Цього разу палата була чудовою, однією з найкращих, в яких йому з Данбаром пощастило побувати. З ними лежав двадцятичотирьохлітній капітан-винищувач з ріденькими золотистими вусиками; його були збили над Адріатичним морем серед зими, а він навіть не застудився. Тепер було літо, капітана ніхто не збивав, а він казав, що має грип. У ліжку праворуч від Йосаріана, все ще в любовній позі на животі, розлігся переляканий капітан з малярійною інфекцією в крові та укусом комара на дупі. Через прохід від Йосаріана лежав Данбар, а за Данбаром — капітан артилерії, з котрим Йосаріан перестав грати в шахи. Капітан був добрим шахістом, а партії — завжди цікавими. Йосаріан перестав грати, бо партії були настільки цікавими, що гра втратила сенс. Був там також освічений техасець із Техасу, що мовби зійшов з кольорового екрана; як патріот, він вважав, що люди заможні — тобто порядні — мають мати більше голосів на виборах, ніж нероби, повії, злочинці, дегенерати, атеїсти і непорядні люди — тобто незаможні.

У той день, коли принесли техасця, Йосаріан виполював із листів римовані слова. То був ще один тихий, гарячий, безтурботний день. Спека важко тиснула на дах, приглушуючи звуки. Данбар знову непорушно лежав на спині, втупившись, мов лялька, в стелю. Він щосили старався подовжити своє життя. Робив він це, наганяючи на себе нудьгу. Данбар так важко працював над подовженням свого життя, що Йосаріан подумав було, що той уже помер. Техасця поклали в ліжко посеред палати, і невдовзі він почав щедро ділитися своїми поглядами.

Данбар схопився, мов підстрелений.

— Ось воно, — збуджено вигукнув він. — Чогось бракувало, я завжди знав, що чогось бракувало, і тепер я знаю чого. — Він угатив кулаком по долоні. — Патріотизму нема, — оголосив він.

— Це правда, — вигукнув Йосаріан у відповідь. — Правда, правда, правда. Хот-дог, «Бруклін-доджерс»[1]. Мамусин яблучний пиріг. Ось за що ми воюємо. А хто воює за порядних людей? Хто воює за те, щоб вони мали більше голосів на виборах? Нема патріотизму, ось у чому справа. І матріотизму теж нема.

На ворент-офіцера ліворуч від Йосаріана це не справило жодного враження.

— Плював я на все це, — втомлено буркнув він і повернувся на бік, щоб заснути.

Техасець виявився добродушним, щедрим і милим. Через три дні його вже ніхто не міг терпіти.

Від нього за плечима пробігав нервовий дрож, і всі його уникали — усі, крім солдата в білому, який не мав вибору. Солдат у білому від голови до п’ят був запакований в марлю і гіпс. Він мав дві непотрібні ноги і дві непотрібні руки. Його потайки занесли до палати вночі, і ніхто не здогадувався про його існування аж до самого ранку, коли всі пробудилися і побачили дві дивні ноги, що здіймалися від стегон, дві дивні руки, підвішені прямовисно, усі чотири кінцівки дивно задерті в повітря свинцевими противагами, що непорушно темніли над ліжком. У пов'язки на згинах його рук були вшиті клапани на блискавках, через які в нього вливали прозору рідину з прозорого бутля. Безшумна цинкова трубка піднімалася з цементу на його паху і була припасована до тоненького гумового шланга, який виводив відходи з його нирок, що активно скрапували в прозорий закупорений бутель на підлозі. Коли бутель на підлозі наповнювався, бутель, що живив його лікоть, ставав порожнім, тоді два бутлі просто швидко міняли місцями, і рідина могла по краплі повертатися в солдата. Єдине, що було видно від солдата в білому, була розтріпана чорна діра над його ротом.

Солдата в білому поклали поряд з техасцем, а техасець, боком усівшись на ліжку, цілий ранок, обід і вечір щось тихо оповідав йому приємним, співчутливим тоном. Техасець не переймався тим, що не отримує відповіді.

Двічі на день у палаті міряли температуру. Рано-вранці і пізно ввечері сестра Крамер заходила з повною банкою градусників і ступала уздовж одного ряду ліжок, потім вздовж другого, роздаючи градусники всім пацієнтам. Солдату в білому вона встромляла градусник у діру над ротом і залишала його балансувати на нижньому краю. Коли поверталася до чоловіка в першому ліжку, забирала градусник і записувала температуру, а тоді переходила до наступного ліжка і так обходила цілу палату. Одного дня, закінчивши перший обхід палати і вдруге підійшовши до солдата в білому, вона глянула на градусник і виявила, що солдат мертвий.

