— Він усе одно міг би попросити заміну, а нас відправити додому, коли ті накази повертаються назад. Я чув, що в штабі Двадцять сьомої повітряної армії вимагають лише сорок бойових вильотів і що це його ідея — примусити нас літати п’ятдесят п’ять.

— Я про це нічого не знаю, — відповів майор Майор. — Полковник Каткарт — наш командир, і ми мусимо виконувати його накази. Чому б вам не зробити ще чотири бойові вильоти і подивитися, що з того вийде?

— Я не хочу.

«І що тут вдієш? — знову запитав себе майор Майор. — Що робити з чоловіком, який дивиться тобі прямо в очі і каже, що він краще вмре, ніж дасть убити себе в бою, з чоловіком, який настільки ж дорослий і розумний, як ти, а ти мусиш удавати, що це не так? Що йому сказати?»

— Припустімо, ми дозволимо вам вибрати собі патрульні вильоти, — сказав майор Майор. — Таким чином ви злітаєте на чотири завдання без жодного ризику.

— Не треба мені ніяких патрульних вильотів. Я не хочу більше брати участь у війні.

— А вам би хотілося, щоб наша країна програла? — запитав майор Майор.

— Ми не програємо. У нас більше війська, більше грошей і більше ресурсів. Є десять мільйонів чоловіків в одностроях, які можуть мене замінити. Кількох убивають, а набагато більше заробляють і розважаються. Нехай вб’ють когось іншого.

— Уявіть собі, якби всі наші так думали.

— Тоді я був би останнім дурнем, якби думав інакше. Хіба ні?

«Ну що ти йому скажеш?» — засмучено міркував майор Майор. Не міг же він сказати, що нічого не може вдіяти. Сказати, що він нічого не може вдіяти, означало б, що він вдіяв би щось, якби міг, і що принципи полковника Корна хибують на несправедливість. Полковник Корн висловився дуже чітко: майор Майор не сміє говорити, що він нічого не може вдіяти.

— Мені шкода, — сказав він. — Але я нічого не можу вдіяти.

Вінтерґрін

Клевінджер помер. Ось так виявилась фундаментальна хибність його філософії. Якось під вечір, повертаючись із щотижневого патрульного вильоту до Парми, вісімнадцять літаків пірнули в променисто-білу хмару над узбережжям Ельби; виринуло з хмари сімнадцять. Від зниклого літака не лишилося жодних слідів — ні в небі, ні на лискучій нефритовій гладіні моря. Жодних уламків. Аж до заходу сонця вертольоти кружляли в білій хмарі. За ніч хмара розвіялась, а вранці Клевінджера вже не стало.

Це зникнення вразило всіх — вразило, звичайно ж, так само, як Велика змова на тренувальній базі Ловері-Філд, де шістдесят чотири курсанти з однієї казарми зникли в день отримання платні — як у воду канули. До моменту, коли Клевінджер настільки спритно покинув цей світ, Йосаріан гадав, що хлопці просто всі разом вирішили піти в самоволку. Його так надихнуло це масове ухилення від виконання священного обов’язку, що він з радістю побіг донести бентежну новину колишньому РПК Вінтерґріну.

— А що тут радісного? — зневажливо вишкірився колишній РПК Вінтерґрін, зіпершись заляпаним солдатським черевиком на лопату і прихилившись сутулою спиною до стіни однієї з тих глибоких квадратних ям, копання яких стало його військовою спеціальністю.

Колишній РПК Вінтерґрін був єхидним салагою, що любив чинити всім наперекір. Щоразу, як він втікав у самоволку, його ловили і примушували протягом певного часу копати, а потім загрібати ями по шість футів у глибину, ширину та довжину. Щойно відбувши покарання, він знову тікав у самоволку. Колишній РПК Вінтерґрін прийняв роль землекопа з покірливою самовідданістю справжнього патріота.

— Непогане в мене життя, — по-філософськи мудрував він. — Хтось же мусить це робити.

Йому вистачило клепки зрозуміти, що копання ям у штаті Колорадо — не така вже й погана робота в час війни. Оскільки великого попиту на ями не було, він міг копати й загрібати їх не кваплячись, і тому рідко коли перепрацьовувався. З іншого боку, військовий трибунал кожного разу понижував його до простого рядового. Він відчував гострий жаль за втраченим званням.

