З подиву в капелана відвисла щелепа.

— Ні, ні, — простогнав він. — Не зараз.

Капрал Вітком обурився.

— Я ваш найкращий друг, а ви цього навіть не цінуєте, — войовничо заявив він і вийшов з намету. За мить він повернувся знову. — Я на вашому боці, а вам байдуже. Хіба ви не розумієте, в яку халепу ви тепер ускочили? Цей слідчий помчав до шпиталю, щоб написати про вас цілком новий рапорт про цей помідор.

— Який помідор? — запитав капелан, кліпаючи очима.

— Помідор-сливка, який ви стискали в руці, коли тут з’явилися. Ось він. Помідор, який ви досі тримаєте в руці, саме в цю хвилину!

Капелан розтулив пальці і з подивом виявив, що досі тримає помідор, який дістався йому в кабінеті полковника Каткарта. Він швиденько поклав його на столик.

— Мені його дав полковник Каткарт, — пояснив він, шокований, наскільки безглуздо звучить таке пояснення. — Він наполягав, щоб я його взяв.

— Ви не мусите мені брехати, — пояснив капрал Вітком. — Мені байдуже, вкрали ви його чи ні.

— Вкрав? — вигукнув капелан ошелешено. — Навіщо мені красти помідор?

— Ось це якраз і загнало нас у глухий кут, — сказав капрал Вітком. — А тоді слідчий здогадався, що там ви можете ховати якісь секретні документи.

Капелан аж осів під важезним тягарем свого відчаю.

— Я не ховав ніяких важливих секретних документів, — просто сказав він. — І взагалі, я навіть брати його не хотів. Ось, візьміть і подивіться самі.

— Я не хочу його брати.

— Будь ласка, візьміть, — благав капелан ледь чутним голосом. — Я хочу його позбутися.

— Я не хочу його брати, — відрубав капрал Вітком і гордовито вийшов з намету, ледве стримуючи щасливу усмішку: він здобув нового потужного союзника в особі слідчого і знову зумів переконати капелана, ніби страшенно образився.

Бідолаха Вітком, зітхнув капелан, картаючи себе за те, що так засмутив помічника. Він мовчки сидів, охоплений важкою, отупляючою меланхолією, і чекав, коли повернеться капрал Вітком. Він був розчарований, почувши, як хрускіт енергійних кроків капрала Віткома поступово стихає вдалині. Вже нічого не хотілось робити. Він вирішив не йти до їдальні й обійтися двома шоколадними батончиками, що зберігалися в дорожній скриньці, й кількома ковтками літеплої води із фляги. Йому здалося, що довкола густий, всеосяжний туман імовірностей, у якому він не бачить жодного проблиску світла. Страшно було уявити, що подумає полковник Каткарт, коли до нього дійде новина про підозру, ніби капелан — це Вашингтон Ірвінг. Потім він розхвилювався з приводу того, що полковник Каткарт уже міг подумати про нього після розмови про шістдесят бойових вильотів. У світі стільки нещастя, міркував капелан, зажурено похиливши голову, обважнілу від трагічних дум, а він нічим нікому не може допомогти і найменше — самому собі.

Генерал Дрідл

Про капелана полковник Каткарт взагалі нічого не думав, а переймався новою загрозливою проблемою: Йосаріаном!

Йосаріан! Від самого лише звучання цього бридкого, потворного слова у нього холонула в жилах кров і перехоплювало дихання. Перша капеланова згадка прізвища Йосаріан! розкотисто відлунила в пам’яті полковника Каткарта, мов лиховісний набат. Щойно за капеланом зачинились, клацнувши замком, двері, принизливі спогади про голого чоловіка в строю ринули на полковника Каткарта вбивчим, удушливим каскадом дошкульних деталей. Він затремтів і вкрився потом. Це був зловісний і неймовірний збіг, у суті своїй надто диявольський, щоб не здатися найогидніший зі знамень. Прізвище чоловіка, котрий того дня стояв голяка у строю, отримуючи з рук генерала ДрІдла Хрест льотних заслуг, теж було Йосаріан! А тепер знову якийсь чоловік на прізвище Йосаріан погрожує завдати йому клопотів через шістдесят бойових завдань, які він нещодавно наказав відлітати людям зі свого полку. Полковник Каткарт понуро запитував себе, чи це не той самий Йосаріан.

Він підвівся з виразом невимовної скорботи і заходив по кабінеті. Він відчув присутність чогось незбагненного. Голий чоловік у строю, безрадісно визнавав він, був справжньою плямою на його репутації. Такою ж плямою на його репутації було й пересунення лінії фронту перед вильотом до Болоньї, І семиденна затримка зі знищенням мосту у ФеррарІ, хоча знищення, кінець кінцем, мосту у Феррарі, пригадав він із втіхою, обернулося на справжній листок до вінка його слави, хоча втрата літака при другому заході, подумав він пригнічено, стала ще однією плямою на його репутації, хоча він, знову-таки, здобув ще один справжній листок до вінка своєї слави, діставши згоду на медаль для бомбардира, котрий спочатку поставив йому справжню пляму на репутації, зайшовши на ціль двічі. Прізвище бомбардира, раптом приголомшено згадав він, також було Йосаріан! Тепер їх уже троє! Його липкі очі вирячились від подиву, і він перелякано обернувся глянути, що діється в нього за спиною. Хвилину тому в його житті не було жодних Йосаріанів; тепер вони множилися, мов бісенята. Він спробував опанувати себе. Йосаріан не є звичним прізвищем; можливо, насправді не існує трьох Йосаріанів, а є тільки двоє Йосаріанів або навіть лише один Йосаріан... та це вже не має значення! Полковник усе ще перебував у страшній небезпеці. Інтуїція попереджала, що він наближається до якоїсь грандіозної та незбагненної космічної катастрофи, і його дебеле, м’ясисте, громіздке тіло задрижало від голови до п’ят на думку, що Йосаріанові, хай би ким він зрештою виявився, суджено стати його згубою.

Полковник Каткарт не був забобонний, але вірив у всілякі знамення, і він тут же сів до столу і зробив у своїм календарі зашифрований запис, аби негайно розібратись у цій підозрілій справі кількох Йосаріанів. Він записав собі це нагадування твердою, рішучою рукою, виразно підсиливши його низкою кодових пунктуаційних знаків і двічі підкресливши весь текст, і виглядало це так:

Йосаріан!!! (?)!

Скінчивши, полковник відкинувся в кріслі, надзвичайно вдоволений, що вдався до таких невідкладних заходів у відповідь на цю зловісну кризу. Йосаріан — він здригнувся на сам лише вигляд цього прізвища. Оті його «с» та «р». Було в ньому щось диверсійне. Воно було мов саме те слово — «диверсійний». Воно мало в собі також щось бунтарське і підступне, схоже на слова «соціаліст», «слизький», «фашист» і «комуніст». Це було мерзотне, чуже, відразливе прізвище, яке не викликало жодної довіри. Воно анітрохи не було подібне на такі чисті, бадьорі, чесні американські прізвища, як Каткарт, Пекем і Дрідл.

Полковник Каткарт поволі підвівся і знову став тинятися кабінетом. Майже мимоволі він узяв з одного кошика помідор і жадібно вкусив його, тут же скривився і кинув решту помідора до кошика на сміття. Полковник терпіти не міг помідорів-сливок, навіть своїх власних, а ці навіть не були його. Їх скупив підполковник Корн через підставних осіб на різних ринках Піанози, глупої ночі їх перевезли в гори на ферму полковника, а наступного ранку переправили до штабу полку, щоби збути Майлові, який платив за них полковникові Каткарту та підполковникові Корну шалені гроші.

Полковник Каткарт часто замислювався, чи те, що вони роблять з помідорами-сливками, є законним, але підполковник Корн запевнив його, що так, тому він намагався не замислюватися над цим надто часто. Також не міг він з’ясувати, законною чи ні була ферма в горах, адже про все домовлявся підполковник Корн. Полковник Каткарт не знав, належить йому будинок чи він його орендує, якщо він придбаний, то в кого і за скільки. Підполковник Корн був за фахом юрист, і якби підполковник Корн запевняв його, що шахрайство, здирство, валютні махінації, привласнення чужого майна, ухиляння від сплати податків та спекуляція на чорному ринку — законні, то полковникові Каткарту не випадало би з ним сперечатися.

Полковник Каткарт знав про свій будинок у горах лиш те, що він має той будинок і ненавидить його. Ніколи він так не нудився, як оті два чи три дні, що їх кожного другого тижня мусив там відбути, аби підтримати ілюзію, ніби ця вогка кам’яна сільська хата в горах насправді є золотим палацом плотських утіх. Усі офіцерські клуби пульсували неясними, але нібито достовірними чутками про бучні підпільні пиятики та оргії, про таємні, інтимні ночі екстазу з найвродливішими, найзвабливішими і найпоступливішими італійськими куртизанками, кіноактрисами, модельками і графинями. Жодних інтимних ночей екстазу чи підпільних пиятик та оргій там ніколи не відбувалося. Можливо, щось і відбулось би, якби генерал Дрідл чи генерал Пекем хоча б раз виявили зацікавлення до оргій разом з ним, та ні один, ні другий ніколи зацікавлення не виявляли, а сам полковник, звичайно, не збирався марнувати свій час та енергію на любощі з вродливими жінками, хіба би в тому була якась для нього користь.