З другого боку, полковника Каткарта ця подія шокувала.

— Двічі? — спитав він.

— За першим разом я би схибив, — тихо відповів Йосаріан, опустивши голову.

Їхні голоси ледь відлунювали в довгому, вузькому бараку.

— Але двічі? — повторив полковник Каткарт з явною недовірою.

— За першим разом я би схибив, — повторив Йосаріан.

— Але Крафт не загинув би.

— І міст би досі стояв.

— Навчений бомбардир мусить скидати бомби за першим разом, — нагадав йому полковник Каткарт. — Інші п’ять бомбардирів скинули бомби за першим разом.

— І схибили, — сказав Йосаріан. — Нам би знову довелося туди летіти.

— А можливо, ви за першим разом би його зруйнували.

— А можливо, я взагалі б не поцілив.

— Але можливо, не було б жодних втрат.

— А можливо, втрат було би більше, і міст би стояв. Ви ж хотіли, щоб ми зруйнували міст.

— Не сперечайтесь зі мною, — сказав полковник Каткарт. — Ми всі потрапили в немалу халепу.

— Я не сперечаюся, сер.

— Ні, сперечаєтесь. Навіть зараз сперечаєтесь.

— Так, сер. Вибачте.

Полковник Каткарт люто хруснув суглобами пальців. Підполковник Корн, приземкуватий чорнявий млявий чоловік з безформним пузом, вільно розсівся на одному зі стільців першого ряду, зручно поклавши зчеплені руки на засмаглу лисину. Його очі насмішкувато мружились за блискучими скельцями окулярів без оправи.

— Ми намагаємось об’єктивно оцінити цю ситуацію, — підказав він полковнику Каткарту.

— Ми намагаємось об’єктивно оцінити цю ситуацію, — мовив полковник Каткарт Йосаріану із завзяттям раптового натхнення. — Справа тут не в сентиментах або чомусь такому. Мені до одного місця цей літак і його екіпаж. Просто в рапорті воно буде виглядати паршиво. Як мені щось отаке прикрити в своєму рапорті?

— Чому б вам не дати мені медаль? — несміливо запропонував Йосаріан.

— За те, що двічі заходили на ціль?

— Ви ж дали медаль Голодному Джо, коли він помилково збив літак.

Полковник Каткарт здавлено хихикнув.

— Вам пощастить, якщо ми не віддамо вас під трибунал.

— Але за другим заходом я поцілив у міст, — запротестував Йосаріан. — Ви ж хотіли, щоб ми зруйнували міст.

— Ах, я і сам не знаю, що я хотів, — викрикнув полковник Каткарт роздратовано. — Послухайте, звісно, я хотів, щоб міст зруйнували. Той міст був для мене джерелом проблем, відколи я зголосився його з вами розбомбити. Але чому ви не знищили його за першим разом?

— Мені забракло часу. Мій штурман не був упевнений, що ми вилетіли до потрібного міста.

— До потрібного міста? — спантеличено перепитав полковник Каткарт. —Тепер ви хочете все звалити на Аарфі?

— Ні, сер. Я сам винен, що дав йому відволікти себе. Я просто хотів сказати, що кожен помиляється.

— Ніхто не є непогрішимим, — різко мовив полковник Каткарт, а тоді додав, уже не так упевнено: — І ніхто не є незамінним.

Ніхто не заперечував. Підполковник Корн ліниво потягнувся.

— Нам треба прийняти якесь рішення, — недбало зауважив він, звертаючись до полковника Каткарта.

— Нам треба прийняти якесь рішення, — сказав полковник Каткарт Йосаріану. — І все це ваша вина. Навіщо ви двічі заходили на ціль? Чому було не поскидати свої бомби за першим разом, як усі інші?

— За першим разом я би схибив.

— Мені здається, що ми вже пішли по другом колу, — насмішкувато втрутився підполковник Корн.

— Але що нам робити? — розпачливо вигукнув полковник Каткарт. — Усі решта чекають на вулиці.

— Чому б не дати йому медаль? — запропонував підполковник Корн.

— За те, що зайшов на друге коло? За що йому давати медаль?

— За те, що зайшов на друге коло, — відповів підполковник Корн, задумливо й самовдоволено усміхнувшись. — Зрештою, я вважаю, потрібна неабияка хоробрість, щоб зайти на ціль удруге, коли поруч немає інших літаків, які би взяли частину зенітного вогню на себе. І він таки знищив міст. Знаєш, ось це і є відповідь — вихвалятися тим, чого варто соромитися. Це давній безпрограшний трюк.

— Думаєш, у нас вийде?

— Переконаний, що так. І підвищимо його відразу до капітана, задля певності.

— А ми не заходимо трохи задалеко?

— Ні, я так не думаю. Грати треба напевне. І капітан — то майже що лейтенант.

— Гаразд, — вирішив полковник Каткарт. — Дамо йому медаль за те, що йому вистачило хоробрості зайти на ціль удруге. А також підвищимо його до капітана.

Підполковник Корн простягнув руку по кашкет.

— Виходимо усміхнені, — пожартував він, обійняв Йосаріана за плечі й рушив до виходу.

Малий Семпсон

Коли настав час летіти на Болонью, Йосаріану вистачило хоробрості не заходити на ціль навіть один раз, і коли він нарешті опинився високо в повітрі в носовому відсіку літака Малого Семпсона, він увімкнув ларингофон і запитав:

— Гей, що не так з літаком?