— Убивця, — тихо сказав Данбар.

Техасець глянув на нього з непевною посмішкою.

— Душогуб, — сказав Йосаріан.

— Ви про що, хлопці? — занервувався техасець.

— Це ти його вбив, — сказав Данбар.

— Це ти загнав його на той світ, — сказав Йосаріан.

Техасець відсахнувся:

— Хлопці, ви здуріли. Я його навіть не торкався.

— Ти закатував його, — сказав Данбар.

— Я чув, як ти його вбивав, — сказав Йосаріан.

— Ти вбив його, бо він був негритосом, — сказав Данбар.

— Хлопці, ви ненормальні, — вигукнув техасець. — Сюди не пускають негритосів. У них є спеціальне місце для негритосів.

— Сержант потайки поклав його сюди, — сказав Данбар.

— Сержант — комуніст, — сказав Йосаріан.

— І ти про це знав.

Ціла ситуація із солдатом у білому не справила жодного враження на ворент-офіцера зліва від Йосаріана. Ніщо не справляло враження на ворент-офіцера, і він ні півсловом не озивався, хіба лиш щоб виразити своє роздратування.

За день до того, як Йосаріан познайомився з капеланом, у їдальні вибухнула піч і від неї зайнялася частина кухні. Розпечене повітря шугонуло шпиталем. Навіть у палаті Йосаріана, майже за три сотні футів, було чутно гуркіт полум'я і різке потріскування палаючих балок. Дим валував попри вікна в жовтогарячих відблисках. Хвилин за п’ятнадцять аварійні машини з аеродрому прибули гасити пожежу. Якихось шалених півгодини ситуація була дуже загрозливою. Потім пожежники почали брати гору. Раптом почувся знайомий монотонний гул бомбардувальників, що поверталися з бойового вильоту, і пожежникам довелося згорнути шланги й поспішити на аеродром, бо раптом якийсь літак розіб’ється і загориться. Літаки сіли щасливо. Як тільки приземлився останній, пожежники розвернули машини і погнали назад, аби знову взятися за пожежу у шпиталі. Коли вони приїхали, полум’я вже не було. Воно згасло саме собою, зовсім завмерло, і ні вуглинки не жевріло, і розчарованим пожежникам не було чим зайнятися, лиш тільки випити літеплої кави й повештатись, пробуючи перепихнутися з медсестрами.

Капелан прибув наступного дня після пожежі. Йосаріан зосереджено викреслював у листах усі слова, які не стосувалися любові, коли капелан сів на крісло між ліжками і спитався, як він почувається. Капелан повернувся трохи боком, і зі знаків розрізнення Йосаріан бачив лише капітанські смужки на комірі його сорочки. Йосаріан не мав поняття, хто перед ним, і просто сприйняв як належне, що це або лікар, або ще якийсь придурок.

— О, досить добре, — відповів він. — Трохи болить печінка і випорожнююсь не надто регулярно, але загалом мушу визнати, що почуваюся непогано.

— Це добре, — сказав капелан.

— Так, — погодився Йосаріан. — Це добре.

— Я хотів раніше зайти, але я зле почувався.

— Це дуже погано.

— Просто застудився, — поспішив додати капелан.

— А в мене температура, — так само поспішно додав Йосаріан.

— Це дуже погано, — сказав капелан.

— Так, — погодився Йосаріан. — Так, це дуже погано.

Капелан засовався на кріслі.

— Чи можу я вам якось допомогти? — спитав він за якийсь час.

— Ні, ні, — зітхнув Йосаріан. — Лікарі роблять усе, що їм під силу.

— Ні, ні, — капелан вкрився легким рум’янцем. — Я зовсім не це мав на увазі. Я про сигарети... або книжки... або забавки.

— Ні, ні, — відповів Йосаріан. — Дякую. В мене є все, що треба, гадаю — усе, крім доброго здоров'я.

— Це дуже погано.

— Так, — погодився Йосаріан. — Так, дуже погано.

Капелан знову заворушився. Він кілька разів роззирнувся, тоді втупив очі в стелю, а відтак у підлогу. Він глибоко вдихнув.