— Божевільний! — перебив його Клевінджер з вереском. — Ось ти хто! Божевільний!

— ...неосяжний. Я справжній, громоподібний, кришталево чесний, трирукий молодчага. Я правдивий супрамен.

— Супермен? — закричав Клевінджер. — Супермен?

— Супрамен, — виправив його Йосаріан.

— Гей, хлопці, перестаньте, — знічено попросив Нейтлі. — Усі на нас дивляться.

— Ти божевільний, — кричав у нестямі Клевінджер, аж сльози набігли йому на очі. — У тебе комплекс Єгови.

— Думаю, що кожний чоловік — Натанаїл.

Клевінджер зупинився на півслові з підозрою:

— Хто такий Натанаїл?

— Який Натанаїл? — невинно перепитав Йосаріан.

Клевінджер акуратно обійшов пастку.

— Ти думаєш, що кожен чоловік — це Єгова. Ти сам не кращий за Раскольнікова...

— Кого?

— ...так, Раскольнікова, який...

— Раскольніков!

— ...який — я серйозно, — який відчував, що може виправдати вбивство старої жінки...

— Отже, не кращий?

— ...так, виправдати, саме так — сокирою! І я можу це тобі довести!

Збуджено хапаючи ротом повітря, Клевінджер перелічив Йосаріанові симптоми: безпідставна віра в те, що усі довкола нього божевільні, людиноненависницький порив перестріляти всіх з кулемета, перекручування подій минулого, необгрунтована підозра, що люди його ненавидять і замишляють убити.

Та Йосаріан був переконаний у своїй правоті, тому що, як він це пояснив Клевінджерові, наскільки йому відомо, він ніколи не помиляється. Куди не глянь, усюди психи, і це було єдине, що міг зробити такий розумний і глибоко порядний молодий чоловік, як він, щоб лишитися при здоровому глузді серед цього повного божевілля. І все, що він робив, було невідкладним, адже він знав, що життя його в небезпеці.

Повернувшись до ескадрильї зі шпиталю, Йосаріан поглядав на всіх з осторогою. Майло подався до Смирни по інжир. Їдальня за його відсутності працювала справно. Ще в санітарній машині, що підстрибувала на горбистій, мов кинута зношена підтяжка, дорозі від шпиталю до ескадрильї, пряний аромат смаженої баранини пробудив у Йосаріана вовчий апетит. На обід готували шиш-кебаб — величезні апетитні кусні м’яса на шампурах, що, мов дідько, сичали над жаром, сімдесят дві години мариновані в секретному розчині, таємницю якого Майло виманив у шахраюватого торговця в Леванті, і доповнені іранським рисом та аспарагусом з пармезаном; на десерт були вишні в лікері, а далі — паруючі чашки свіжої кави з бенедиктином і бренді. Велетенські порції страв розкладали на дамаських скатертинах вправні італійські офіціанти, яких майор ...де Коверлі викрав для Майла з материка.

Йосаріан напихався в їдальні, поки не відчув, що ось-ось лусне, аж тоді відвалився від столу і важко осів у блаженному заціпенінні, з губами, що лисніли від масної їжі. Ніхто з офіцерів ескадрильї ніколи і ніде так не наїдався, як у їдальні Майла, і на мить Йосаріан подумав, що, може, усе не так зле. Але потім відригнув і, згадавши, що його намагаються вбити, стрімголов вискочив з їдальні й побіг шукати за Доком Денікою, щоб той звільнив його з бойової служби й відправив додому. Док Деніка грівся на осонні, сидячи на високому стільці біля свого намету.

— П’ятдесят вильотів, — сказав йому Док Деніка, похитавши головою. — Полковник вимагає п’ятдесят.

— Але в мене всього сорок чотири!

Док Деніка не ворухнувся. Він мав вигляд понурого птаха з вузьким, мов шпатель, обличчям і вилизаними, загостреними рисами добре доглянутого щура.

— П’ятдесят вильотів, — повторив він, похитавши головою. — Полковник вимагає п’ятдесят вильотів.