— Приємно було бути рядовим першого класу, — згадував він тужливо. — Я мав суспільне становище — розумієте, про що йдеться? — і обертався в найкращих колах. — На його обличчя лягла тінь смиренності. — Але тепер усе це позаду, — припустив він. — Тепер, коли піду в самоволку, я буду простим солдатом, і знаю, що це вже не те. — Копання ям не обіцяло йому великого майбутнього. — Та й робота ця тимчасова. Я втрачаю її щоразу, коли закінчується покарання. А тоді, якщо захочу попрацювати, я знову мушу втікати в самоволку. Але навіть цього вже не можу робити. Бо тут є одна засторога. Пастка-22. Тепер після самоволки мене чекає каторжна тюрма. Не знаю, що зі мною буде. Якщо не буду обережним, то й за океан можуть заслати! — він не хотів копати ями до кінця життя, але не мав нічого проти цього заняття, поки тривала війна, бо таким був його внесок у перемогу. — У кожного є свій обов’язок, — зауважив він, — і кожен повинен його виконувати. Мій обов’язок — копати ями, і я настільки добре його виконую, що мене представлено до медалі «За зразкову службу». Твій обов’язок — тинятися без діла в льотному училищі і надіятися, що війна закінчиться раніше, ніж ти з нього вийдеш. А обов’язок вояків за океаном — виграти війну, і мені б хотілося, щоб вони виконували свій обов’язок настільки ж добре, як я виконую свій. Було б нечесно, якби я мав летіти за океан і виконувати ще й їхню роботу, хіба ні?

Одного дня, копаючи одну зі своїх ям, колишній РПК Вінтерґрін пошкодив каналізаційну трубу і мало не втонув, перш ніж його вивудили звідти напівпритомним. Прокотилася чутка, що він наткнувся на нафту, і Вождя Білого Вівсюга негайно вигнали з бази. Невдовзі кожен, хто зумів знайти лопату, взявся несамовито копати ями, шукаючи нафту. Пилюка літала всюди; це видовище нагадувало Піанозу через сім місяців, коли якось уночі Майло відправив усі літаки, які зібрав у своєму синдикаті «М і М», розбомбити ескадрилью, а також аеродром, бомбові склади та ремонтні ангари, а на ранок усі, хто вцілів, заходились рити у твердому ґрунті вузькі криївки, покриваючи їх броньовими листами, поцупленими в ремонтних майстернях, та рваними квадратами водонепроникного брезенту, нишком відшматованими від бічних клапанів сусідських наметів. Вождя Білого Вівсюга вивезли з Колорадо, щойно пройшла чутка про нафту, і врешті він опинився на Піанозі на місці лейтенанта Кумса, котрий одного дня захотів глянути, що таке бойовий виліт, і напросився пасажиром у літак Крафта й загинув разом з ним над Феррарою. Щоразу, згадуючи Крафта, Йосаріан відчував свою провину — тому, що Крафт загинув тоді, коли Йосаріан зробив другий захід на ціль, і також тому, що Крафт був несамохіть втягнутий у знаменитий атабриновий бунт, який почався в Пуерто-Ріко, на першому етапі їхнього перельоту через океан, і завершився через десять днів на Піанозі, коли, щойно приземлившись, сповнений почуття обов’язку Еплбі попрямував до канцелярії доповісти про відмову Йосаріана приймати таблетки атабрину. Сержант запропонував йому сісти.

— Дякую, сержанте, я сяду, — сказав Еплбі. — Скільки приблизно доведеться чекати? Сьогодні в мене багато справ, які мушу зробити, щоб завтра з самого ранку, в будь-яку хвилину бути готовим до бою.

— Перепрошую?

— Що таке, сержанте?

— Яким було ваше запитання?

— Скільки приблизно доведеться чекати, щоб побачити майора?

— Доки він не піде на обід, — відповів сержант Таузер. — Тоді відразу можете заходити.

— Але його в кабінеті не буде, так?

— Не буде, сер. Майор Майор повернеться лише після обіду.

— Розумію, — нерішуче мовив Еплбі. — Тоді я краще зайду після обіду.

Еплбі покидав канцелярію трохи спантеличеним. Коли переступав поріг, йому здалося, що він помітив, як високий чорнявий офіцер, схожий на Генрі Фонду, вискочив з вікна штабного намету і вмить шугонув за ріг. Еплбі зупинився і замружив очі. Його охопив тривожний сумнів. А раптом він захворів на малярію або, ще гірше, отримав передозування атабрином? Еплбі приймав учетверо більше таблеток атабрину, ніж було приписано, бо хотів бути вчетверо кращим пілотом за всіх решту. Його очі ще були заплющеними, коли сержант Таузер легенько поплескав його по плечу і сказав, що він може зайти в кабінет, якщо хоче, оскільки майор Майор щойно вийшов. Упевненість повернулася до Еплбі.