Під завісу повторю сказане вище: Іноземці?! Лише у безвиході та із знаком якости!

Кожна мова перебуває у вічній “перебудові”: одні форми зникають, інші скорочуються, деякі “міняють шкіру” (переосмислюються), деякі повертаються із забуття, а ще деякі народжуються. Це відбувається стихійно продовж віків. Література ж, а надто поезія, служить ніби каталізатором, що прискорює згадані зміни. Чому поезія? Бо, пишучи вірші, поети мусять вкладатися у певні межі, зумовлені ритмом та римами. Тому, поети часто скорочують довгі слова (навмань замість навмання, суцвіть замість суцвіття, притул замість притулок), або навпаки подовжують їх (спрагливий замість спраглий, грозянистий замість грозяний), або творять цілком нові слова (розхарастити – розчистити захаращене, знадовкіл – з навколишніх місць, жужіль-сміття – покидьки суспільства). Цю словотворчість, коли вона якісна, підхоплюють мовці, і вона стає живим фактом мови.

Редактор, який хоче, щоб редаговані ним твори яскріли неповторними мовними перлами, має цікавитись творчістю поетів-словотворців, і найкращі знахідки залучати до редагованих текстів. Нижче (як і вище) наведено новотвори з поезій українського поета Яра Славутича (Херсонщина-Канада).

Пошук найстислішого висловлення думки властивий і живій мові. Тому поети вдаються до живої мови, і то часом до форм, забутих книжною мовою через взорування на іншомовні “якісніші” зразки. Звертаючись у дорозі на Сибір до північних беріз, поет каже:

“О, білокорі! Вас я незлюбив,

Вас, вид Москви, зненавидів до гиді….”

Вираз до гиді поет почув ще на Херсонщині або пізніше серед українців Канади. Це безперечна знахідка – відродження короткої форми, якої нема у словниках. Словник Кримського пропонує на цей випадок пару до обридження. Сучасник скаже або напише до відрази. В устах же живого мовця до гиді звучатиме правдивіше. Плюс до всього, слово відраза збагачується на синонім гидь, обмеженого досі до значення бруд, нечисть.

Своєю працею над поезією і над словом, поети знаходять форми, які жоден лексикограф і жоден прозаїк не годен знайти. Візьмімо зворот витати в емпіреях, поширений у нашій книжній мові завдяки впливам із Заходу (через Північ). Його можна толерувати, хоч ми маємо і свій: літати у хмарах. Але коли з цього звороту витворити дієприкметника – той, що витає в емпіреях, то останній досить таки слонуватий. Але й тут поетична словотворчість може зарадити. Пише наш автор:

Високодумний – це і є той, що витає в емпіреях.

Поети, може, й не знають, що у пошуках доречних форм вони воскрешають забуті звороти і збагачують нас на синоніми, знехтувані письменниками й мовознавцями і тому відсутні у словниках. Пише п. Славутич:

Пару аж ряхтить, без сумніву, почуто ним із живих уст. Ніде досі незафік-сований, цей зворот може придатися розумному редактору.

Читаємо у перекладі: “В кожному її русі відчувалась сила, спритність, стрімкість, вироблені ще в дитинстві”. Стрімкість – це штучне, словниками породжене слово-відповідник до російського стремительность. Українській же мовній стихії більше відповідає слово нестримність (відсутнє у більшості РУСів) або у скороченій поетом формі нЕстрим. Тож і наведене речення варто було б поліпшити так: “У кожному її русі проглядали сила, спритність, нЕстрим, вироблені ще змалку”.

Звертаючись до нереальної істоти Яр Славутич висловлює побажання:

Стожалий – новотвір, який з успіхом може заступати такі форми як шпигаючий, дошкуляючий, колючий, підколюючий, і то не лише в поезії.

Яр Славутич не гребає урочистої лексики. До неї належить слово вістити:

Слово це може заступати своїх задовгих побратимів передвіщати, провіщати, передрікати. У тексті одного письменника “…дзвін коси передвіщав мені… втіху – косовицю” цілком слушно зробити таку заміну: “…дзвін коси вістив мені… втіху – косовицю”.

Човноподібний і човновидний – це народжені в кабінетах, мертві слова, а вжите поетом човнастий – це витвір української мовної стихії. Читаємо:

У художньому тексті слову човнастий належить безперечний пріоритет.

Подякуймо Яру Славутичу за його стодзвонний мовно-поетичний доробок.

Кожній мові властива певна тональність, певний неповторний букет рис. У нашій мові цей букет творять простота, щирість, образність. Ці риси характеризують мову українців. І саме ці риси стали об’єктом викорінення за доби “дружби народів”. Коли ми споконвіку звали пучок квітів барвистим, то пророки “злиття мов” змушували нас на такий пучок казати багатоколірний або багатобарвний. Замість давати раду клопотам, нас учили справлятися з клопотами. Тратилась простота і невишуканість. Тратилась самобутність і краса незалежно викоханої квітки. Наслідки ми бачимо.

Сучасні інтелектуали, виховані на імперській культурі, а сьогодні привернуті до культури української, мусять бути свідомі того, що залишена нам у спадок від УССР “відросійська” українська мова не є питома українська мова. Тому, обравши роль українських письменників, публіцистів чи журналістів, їм треба “застановлятися”, як казали галичани, над своєю мовою, думати над тим, які вирази вживати, щоб не уподібнюватися до сучасних “украінскіх” державних мужів.

Українська мовна стихія виробила цілу низку самобутніх лексичних зворотів, які в інших мовах передавано цілком інакше. Так, нашій мові властиві форми: я і далі працюю (І), він і далі ходить до Раї (II), вони і далі полюють на простачків (III). Наші конструкції з парою і далі інші мови передають з допомогою дієслова продовжувати: я продовжую працювати (Іа), він продовжує ходити до Раї (IIа), вони продовжують полювати на простачків (ІІІа). Порівнявши форми І, II, III з формами Іа, ІІа, ІІІа, неважко визнати за першими 1) самобутність, 2) стислість, 3) простоту. Безперечно, що в українських текстах куди слушніше вживати форми І, II, III, ніж форми Іа, IIа, ІІІа.

Ми вже звикли до звороту у свою чергу, коли треба сказати, що дія когось повторює чиюсь дію: “Молодий інженер… у свою чергу оглянув старого” (П. Панч). А наша ж мова знає зворот і собі, який є нашим “з діда-прадіда” відповідником до звороту у свою чергу: “Якове!.. – кличу. Мовчить… спить. Тоді я й собі на бік, та й… заснув” (М. Вовчок). Зворот і собі уособлює згадані вище простоту й невишуканість нашої мови. Не зіпсував би цей зворот і тексту П. Панча: “Молодий інженер… і собі оглянув старого”.