— А що хотів полковник Каткарт?
— Нічого особливого. Він хотів обговорити, чи варто читати молитви в інструкторській перед кожним бойовим вильотом.
— Гаразд, не хочете — не розказуйте, — огризнувся капрал Вітком і вийшов.
Капелан чувся жахливо. Здавалося, він, хай яким був тактовним, весь час вражав почуття капрала Віткома. Він покаянно опустив погляд і тут помітив, що ординарець, якого йому підсунув підполковник Корн і який мав прибирати в наметі й тримати в порядку його речі, знову не завдав собі труду почистити йому черевики.
Капрал Вітком знову зайшов до кабінету.
— Ви ніколи мене не інформуєте, — вороже заскавчав він. — Ви не довіряєте своїм підлеглим. Це ще одна з ваших хиб.
— Ні, навпаки, — винувато запевнив його капелан. — Я вам повністю довіряю.
— Тоді що з тими листами?
— Ні, не зараз, — заблагав капелан, зіщулившись. — Не треба листів. Будь ласка, не говоріть про це зараз. Я дам вам знати, коли передумаю.
Капрал Вітком оскаженів.
— Ах, ось так? Значить, ви будете отут собі сидіти і похитувати головою, а я сам працюватиму. Ви хіба не бачили того хлопця з малюнками на халаті?
— Він прийшов до мене?
— Ні, — сказав капрал Вітком і вийшов.
У наметі було гаряче й душно, і капелан відчув, як весь мокріє. Він мимоволі дослухався до тихого, нерозбірливого гомону приглушених голосів,
мляво сидячи за хитким ломберним столиком, що правив йому за письмовий стіл. Губи в нього були стулені, погляд — розсіяний, а шкіра на обличчі, блідо-охриста і поцяткована ямками від давніх прищів, кольором і текстурою скидалась на шкаралупу мигдалю. Капелан ламав собі голову, намагаючись пригадати, що стало першопричиною такої неприязні капрала Віткома. Він був переконаний, що колись завдав йому непростимої шкоди, але не міг збагнути, якої саме. Здавалось неймовірним, що така тривала озлобленість капрала Віткома могла з’явитися тільки тому, що капелан забракував гру в «бінго» чи офіційні листи родичам загиблих у бою. Через усвідомлення своєї неспроможності капелан занепав духом. Уже кілька тижнів він збирався по-дружньому розпитати капрала Віткома, що його непокоїть, але вже соромився того, що може дізнатись.
За стіною капрал Вітком приснув зі сміху. Хихотнув і незнайомець. Кілька тривожних секунд капелан дрижав від дивного, незрозумілого відчуття, ніби колись у минулі часи чи в попередньому житті вже перебував у такій самій ситуації. Він спробував затримати й підсилити це швидкоплинне відчуття, аби вгадати, а може, навіть змінити подальші події, та воно розтануло без сліду, як він і очікував. Déjà vu. Це невловиме, часто повторюване змішання ілюзорного та реального, що було симптомом парамнезії, давно цікавило капелана, і він чимало про це знав. Він знав, наприклад, що воно називається парамнезією. Також його цікавили такі дотичні оптичні явища, як jamais vu — «ніколи не бачене» та presque vu — «майже бачене». То були жахні, несподівані моменти, коли цілі предмети, поняття чи навіть люди, поруч з якими капелан прожив майже все своє життя, якимось незбагненним чином набували незнайомого, незвичного, небаченого досі вигляду: jamais vu. І були інші моменти, коли він майже бачив абсолютну істину в яскравих спалахах ясності, яка майже відкривалась йому: presque vu. Випадок з голим чоловіком на дереві під час похорону Сноудена зовсім збив його з пантелику. То не було déjà vu, бо тоді він не мав відчуття, ніби вже колись раніше бачив голого чоловіка на дереві під час похорону Сноудена. Не було воно й jamais vu, оскільки видиво не було кимось або чимось знайомим, що з’явилось перед ним у незнайомій подобі. І, звичайно ж, це не було presque vu, адже капелан дійсно його бачив.
Під самим наметом стрельнув вихлопною трубою джип і з ревом помчав геть. Невже голий чоловік на дереві під час похорону Сноудена був тільки галюцинацією? Чи це було справжнє одкровення? На саму таку думку капелан затремтів. Йому шалено кортіло розповісти про все Йосаріанові, але щоразу, згадуючи цю пригоду, він вирішував більше ніколи про неї не думати, хоча тепер, подумавши про неї, він не був упевнений, що дійсно думав про неї колись раніше.