Малий Семпсон верескнув:

— З літаком щось не так? Що сталося?

Від вереску Малого Семпсона Йосаріан похолов.

— Сталося щось? — нажахано закричав він. — Вискакуємо?

— Не знаю! — завив, ніби від болю, Малий Семпсон. — Хтось сказав, що ми вискакуємо! Хто це сказав? Хто?

— Говорить Йосаріан у носовому відсіку! Йосаріан у носовому відсіку. Я чув, як ти сказав «щось сталося». Хіба ти не казав «щось сталося»?

— Я думав, ти сказав, що з літаком щось не так. Усе добре. Все в порядку.

У Йосаріана завмерло серце. Щось було геть не так, якщо все було в порядку і вони не мали жодного приводу повернути назад. Він завагався.

— Я тебе не чую, — нарешті сказав він.

— Я сказав, усе в порядку.

Сліпучо-біле сонячне проміння відбивалось від порцелянової блакиті моря та блискучих поверхонь інших літаків. Йосаріан схопив різноколірні проводи, що вели до штекерної коробки переговорного пристрою, і висмикнув їх із гнізда.

— Я тебе не чую, — сказав він.

Він нічого не чув. Поволі зібравши планшет із картами і три свої протизенітні жилети, він поповз назад до пілотського відсіку. Коли він виходив на верхню палубу позад Малого Семпсона, Нейтлі, непорушно застиглий у кріслі другого пілота, стежив за ним краєм ока із хворобливою усмішкою на губах. Він виглядав неймовірно тендітним, юним і соромливим у громіздкій в’язниці з навушників, шолома, ларингофона, бронежилета та парашутного мішка. Йосаріан нахилився до вуха Малого Семпсона.

— Я тебе не чую, — прокричав Йосаріан під рівний гул моторів.

Малий Семпсон здивовано повернув до нього своє вилицювате кумедне обличчя з круто вигнутими бровами і щіточкою білявих вусиків.

— Що? — гукнув він через плече.

— Я тебе не чую, — повторив Йосаріан.

— Говори голосніше, — сказав Малий Семпсон. — Я тебе не чую.

— Я сказав, що не чую тебе! — закричав Йосаріан.

— Нічого не можу зробити, — прокричав Малий Семпсон у відповідь. — Голосніше кричати вже не можу.

— Я не чув тебе через переговорний пристрій, — заревів Йосаріан ще безпорадніше. — Мусиш повертатися назад.

— Тільки через пристрій? — недовірливо перепитав Малий Семпсон.

— Повертайся, — сказав Йосаріан, — поки я тобі голову не скрутив.

Малий Семпсон глянув на Нейтлі, шукаючи моральної підтримки, але той демонстративно відвів погляд. За званням Йосаріан був старший за обох. Малий Семпсон якусь мить повагався, потім енергійно, з переможним вигуком капітулював.

— Так я ж не проти, — радісно оголосив він і пронизливо засвистав у свої вусики. -— Таки-так, сер, старий Малий Семпсон не проти. — Він знову засвистів і крикнув у переговорний пристрій: — Тепер слухайте, мої пташечки. Говорить адмірал Малий Семпсон. Скрекотить адмірал Малий Семпсон, гордість королівського флоту. Таки-так, сер. Ми повертаємось назад, хлоп’ята, бігме, ми повертаємось!

Нейтлі тріумфальним змахом руки зірвав із себе шолом і навушники і загойдався туди й сюди, мов спритне дитя у високому кріселку. Сержант Найт звалився з кулеметної вежі вгорі і в несамовитому захваті заходився лупити всіх по спинах. Малий Семпсон відвів літака від ланки, описавши широку, плавну дугу, і взяв курс на аеродром. Устромивши штекер переговорного пристрою в одне з аварійних гнізд, Йосаріан почув, як два стрільці в задньому відсіку дуетом співають «Кукарачу». На аеродромі їхні веселощі вмить згасли. Запала незручна тиша, і Йосаріан, сходячи з літака на землю і всідаючись у джип, який вже чекав на них, був серйозним і присоромленим. Поки їхали в гнітючій, гіпнотичній тиші, що вкривала гори, море і ліси, ніхто не промовив ані слова. Почуття самотності зберігалося, коли звернули з траси до ескадрильї. Йосаріан вийшов з машини останнім. За якусь хвилину лише кроки Йосаріана та теплий легіт шелестіли в нав’язливій тиші, що дурманом зависла над порожніми наметами. Ескадрилья наче вимерла, не видно було жодної живої душі, крім Дока Деніки, що скорботно, мов нашорошений канюк на гілці, сидів біля зачинених дверей санчастини, марно і спрагло дзьобаючи своїм закладеним носом сонячне марево, яке сочилося довкола. Йосаріан знав, що Док Деніка не піде з ним купатися. Док Деніка вже ніколи не піде купатися: людина може зомліти; або закупоряться коронарні судини на глибині одного-двох дюймів, і вона захлинеться до смерті; або підводна течія затягне її у відкрите море; або від переохолодження чи перенапруження її підкосить поліомієліт чи менінгіт. Загроза Болоньї для інших вселила в Дока Деніку ще боліснішу турботу про власну безпеку. Тепер ночами йому вчувалися грабіжники.