мов і вживає перше, що трапляє йому на думку. Наприклад, автор уплітає у свою розповідь слова бочонок – барило, посох – патериця, требуха – тельбухи, благоухання – пахощі, затравлений – зацькований, понести втрати – зазнати втрат. Цих недоглядів од евфорії творчости соловецькі редактори не виправляли. Поборюючи українську питому лексику, вони дивилися крізь пальці на “двомовні” форми, заохочуючи письменників до суржику, тобто сприяли лінгвоциду української мови.

Чого тільки не вичитаєш у сучасних “текстах”! Тут і зцілюючий бальзам (цілющий), і більш легкий (легший), і обуяла пристрасть (опосіла), і деміфологізуючий (міфоборчий), і за смаком (до смаку), і бій з вітряними млинами (вітряками), і…, і… Що не текст, то збірка ребусів та анекдотів. Хоч стій, хоч падай! Звідки й береться ця гра без правил? Освіта, мабуть, завинила. Мудрі мужі кажуть, що наш сучасник знає лише дві мови – російську та українську. Що російську (сяк-так) він знає, то, правда Ваша, панове, а щодо української – то тут прошу пробачення. Не знає наш сучасник питомої української, хоч ти гопки скачи, не знає! Цих двох мов (тобто одної) – кажете – мало для сучасників, треба ще знати бодай дві іноземних мови. Розумна річ, тільки ж тим, хто не знає своєї, не поможуть і десять іноземних. А що ми не знаємо своєї, то це факт. Усе робилося за останні 70 років до 1991 року, щоб цей факт став фактом, і він ним таки став. Після ж 1991 року нічого не робиться, щоб того, що сталося, позбутися. У висліді, як казали галичани, а тепер уже й негаличани, питомої української мови не знають ні академіки, ні доктори наук, ні професори українознавства, ні письменники, не кажучи вже про нашого брата – перодряпа. А що вчитися ніколи не пізно, нумо вчитися! Вивчення своєї мови, коли хочете, дорівнює вивченню двох іноземних мов, бо справжня українська мова для багатьох із нас – мова іноземна, і вивчаючи цю іноземну для нас мову, ми зрозуміємо краще і другу іноземну мову – псевдоукраїнське койне, джерело ребусів та анекдотів. Отже, не гаймо часу – берімось до двох іноземних мов ув одній!

Усяка мова – самобутнє твориво, яке вимагає (не потребує – вимагає!) самостійного розвитку. Бо вимоги ритмомелодики для кожної мови різні. Росіянин каже ловись рыбка малая и большая, а українець – ловись рибка велика й мала. Так само один каже всё это ложь, а другий (недвомовний) – це все брехня. Структурою мови керує не зміст, а ритмомелодика. Тому почнімо з афоризмів, де найкраще цю ритмомелодику відбито.

Не треба бути підкутим мовознавцем, щоб віддати перевагу другому варі-янту. Перший варіянт – вдамся до математики – дорівнює російському виразу мир хижинам – война дворцам. Другий варіянт – не дорівнює, але він кращий. Виходить, що мова не підлягає правилам математики. Тут потрібна вища мовна математика – ритмомелодика. Щоб збагнути цю вищу мовну математику, придивляймось і прислухаймось до афористики.

Перший варіянт – це переклад з єдиної іноземної мови, якою тільки й володіють і з якої тільки й перекладають сучасники. А їм не завадило б знати, що поки дана приказка дістала таку форму, вона пройшла через стадію добору найкращого варіанту, відому кожній мові у процесі її вироблення. Уже запис цієї приказки у словнику Даля свідчить про наявність варіантів Седина в голову (в бороду), а бес в ребро. Але ці два варіянти – це теж наслідок попереднього добору. Попередній добір засвідчує український фолклор, бо північне населення зростало коштом пришляків з Київської Руси, де зафіксовано таких попередників сучасного афоризму: чоловік старіє, а чорт під бік, волос сивіє, а голова шаліє, сивини в голову, а дідько в бороду, і нарешті сивини в бороду, а дідько в голову.

Цей приклад показує, який шлях проходять мовні перлини, заки стають довершеними під усіма оглядами. Наочна лекція для тих, хто, перекладаючи на коліні з мови на мову, має свої сируваті переклади за верх перекладацтва. Та лихо не в цім, а в тім, що цього останнього довершеного варіянту не наводить жоден наш словник, жодна збірка афоризмів. Як же з такою матеріяльною базою вивчати ще дві іноземні мови?

Обидва, наведені першими, варіянти, що їх пропонують І. Вирган (поет) і М. Пилинська (мовник), на мій погляд, не можуть претендувати на знак якости. Прототип цих претендентів из искры возгорится пламя аж ніяк не підстрибує з радости від таких бідних на мовну досконалість родичів. А наша ж мовна стихія лягла в основу чи не трьох слов’янських мов! І не має гідного відповідника до якогось там афоризму! Не може такого бути! Я не вірю в це. Тому й звертаюсь першим ділом, ясна річ, до редакторів, що мають діло із сучасними геніями. Нумо думати! Невже нічого не надумаєм?! Головне, не триматися сліпо за оригінал. Може, відійшовши і від іскри і від полум’я, створимо шедевр. Проба: вулкан вогню запалить іскра!

Наведена альтернативна пара – наочний приклад, як можна покращити якість висловлюваного, знайшовши народній відповідник до математично правильної кальки. За цим прикладом і треба йти у пошуках перлин.

Ще один приклад, як наші предки вилучали зі своєї мови повстяну лексику, творивши мовні шедеври.

Треба кінчати, а скільки ще не сказано! Про те, наприклад, що нашу мову до кінця не досліджено. Білих плям, а білих плям! У товстих академічних виданнях нема десятків перлин нашої мови. Хоч би й цих: що швидко робиться, то сліпе родиться, або німий завинив, а горбатого повісили, або зрубаній голові байдуже за чубом, або нема біди, щоб не вийшли гаразди, або…, або… Якої іноземної мови треба навчити наших українознавців, щоб ми таки мали повне уявлення про багатство і лексичні можливості своєї рідної мови?