— Лейтенант Нейтлі передає вітання, — сказав він.

Йосаріану було прикро чути, що в них є спільний знайомий. Здається, в них з'явилася тема для розмови.

— Ви знаєте лейтенанта Нейтлі? — спитав він із жалем.

— Так, я досить добре знаю лейтенанта Нейтлі.

— Він трохи недоумкуватий, правда?

Капелан зніяковіло усміхнувся:

— Боюсь, не можу цього стверджувати. Я не знаю його настільки добре.

— Можете повірити мені на слово, — сказав Йосаріан. — Він дурноголовий, як усі.

Капелан завис у важкій мовчанці, а тоді порушив її різким запитанням:

— Ви капітан Йосаріан, так?

— Нейтлі не пощастило від самого початку. Він походить із гарної сім’ї.

— Вибачте, будь ласка, — наполягав капелан соромливо. — Можливо, я зараз дуже серйозно помиляюся. Ви капітан Йосаріан?

— Так, — зізнався капітан Йосаріан. — Я капітан Йосаріан.

— З 256-ї ескадрильї?

— З бойової 256-ї, — відповів Йосаріан. — Я не знав, що є ще якісь капітани Йосаріани. Наскільки мені відомо, я єдиний капітан Йосаріан, про якого мені відомо, але це лише наскільки мені відомо.

— Розумію, — пригнічено мовив капелан.

— Це два у восьмому степені, — зауважив Йосаріан, — якщо ви збираєтесь написати про нашу ескадрилью символічну поему.

— Ні, — промимрив капелан. — Я не збираюся писати символічної поеми про вашу ескадрилью.

Йосаріан різко випрямився, помітивши маленький срібний хрестик з іншого боку капеланового комірця. Його це надзвичайно здивувало, адже ніколи раніше він не розмовляв із капеланом.

— Ви капелан! — вигукнув він із захватом. — Я не знав, що ви капелан.

— Ну, так, — відповів капелан. — Ви не знали, що я капелан?

— Ну, ні. Я не знав, що ви капелан. — Йосаріан витріщився на нього з широкою, зачарованою посмішкою.—Я ще ніколи не бачив справжнього капелана.

Капелан знову зашарівся і втупився у свої руки. Це був тендітний чоловік років тридцяти двох, з рудуватим волоссям і полохливими карими очима. Обличчя він мав вузьке і досить бліде. На щоках гніздились невинні ямки від давніх прищів. Йосаріанові захотілося його підтримати.

— Чи можу я чимось вам допомогти? — спитався капелан.

Йосаріан похитав головою, все ще усміхаючись.

— Ні, дякую. Я маю все, що мені треба, і мені комфортно. Насправді я навіть не хворий.

— Це добре, — мовив капелан і відразу ж пошкодував про сказане. Кісточками пальців він прикрив рота і нервово хихикнув, але Йосаріан промовчав. — Мушу провідати ще кількох із вашого авіаполку, — зрештою перепросився капелан. — Я ще до вас зайду, можливо, завтра.

— Будь ласка, заходьте, — сказав Йосаріан.

— Я прийду, тільки якщо ви цього хочете, — сказав капелан, сором'язливо опустивши голову. — Я помітив, що багато хто почувається біля мене незручно.

Йосаріан засяяв від любові:

— Я хочу, щоб ви прийшли. Мені буде приємно біля вас.

Капелан вдячно усміхнувся і глянув на папірець, який увесь цей час стискав у долоні. Він порахував ліжка в палаті, ворушачи губами, а потім невпевнено зупинив погляд на ДанбарІ.

— Чи можу я поцікавитися, — прошепотів він, — це лейтенант Данбар?

— Так, — голосно відповів Йосаріан, — це лейтенант Данбар.

— Дякую, — прошепотів капелан. — Дуже вам дякую. Я мушу його відвідати. Я мушу відвідати усіх ваших однополчан у шпиталі.

— Навіть в інших палатах? — спитав Йосаріан.

— Навіть в інших палатах.

— Обережніше в цих інших палатах, отче, — застеріг Йосаріан. — Там тримають психів. У них повно божевільних.

— Не мусите називати мене «отцем», — пояснив капелан. — Я анабаптист.

— Я серйозно про ці інші палати, — похмуро продовжував Йосаріан. — Військова поліція вас не захистить, бо вони найбожевільніші. Я би з вами пішов, але страшенно боюся: безумство заразне. Наша палата — єдина здорова в усьому шпиталі. Усі, окрім нас, ненормальні. Якщо на те пішло, це, можливо, єдина здорова палата в усьому світі.

Капелан різко піднявся, боком відступив від ліжка Йосаріана, а тоді кивнув, примирливо усміхнувшись, і пообіцяв поводитися з належною обережністю.

— А тепер мушу провідати лейтенанта Данбара, — відповів він, а тоді, повагавшись з винуватим виглядом, нарешті спитався: — А як лейтенант Данбар?