Гавермеєр

Коли Йосаріан повернувся зі шпиталю, в таборі не було фактично нікого, окрім Орра і небіжчика в наметі. Небіжчик у Йосаріановому наметі був паразитом, і Йосаріан його терпіти не міг, хоч ніколи й не бачив. Те, що небіжчик днями тут вилежувався, настільки дратувало Йосаріана, що він кілька разів ходив до канцелярії скаржитися сержантові Таузеру, але той відмовлявся визнавати, що небіжчик взагалі існує, і він таки, звісно, вже не існував. Ще безнадійнішою справою було звертатися безпосередньо до майора Майора, довготелесого й кістлявого командира ескадрильї, що трохи скидався на зажуреного Генрі Фонду і вискакував з вікна свого офісу щоразу, як Йосаріан проривався туди повз сержанта Таузера, щоб поговорити з ним про небіжчика. Жити з небіжчиком у Йосаріановому наметі було зовсім нелегко. Він непокоїв навіть Орра, з яким було також нелегко жити і який того дня, коли повернувся Йосаріан, порався з форсункою, що пропускала бензин до грубки, котру він узявся споруджувати, поки Йосаріан лежав у шпиталі.

— Що ти робиш? — обережно запитав Йосаріан, увійшовши в намет, хоча відразу все зрозумів.

— Тут протікає, — сказав Орр. — Намагаюсь зремонтувати.

— Будь ласка, перестань, — мовив Йосаріан. — Ти мене нервуєш.

— Коли я був малим, — відповів Орр, — я, бувало, цілий день ходив з дичками за щоками. По одному яблуку за кожною.

Йосаріан відклав убік речовий мішок, з якого заходився виймати предмети туалету, і глянув на Орра з підозрою. Минула хвилина.

— Чому? — він нарешті примусив себе запитати.

Орр переможно хихикнув.

— Бо вони кращі за кінські каштани.

Орр стояв навколішки на підлозі намету. Він усе працював, розбираючи форсунку, старанно розкладаючи дрібні деталі, перераховуючи, а потім нескінченно довго вивчаючи кожну з них, неначе він нічого подібного ніколи не бачив, а тоді збираючи прилад докупи, знову, і знову, і знову, не втрачаючи терпіння чи цікавості, без жодної ознаки втоми, без найменшого натяку на завершення. Йосаріан спостерігав за його копирсанням і відчув упевненість, що змушений буде холоднокровно пристрелити його, якщо той не зупиниться. Його очі ковзнули до мисливського ножа, якого небіжчик кинув на сітку від комарів у день приїзду. Ніж висів за порожньою кобурою небіжчика, з якої Гавермеєр украв пістолет.

— Коли дичок не було, — повів далі Орр, — я брав кінські каштани. Кінські каштани завбільшки як дички, а формою навіть кращі, хоча форма ніякої ролі не грає.

— Навіщо ти ходив з яблуками за щоками? — знову спитав Йосаріан. — Ось про що я питаюсь.

— Тому що вони мають кращу форму, ніж кінські каштани, — відповів Орр. — Я ж тобі вже пояснив.

— Навіщо, — Йосаріан став незлобливо лаятися, — ти, лихоокий, вмілорукий, блудний сучий сину, взагалі ходив з чимось за щоками?

— Я не ходив з чимось за щоками. Я ходив з дичками за щоками. Коли не знаходив дичок, я ходив з кінськими каштанами. За щоками. — Орр реготнув.

Йосаріан вирішив стулити рота, що й зробив. Орр чекав. Йосаріана вистачило на довше.

— За кожною щокою, — сказав Орр.

— Навіщо?

Орр ухопився:

— Що навіщо?

Йосаріан усміхнувся, похитавши головою, і промовчав.

— Цікаво з цією форсункою, — міркуючи вголос, сказав Орр.

— Що таке? — спитав Йосаріан.

— Бо я хотів...

Йосаріан зрозумів.

— О Господи! Чого ти хотів...

— ...мати щоки-яблучка.

— ...мати щоки-яблучка? — перепитав Йосаріан.

— Я хотів мати щоки-яблучка, — повторив Орр. — Ще коли був малим, я мріяв про щічки-яблучка, І я вирішив добитися свого і, дякувати Богу, добився свого, і ось як я це зробив — з дичками за щоками цілісінькі дні. — Він знову хихикнув. — По одній за кожною щокою.

— А навіщо тобі були щоки-яблучка?

— Я не хотів мати щоки-яблучка, — сказав Орр. — Я хотів мати повні щоки. Колір мене особливо не цікавив, але я хотів, щоб вони були повні. Я працював над цим, як ті придурки, про яких пишуть, що вони цілими днями ходять і мнуть гумові м'ячики, щоб розвинути м’язи. Насправді я був одним із тих придурків. Я також ходив цілими днями з гумовими м'ячиками в руках.

— Навіщо?

— Що навіщо?

— Навіщо ти цілими днями ходив з гумовими м'ячиками в руках?

— Тому що гумові м’ячики...

— ...кращі за дички?

Орр гмикнув і похитав головою: