Але Йосаріан не міг почуватися щасливим, хоч техасець і не хотів того, бо ж поза стінами шпиталю нічого веселого не відбувалося. Єдине, що відбувалось, була війна, і ніхто, крім Йосаріана й Данбара, цього ніби й не помічав. Коли ж Йосаріан пробував нагадати людям про війну, вони сахалися його, гадаючи, що він божевільний. Навіть Клевінджер, який мав би розумітися краще за інших, сказав, що він божевільний, коли вони бачились востаннє, якраз перед втечею Йосаріана до шпиталю.

Клевінджер вирячився на нього з шаленою люттю та обуренням і, вчепившись обома руками стола, закричав:

— Ти божевільний!

— Клевінджере, чого тобі треба від людей? — втомлено відгукнувся Данбар, перекрикуючи гамір офіцерського клубу.

— Я не жартую, — наполягав Клевінджер.

— Вони хочуть мене вбити, — спокійно мовив Йосаріан.

— Ніхто не хоче тебе вбити, — вигукнув Клевінджер.

— Тоді чому вони в мене стріляють? — спитав Йосаріан.

— Вони стріляють у всіх, — відповів Клевінджер. — Вони хочуть убити всіх.

— А в чому різниця?

Клевінджер уже розходився, мало не вискакуючи з крісла від збудження, очі його зволожились, а губи тремтіли і зблідли. Як це завжди траплялося, коли він сперечався через принципи, в які пристрасно вірив, врешті-решт він починав нестямно хапати ротом повітря, змахуючи з повік гіркі сльози нерозділеного переконання. Було багато принципів, у які Клевінджер пристрасно вірив. Він був божевільний.

— Хто це «вони»? — він хотів знати. — Хто конкретно, на твою думку, хоче тебе вбити?

— Усі вони, — відповів Йосаріан.

— Усі вони — то хто?

— А хто то — усі вони, на твою думку?

— Поняття не маю.

— Тоді звідки ти знаєш, що не хочуть?

— Тому що... — затнувся Клевінджер і замовк у розпачі.

Клевінджер справді вважав, що має рацію, але в Йосаріана були докази, адже чужоземці, яких він не знав, стріляли в нього з гармат щоразу, коли він піднімався в небо, щоб скидати на них бомби, і це було нітрохи невесело. Та якщо це було невесело, то в багатьох інших речах було ще менше веселощів. Невесело було жити, як волоцюга, в наметі на Піанозі між дебелими горами позаду та спокійним синім морем попереду, що могло миттю проковтнути чоловіка з судомою і відправити його назад на берег через три дні, вільного від боргів, розбухлого, посинілого і підгнилого, з цівками води з обох холодних ніздрів.

Намет, у якому він жив, стояв під самою неширокою стіною бляклого лісу, що відділяв його ескадрилью від Данбарової. Вздовж лісу тягнулася закинута траншея залізниці, де лежала труба, що подавала авіаційне пальне до бензовозів на аеродромі. Завдяки його сусідові Орру цей намет був найрозкішнішим в ескадрильї. Щоразу, коли Йосаріан повертався після чергового відпочинку в шпиталі або відпустки в Римі, то був вражений якоюсь новою вигодою, яку Орр запровадив за час його відсутності: вода в крані, грубка на дрова, цементна підлога. Йосаріан вибрав місце, а намет поставили вони разом з Орром. Орр, незмінно вишкірений пігмей з пілотськими нашивками і густою хвилястою шевелюрою з проділом посередині, подавав усі ідеї, тоді як Йосаріан, вищий, сильніший, ширший у плечах і прудкіший, виконував майже всю роботу. В наметі їх жило лише двоє, хоча місця було досить на шістьох. Коли настало літо, Орр закотив догори бічні клапани, щоб морський вітерець міг видувати розпечене всередині повітря.

По сусідству з Йосаріаном у двомісному наметі сам-один жив Гавермеєр, який любив арахісові брикети і щоночі стріляв по польових мишках з пістолета 45-го калібру, якого вкрав у небіжчика з Йосаріанового намету. По інший бік від Гавермеєра стояв намет, якого Маквот уже не ділив з Клевінджером — той ще не повернувся, коли Йосаріан виписався зі шпиталю. Маквот тепер ділив намет з Нейтлі, що поїхав до Рима, де залицявся до сонної проститутки, в яку просто шалено закохався, а їй остогидла і її робота, і він сам. Маквот був божевільний. Він був пілотом і при кожній нагоді пролітав якомога нижче над наметом Йосаріана, аби лиш побачити, як сильно він злякається, і любив з диким ревом проноситися понад дерев'яним плотом на порожніх бочках з-під нафти і понад піщаною косою бездоганно білого пляжу, де чоловіки купалися голяка. Ділити намет з психом нелегко, але Нейтлі було байдуже. Він також був психом: кожен вільний день він працював на будівництві клубу офіцерів, до якого Йосаріан анітрохи не доклався.