— Нормальний хлопець, — запевнив Йосаріан. — Справжній принц. Один із найпрекрасніших, найменш відданих людей у цілому світі.

— Я не про це, — відповів капелан, знову зійшовши на шепіт. — Чи він дуже хворий?

— Ні, він не дуже хворий. Насправді він узагалі не хворий.

— Це добре, — зітхнув з полегшенням капелан.

— Так, — сказав Йосаріан. — Так, це добре.

— Капелан! — вигукнув Данбар після того, як капелан провідав його і пішов геть. — Ти це бачив? Капелан!

— Хіба не милий? — сказав Йосаріан. — Мабуть, йому мають дати три голоси на виборах.

— Хто має дати? — підозріло перепитав Данбар.

У ліжку в невеликому відокремленому закамарку в кінці палати, за зеленок) фанерною ширмою безупинно працював поважний полковник середнього віку, котрого кожен день відвідувала лагідна, миловида жінка з кучерявим попелястим волоссям, яка не була ні медсестрою, ні контрактницею, ні дівчиною з Червоного Хреста, але яка тим не менше акурат щополудня з’являлася у шпиталі на Піанозі, одягнута в чарівні пастельні літні сукні, що виглядали дуже елегантно, і взута в білі шкіряні лодочки на невисоких підборах, від яких піднімалися незмінно прямі нейлонові шви. Полковник був із відділу зв’язків, І день і ніч він був зайнятий надсиланням липких повідомлень із власних нутрощів на квадратні шматки марлі, які він ретельно запечатував і доставляв у накрите покришкою біле відро, що стояло на нічному столику біля ліжка. Полковник був розкішним. Він мав запалий рот, запалі щоки, запалі, сумні, запліснявілі очі. Обличчя його мало колір тьмяного срібла. Він кашляв тихо, обережно і повільно промокав марлею губи з гримасою огиди, що вже стала автоматичною.

Довкола полковника крутився вихор спеціалістів, які спеціалізувалися на спробах з’ясувати, що його турбує. Вони били світлом йому прямо в очі, щоб вияснити, чи він бачить, заганяли голки в нерви, щоб почути, чи він відчуває. Був там уролог для урологічних хвороб, лімфолог для лімфи, ендокринолог для ендокринних залоз, психолог для психіки, шкірний лікар для шкіри; був також патолог для патологій, кистолог для кисти, а також лисий педантичний китознавець із кафедри зоології в Гарварді, якого жорстоко закинули в Медичний корпус через пошкоджений анод в обчислювальній машині і який проводив заняття з умираючим полковником, намагаючись обговорювати з ним «Мобі Діка».

Полковника старанно дослідили. Не було жодного органа в його тілі, якого б не обкололи й не обмацали, не витрусили і вичерпали, защемили і зазняли, переклали, обікрали й поміняли. Акуратна, делікатна і виструнчена, жінка часто торкалася його, сидячи біля ліжка, і щоразу, коли усміхалася, ставала уособленням величавої скорботи. Полковник був високий, худющий і зсутулений. Коли він підводився, то згинався ще більше, від чого в тілі утворювалася глибока западина, і дуже обережно, дюйм за дюймом, переставляв ступні, починаючи рух від колін. Під очима були фіолетові ставки. Жінка говорила тихо, тихіше, ніж кашляв полковник, і ніхто в палаті ніколи не чув її голосу.

Не минуло й десяти днів, коли техасець очистив палату. Капітан-артилерієць здався першим, і після нього почався масовий вихід. Данбар, ЙосарІан і капітан-винищувач вилетіли того ж ранку. В Данбара припинилися напади запаморочення, а капітан висякав носа. Йосаріан сказав лікарям, що біль у його печінці минув. Усе вирішилося так просто. Втік навіть ворент-офіцер. Менш ніж за десять днів техасець повернув усіх до своїх обов’язків — усіх, окрім військового слідчого, який підхопив застуду від капітана-винищувача і зліг із запаленням легень.

Клевінджер

У певному сенсі слідчому добряче пощастило, тому що за стінами шпиталю все ще тривала війна. Чоловіки божеволіли і отримували медалі. По всьому світі хлопчаки по обидва боки фронту віддавали свої життя, як їм казали, за батьківщину, і ніхто цим не переймався, а надто не переймалися хлопчаки, котрі віддавали свої молоді життя. Кінця-краю цьому видно не було. Єдиним кінцем на виднокраї був кінець самого Йосаріана, і він міг би залишатись у шпиталі до судного дня, якби не той патріотичний техасець з його лійкоподібними щелепами і кривою, зібганою, незнищенною усмішкою, що, мов задерті криси чорного ковбойського капелюха, навіки розколола його обличчя. Техасець хотів ощасливити всіх у палаті, окрім Йосаріана і Данбара. Він був справді дуже хворий.