— Розказуй.

— А ти полетиш зі мною?

Йосаріан розсміявся і похитав головою.

— А тебе знову зіб’ють над морем.

Коли чутки про повторне бомбардування Болоньї справдились, Орра дійсно знову підбили над морем, і він на одному моторі посадив, різко гепнувши,

свого літака на неспокійні, гнані вітром хвилі, розгойдані під войовничими чорними грозовими хмарами, що купчилися вгорі. Він забарився в літаку і опинився сам-один на аварійному плоті, якого стало відносити вбік від решти екіпажу на іншому плоті і який зовсім зник з очей, коли рятувальний катер ледве продерся до них крізь вітер та пелену дощу, щоб узяти їх на борт. Коли вони повернулися до ескадрильї, настала ніч. Про Орра ніхто нічого не знав.

— Не хвилюйтеся, — запевняв Малий Семпсон, усе ще кутаючись у грубий коц і плащ-дощовик, у які його загорнули на рятувальному катері. — Його вже, напевне, підібрали, якщо він не потонув у тому штормі. Але штормило недовго. Б’юсь об заклад, що він об’явиться з хвилини на хвилину.

Йосаріан повернувся до намету, очікуючи, що з хвилини на хвилину об’явиться Орр, і розпалив вогонь, щоб зустріти його затишком і теплом. Грубка працювала бездоганно, потужне, бурхливе полум’я можна було регулювати краником, якого Орр зрештою таки полагодив. Ішов дрібний дощ, м’яко барабанячи по намету, по деревах, по землі. Йосаріан розігрів для Орра бляшанку з супом і з’їв його сам, бо час минав. Він зварив для Орра кілька яєць на твердо і теж сам їх з’їв. Потім він з’їв усю упаковку сиру «чеддер» із сухого пайка.

Щоразу, як починав хвилюватися, він нагадував собі, що Орр з будьчим дасть собі раду, і сміявся сам до себе, пригадуючи розповідь сержанта Найта. Він уявляв собі, як Орр на плоті схиляється над компасом і картою на колінах з діловитою, зосередженою усмішкою, запихає до свого вишкіреного рота одну за одною змокрілі плитки шоколаду і старанно гребе яскраво-блакитним крихітним весельцем крізь блискавки, грім і дощ, а позад нього тягнеться волосінь із сухою наживкою. Йосаріан дійсно не сумнівався у здатності Орра вижити. Якщо на ту ідіотську волосінь можна впіймати рибу, то Орр її впіймає, а якщо націлиться на тріску, то тріску і впіймає, навіть якщо досі ніхто й ніколи не впіймав у цих водах тріски. Йосаріан поставив на вогонь ще одну бляшанку супу і також з’їв його сам, поки суп був іще гарячий. Щоразу, коли клацали дверцята машини, він усміхався і з надією повертався до входу, прислухаючись до кроків. Він знав, що з хвилини на хвилину Орр увійде до намету, зі своїми великими, мокрими від дощу очима, щоками і зубами, на вигляд безглуздий, мов ловець устриць з Нової Англії, у своєму жовтому непромокальному капелюсі та на кілька розмірів завеликому макінтоші, гордо піднявши вгору, на потіху Йосаріану, велику тріску, яку щойно впіймав. Але Орр не з’явився.

Пекем

Не дав про себе знати Орр і наступного дня, тож сержант Вітком з похвальною поспішністю і чималою надією записав собі у блокноті нагадування надіслати офіційного листа за підписом полковника Каткарта найближчим родичам Oppa, коли мине дев’ять днів. Проте дав про себе знати штаб генерала Пекема, і Йосаріан підійшов до гурту офіцерів і солдатів у шортах і в самих плавках, що роздратовано й спантеличено гули біля дошки наказів перед наметом канцелярії.

— А що такого особливого в цій неділі, хотів би я знати? — голосисто допитувався Голодний Джо у Вождя Білого Вівсюга. — Чому в нас не буде марш-параду саме цієї неділі, якщо його в нас щонеділі не буває? Га?

Йосаріан проштовхався до дошки наказів, і коли прочитав лаконічне оголошення, з грудей його вирвався довгий, тужливий зойк:

У зв’язку з незалежними від мене обставинами наступної неділі великий марш-парад не відбудеться.

Полковник Шайскопф

Добз мав рацію. За океан дійсно посилали всіх, навіть полковника Шайскопфа, який противився цьому, використовуючи всі свої сили і всю наявну мудрість, і який прийшов до кабінету генерала Пекема доповісти про своє прибуття у вкрай невдоволеному настрої.

З підкресленою приязню генерал Пекем прийняв полковника Шайскопфа і сказав, що дуже втішений його бачити. Ще один полковник у його штабі означав, що тепер він може вимагати двох додаткових майорів, чотирьох додаткових капітанів, шістнадцятьох додаткових лейтенантів і ще безліч додаткових рядових, друкарських машинок, письмових столів, шаф на папери, автомобілів та іншого необхідного спорядження й устаткування, що додадуть престижу його становищу і збільшать ударну силу у війні, яку він оголосив генералові Дрідлу. Тепер у нього були два полковники; у генерала Дрідла було лише п’ять, але четверо з них були бойові командири. Майже зовсім без інтриг генерал Пекем здійснив маневр, який у підсумку подвоював його сили. І генерал Дрідл усе частіше напивався. Генерала Пекема чекало прекрасне майбутнє, і він споглядав свого блискучого новенького полковника зачаровано та з променистою усмішкою.

У всіх принципових питаннях генерал П. П. Пекем, як він завжди відзначав, коли збирався привселюдно покритикувати роботу котрогось зі своїх близьких колег, був реалістом. Цей ставний, рожевощокий п’ятдесятирічний чоловік завжди тримався вільно і невимушено і носив однострої, шиті на замовлення. Він мав сиве волосся, трохи короткозорі очі й тонкі, випнуті, чуттєві губи. Це був вразливий, елегантний, витончений чоловік, який зауважував будь-чиї слабкості, крім своїх власних, і всіх, окрім себе, вважав дурнями. Генерал Пекем надзвичайно прискіпливо ставився до найдрібніших питань смаку і стилю. Він завжди все примножував. Заплановані події ніколи не були майбутніми, а завжди прийдешніми. То неправда, що він писав доповідні записки, в яких вихваляв себе і радив, щоб його повноваження розширили аж до керування всіма бойовими операціями: насправді, він писав меморандуми. А меморандуми інших вищих офіцерів завжди були пишномовними, чванливими і двозначними. Чужі помилки неодмінно були плачевними. Розпорядження його були беззастережними, і покладався він не на достовірні дані, а на дані з достовірних джерел. Генерал Пекем нерідко перебував під тиском обставин, обов’язки були йому доручені, і діяв він часто вельми неохоче. Він ніколи не забував, що біле і чорне — це не кольори, і ніколи не казав вербальний, коли мав на увазі усний. Генерал Пекем жваво цитував Платона, Ніцше, Монтеня, Теодора Рузвельта, маркіза де Сада та Воррена Ґ. Гардінга. Новий слухач, як-от полковник Шайскопф, був для нього справжнім дарунком долі, піднесеною нагодою навстіж відкрити скарбницю своєї сліпучої ерудиції з її каламбурами, дотепами, наклепами, сентенціями, анекдотами, приказками, епіграмами, афоризмами, побрехеньками та іншими крилатими висловами. Люб’язно всміхаючись, він почав вводити полковника Шайскопфа в курс нових для нього справ.

— Єдина моя вада полягає в тому, — з натренованою добродушністю зауважив він, спостерігаючи за реакцією слухача, — що я не маю вад.

Полковник Шайскопф не засміявся, і це спантеличило генерала Пекема. Важкі сумніви збили його запал. Він щойно почав з одного зі своїх найпевніших парадоксів, і його неабияк стривожило, що навіть найслабший зблиск визнання не майнув на цьому непроникному обличчі, яке своїм відтінком і фактурою раптом нагадало йому новеньку гумку-стирачку. Можливо, полковник Шайскопф утомився, милосердно втішав себе генерал Пекем; полковник Шайскопф прибув здалеку, і тут усе для нього незвичне. Ставлення генерала Пекема до всіх своїх підлеглих, як офіцерів, так і рядових, відзначалось духом толерантності та поблажливості. Він часто повторював, що коли люди, з якими він працює, ітимуть йому назустріч, то він побіжить їм назустріч, у результаті чого, з проникливою усмішкою додавав він, вони взагалі ніколи не зустрінуться в поглядах. Генерал Пекем вважав себе естетом та інтелектуалом. Коли люди з ним не погоджувалися, він закликав їх бути розважливими.

І саме на це зараз важив генерал Пекем, який підбадьорливо глянув на полковника Шайскопфа і з виразом великодушної поблажливості продовжив свої повчання.