Взагалі-то набереться немало офіцерських клубів, до будівництва яких Йосаріан ніяк не доклався, але найбільше пишався він клубом на Піанозі. То був величний і складний пам'ятник силі його рішучості. Йосаріан ні разу не прийшов допомогти, поки тривало будівництво; але потім він став заходити часто, адже дуже сподобалася йому ця велика, гарна, простора, крита ґонтом будівля. Це була справді розкішна споруда, і Йосаріан трепетав від глибокого відчуття звершення щоразу, коли споглядав її та усвідомлював, що жодне зусилля, вкладене сюди, йому не належить.

Їх було четверо за столиком у клубі офіцерів, коли він із Клевінджером останнього разу обізвали один одного божевільними. Вони сиділи в глибині залу, біля столика для гри в кості, за яким завжди вигравав Еплбі. Еплбі кидав кості настільки ж вправно, як і грав у пінг-понг, а в грі у пінг-понг він був настільки ж умілим, як і в усьому іншому. Все, що робив Еплбі, він робив добре. Еплбі був русявим хлопцем з Айови, який вірив у Бога, материнську любов і американський спосіб життя, ні над чим з усього цього не замислюючись, І подобався усім, хто його знав.

— Ненавиджу цього сучого сина, — буркнув Йосаріан.

Суперечка з Клевінджером спалахнула за кілька хвилин до того, як Йосаріан не зміг знайти кулемета. Того вечора в клубі товклася купа людей.

Товклися біля бару, товклися біля столу для гри в кості, товклися біля столу для пінг-понгу. Люди, яких Йосаріанові хотілося перестріляти, товклися біля бару, співаючи старі сентиментальні пісеньки, які нікому, крім нього, не набридали. Не маючи змоги перестріляти їх з кулемета, він гупнув каблуком по тенісному м’ячику, що підкотився до нього, відбившись від ракетки одного з гравців.

— Але ж той Йосаріан, — засміялися два офіцери, похитавши головами, і дістали інший м’ячик з коробки на полиці.

— Але ж той Йосаріан, — відповів їм Йосаріан.

— Йосаріане, — Нейтлі прошепотів з пересторогою.

— Тепер бачите, що я мав на увазі? — мовив Клевінджер.

Офіцери знову засміялися, почувши, як Йосаріан передражнює їх.

— Але ж той Йосаріан, — сказали вони голосніше.

— Але ж той Йосаріан, — відлунив Йосаріан.

— Йосаріане, благаю, — попросив Нейтлі.

— Тепер бачите? — запитав Клевінджер. — Це асоціальний агресивний тип.

— О, заткнися, — сказав Данбар Клевінджеру.

Данбару подобався Клевінджер, тому що Клевінджер його дратував, і тому час минав поволі.

— Еплбі тут навіть немає, — тріумфально зауважив Йосаріану Клевінджер.

— Хтось щось казав про Еплбі? — поцікавився Йосаріан.

— Полковника Каткарта тут також немає.

— А хто що сказав про полковника Каткарта?

— Тоді якого сучого сина ти вчепився?

— А який сучий син тут є?

— Я не хочу сперечатися з тобою, — вирішив Клевінджер. — Ти сам не знаєш, кого ненавидиш.

— Того, хто намагається мене отруїти, — відказав Йосаріан.

— Ніхто не намагається тебе отруїти.

— Вони двічі отруювали мою їжу, хіба ні? Хіба вони не підсипали отруту під Феррарою, а вдруге — під час Величезної облоги Болоньї?

— Вони всім підсипали отруту, — пояснив Клевінджер.

— А яка різниця?

— І це навіть не отрута була! — палко вигукнув Клевінджер, нервуючи тим більше, чим більше заплутувався.

Скільки Йосаріан себе пам’ятає, з терплячою посмішкою пояснив він Клевінджеру, завжди хтось замишляв його вбити. Бо є люди, яким він до вподоби,

а є ті, яким не до вподоби, і ті, другі, його ненавидять і шукають нагоди вбити. Його ненавиділи за те, що він був асирійцем. Але вони його не чіпали, розказував він Клевінджеру, бо він має здоровий дух у здоровому тілі і сильний, як бугай. Його не могли зачепити, бо він Тарзан, Мандрейк, Флеш Ґордон. Він — Біл Шекспір. Він — Каїн, Улісс, Летючий Голландець; він — Лот у Содомі, печальна Дейрдре, Суїні серед солов'їв. Він — чудодійний складник Зет-247. Він...