До намету спроквола зайшов капрал Вітком, якось по-новому, самовпевнено посміхаючись, і зухвало обіперся ліктем об стояк.
— Ви знаєте, хто був той чоловік у червоному халаті? — запитав він хвалькувато. — Це військовий слідчий з переламаним носом. Він приїхав сюди зі шпиталю з офіційним завданням. Він веде розслідування.
Капелан швидко підвів погляд із запобігливим співчуттям.
— Сподіваюсь, ви не потрапили в біду? Чи я можу якось допомогти?
— Ні, в ніяку біду я не потрапив, — відповів капрал Вітком з широкою посмішкою. — Це ви потрапили. Вони збираються взяти вас за підпис «Вашингтон Ірвінг» на всіх тих листах, де ви підписуєтесь ім’ям Вашингтона Ірвінга. Що ви на це скажете?
— Я на жодних листах не підписуюсь ім’ям Вашингтона Ірвінга, — сказав капелан.
— Ви не мусите мені брехати, — відповів капрал Вітком. — Мене ви не мусите переконувати.
— Але я не брешу.
— Мені байдуже, брешете ви чи ні. Вони хочуть притягти вас ще й за перехоплення службового листування майора Майора. Там майже все — таємна інформація.
— Якого листування? — жалібним голосом запитав капелан, уже починаючи дратуватися. — Я не бачив ніякого листування майора Майора.
— Ви не мусите мені брехати, — відповів капрал Вітком. — Мене ви не мусите переконувати.
— Але я не брешу! — запротестував капелан.
— Не розумію, чому ви на мене кричите, — з ображеним виразом відповів капрал Вітком. Він відійшов від стояка і погрозив капелану пальцем. — Ніхто вам зроду не зробив такої великої послуги, як оце я зараз, а ви цього навіть не розумієте. Щоразу, як він пробує доповісти про вас своєму начальству, якийсь шпитальний цензор викреслює з його рапортів усі подробиці. Він уже кілька тижнів біснується, силкуючись вас посадити. Щойно я поставив цензорський штамп на його листі, навіть не читаючи. Це створить дуже добре враження про вас в управлінні карного розшуку. Там відразу зрозуміють, що ми анітрохи не боїмося, що правда про вас вийде на яв.
Голова в капелана пішла обертом від замішання.
— Але ж ви не маєте повноважень на цензурування листів.
— Звісно, що не маю, — підтвердив капрал Вітком. — Лише офіцери вповноважені це робити. Я цензурував від вашого імені.
— Але я також не вповноважений цензурувати листи. Хіба ні?
— Я і про це подбав, — запевнив його капрал Вітком. — Я розписався за вас чужим прізвищем.
— Але це ж підробка!
— О, про це також не хвилюйтеся. Єдиний, хто може поскаржитись про підробку, це той, чиє ім’я ви підробили, і я подбав про вас, вибравши небіжчика. Я використав ім’я Вашингтона Ірвінга. — Капрал Вітком пильно глянув на капелана, шукаючи якихось ознак протесту, а потім упевнено промовив з прихованою іронією. — Швидко я зметикував, правда?
— Не знаю, — тихо зойкнув капелан тремтячим голосом, обличчя його гротескно скривилося від муки й нерозуміння. — Боюсь, я нічого не зрозумів із того, що ви мені розказуєте. Як те, що ви підписалися за мене іменем Вашингтона Ірвінга, створить добре враження про мене?
— Бо вони переконані, що ви і є Вашингтон Ірвінг! Невже не ясно? А тепер знатимуть, що це дійсно ви.
— Але хіба ми не мусили розв’язати це непорозуміння? А так вони ще більше переконаються.
— Якби я знав, що ви такий зануда, то я би пальцем не ворухнув, — з обуренням оголосив капрал Вітком і вийшов геть. За секунду він повернувся. — Щойно я зробив для вас таку послугу, якої вам зроду ніхто не робив, а ви не ціните. Ви не знаєте, що таке вдячність. І це ще одна ваша хиба.
— Вибачте, — розкаявся капелан. — Мені дуже прикро. Просто все, що ви розповідаєте, мене так приголомшило, що я сам не знаю, що кажу. Я справді вам дуже вдячний.
— Ну, то ви дозволяєте мені розсилати ці офіційні листи? — негайно запитав капрал Вітком. — Можна братися за перші чернетки?
