— Я не можу на це дивитися, — вигукнув він, відвертаючись з болем. — Не можу отак сидіти і дивитись на все це, коли ті їдальні дозволяють моєму синдикату розорятися. — Він скреготнув зубами і затрусив головою від невимовного горя й образи. — Якби вони були хоч трохи відданими, то купували б мою бавовну, аж би їм зле стало, а потім купували би ще більше, аж стало б їм іще гірше. Вони б розклали вогнища і спалили б усю свою білизну і літню форму, щоб створити мені більший попит. А вони й пальцем не ворухнуть. Йосаріане, доїж цю бавовну в шоколаді заради мене. Можливо, зараз вона тобі засмакує.

Йосаріан відштовхнув його руку.

— Відчепися, Майле. Бавовну не їдять.

Майло хитро примружився.

— Це насправді не бавовна, — вмовляв він. — Я пожартував. Це насправді цукрова вата, смачна цукрова вата. Спробуй і сам побачиш.

— Тепер ти брешеш.

— Я ніколи не брешу! — гордо заперечив Майло.

— Ти зараз брешеш.

— Я брешу лише тоді, коли необхідно, — пояснив Майло, на мить відвернувши очі, але тут же переможно змахнув віями. — Ця штука навіть краща за цукрову вату, справді краща. Вона зроблена зі справжньої бавовни. Йосаріане, ти повинен змусити всіх їсти її. Єгипетська бавовна — найкраща бавовна у світі.

— Але вона нестравна, — вигукнув Йосаріан. — Їх від неї знудить, хіба не ясно? Чому ти сам її не їси, коли мені не віриш?

— Я теж пробував, — понуро зізнався Майло. — І мене знудило.

Кладовище було жовте, як солома, а місцями — зелене, як варена капуста. Невдовзі капелан відступив від могили, і бежеве півколо людських постатей почало в’яло розпливатися, мов уламки по кораблетрощі. Люди мляво й безгучно потяглись до машин, припаркованих уздовж вибоїстої ґрунтової дороги. Скорботно схиливши голови, капелан, майор Майор та майор Денбі окремою групою попрямували до своїх джипів, усе ж тримаючись один від одного на відстані кількох кроків.

— Все скінчилось — зауважив Йосаріан.

— Це кінець, — зневірено погодився Майло. — Жодної надії. І все тому, що я дозволив їм самим приймати рішення. Це буде для мене уроком про необхідність дисципліни, коли наступного разу візьмуся за щось подібне.

— А чому б тобі не продати бавовну урядові? — байдуже запропонував Йосаріан, спостерігаючи за гробарями в смугастих робах, що закидали могилу повними лопатами мідно-червоної землі.

Майло рішуче заветував ідею.

— Це справа принципу, — твердо пояснив він. — Моя комерційна справа — це не справа уряду, і я ніколи в житті не дозволю уряду втручатися до моєї власної справи. Але справа уряду — дбати про комерційні справи, — тут же пригадав він і повів далі в піднесеному настрої: — Це слова Калвіна Куліджа, а Калвін Кулідж був президентом США, отже, це правда. І обов’язок уряду — викупити в мене єгипетську бавовну, яку ніхто інший не купить, щоб я міг отримати прибуток, хіба ні? — Майлове обличчя настільки ж різко спохмурніло, і він став сумним і заклопотаним. — Тільки як мені примусити уряд це зробити?

— Дай хабара, — сказав Йосаріан.

— Дати хабара! — Майло страшенно образився, втратив рівновагу і мало не скрутив собі шию. — Як тобі не соромно! — суворо вилаяв він Йосаріана, вогонь праведного гніву, вириваючись з його роздутих ніздрів і напружених губ, обдавав його рудуваті вусики. — Хабарництво — протизаконне, і ти це знаєш. Але одержання прибутку — законна справа, хіба ні? Отже, якщо я дам комусь хабара заради прибутку, я не зроблю нічого протизаконного. Ну, звичайно, ні! — З упокореним, нещасним виразом обличчя він знову занурився в роздуми. — Тільки як знати, кому дати хабара?

— О, про це не хвилюйся, — заспокоїв його Йосаріан, невиразно усміхнувшись; мотори джипів і санітарної машини розірвали сонну тишу, а за ними заднім ходом стали роз’їжджатися вантажівки. — Пообіцяй доброго хабара, і вони тебе самі знайдуть. Головне, все роби відкрито. Нехай усі знають, що саме тобі треба і скільки ти за це готовий заплатити. Бо якщо ти засоромишся чи завагаєшся, вскочиш у халепу.

— А може, ти б пішов зі мною? — зауважив Майло. — Я побоююсь хабарників. Вони нічим не кращі за зграю шахраїв.

— Усе буде гаразд, — упевнено заспокоїв його Йосаріан. — Якщо потрапиш у халепу, просто скажи, що безпека країни вимагає потужної вітчизняної галузі спекуляції єгипетською бавовною.

— Це справді так, — урочисто підтвердив Майло. — Потужна вітчизняна галузь спекуляції єгипетською бавовною — це потужна Америка.

— Звісно, що так. А коли це не допоможе, додай, що від цього залежить добробут багатьох американських родин.

— Від цього справді залежить добробут купи американських родин.

— От бачиш? — сказав Йосаріан. — У тебе виходить краще, ніж у мене. З твоїх уст це звучить наче правда.

— Це і є правда, — вигукнув Майло вже зі звичною зарозумілістю.

— І я про те ж саме. Ти говориш якраз достатньо переконливо.

— То ти вирішив, що не підеш зі мною?

Йосаріан кивнув.

Майлові не терпілося взятися за справу. Він запхав до нагрудної кишені рештки своєї бавовни в шоколаді й обережно посунув уздовж гілки до гладкого сірого стовбура. Палко й незґрабно обхопивши стовбур руками й ногами, він став сповзати додолу, раз у раз зісковзуючи своїми черевиками на шкіряній підошві, так що кілька разів здавалося, що він от-от упаде і заб’ється. На півдорозі він раптом передумав і знову подерся вгору. Шматочки кори причепилися до його вусиків, обличчя почервоніло від напруги.

— Але краще б ти одягнув уніформу, а не ходив голяка, — задумливо порадив він, перед тим як спуститись додолу. — А то інші візьмуть за моду, і тоді я ніколи не позбудуся всієї цієї клятої бавовни.

Капелан

Уже віддавна капелан почав задумуватись над усім тим, що діється довкола. Чи є на світі Бог? І як мати в тому певність? Бути священиком-анабаптистом в армії США важко навіть за найсприятливіших обставин; без догматичної віри — майже нестерпно.

Крикливі люди лякали його. Відважні, напористі, як полковник Каткарт, викликали в нього почуття безпорадності й самотності. Де б він не з’явився, всюди був чужаком. Рядові й офіцери ставились до капелана не так, як до інших рядових та офіцерів, і навіть капелани були з ним не настільки приязні, як поміж себе. У світі, де успіх — єдине достоїнство, він сам себе прирік на невдачу. Він з болем усвідомлював, що йому бракує церковного апломбу і «savoir-faire»[33], що допомагали йти вгору безлічі його колег з інших віросповідань чи конфесій. Він просто не був народжений для успіху. Він вважав себе бридким і щодня мріяв повернутися додому, до своєї дружини.

Насправді капелан був доволі привабливим: мав приємне, чутливе обличчя, бліде й делікатне, мов з пісковику, і живий, відкритий розум.

Можливо, він дійсно був Вашингтоном Ірвінгом, можливо, він дійсно ставив ім’я Вашингтона Ірвінга під тими листами, про існування яких не здогадувався. Він знав, що подібні провали в пам’яті не були рідкістю в медичних анналах. Насправді нічого не можна знати напевне. Він дуже чітко пам’ятав — чи йому просто здавалося, що він дуже чітко пам’ятає, — своє відчуття, що вже десь зустрічав Йосаріана до того моменту, коли вперше побачив Йосаріана в шпитальному ліжку. Він пригадав, що мав

таке ж тривожне відчуття за неповних два тижні, коли Йосаріан зайшов до його намету попросити про звільнення від участі в бойових операціях. На той час, звичайно, капелан уже познайомився з Йосаріаном деінде — у тій химерній, незвичайній палаті, що в ній усі пацієнти скидались на правопорушників, окрім хіба того нещасного пацієнта, вкритого від голови до п’ят білими бинтами й гіпсом, котрий якось опівдні виявився мертвим із градусником у роті. Але капеланове враження про попередню зустріч стосувалося насправді якоїсь набагато вагомішої і сокровеннішої події, знаменного знайомства з Йосаріаном у якусь далеку, допотопну і, мабуть, якусь цілком духовну епоху, коли він зробив те саме фатальне зізнання що, мовляв, нічим, абсолютно нічим він не може йому допомогти.