— Вони збираються його зникнути, — сказала вона.

Йосаріан покосився на неї, нічого не розуміючи.

— Що збираються зробити? — здивовано перепитав він і стривожено хихикнув. — Що це значить?

— Не знаю. Я чула, як вони говорили за дверима.

— Хто?

— Не знаю. Я їх не бачила. Лише чула, що вони збираються зникнути Данбара.

— А чому вони збираються його зникнути?

— Я не знаю.

— Це якась нісенітниця. Навіть граматика неправильна. Що це в біса означає, коли вони збираються когось зникнути?

— Не знаю.

— Боже, яка помічниця!

— Чого ти скіпаєшся? — образилася сестра Дакет і зашморгала носом, стримуючи сльози. — Я лише пробую допомогти. Хіба ж я винна, що вони хочуть його зникнути? Не треба було навіть казати тобі.

Йосаріан пригорнув її ніжно, покаянно.

— Вибач, — мовив він, чемно поцілувавши її в щоку, і побіг попередити Данбара, та знайти його не зміг.

Майло-войовник

Вперше у житті Йосаріан молився. Він став на коліна і молив Нейтлі не зголошуватися добровільно на додаткові завдання понад сімдесят після того, як Вождь Білий Вівсюг таки помер у шпиталі від запалення легень, а Нейтлі попросився на його місце. Та Нейтлі нічого не хотів слухати.

— Я мушу літати далі, — криво всміхаючись, наполягав Нейтлі. — Інакше мене відправлять додому.

— Ну і що?

— Я не хочу їхати додому, якщо не можу забрати її з собою.

— Вона для тебе настільки важлива?

Нейтлі понуро кивнув головою.

— Я можу вже ніколи її не побачити.

— Тоді домагайся, щоб тебе списали на землю, — порадив Йосаріан. — Свої завдання ти виконав, а льотна надбавка тобі не потрібна. Якщо ти можеш терпіти капітана Блека, чому б тобі не попроситись на місце Вождя Білого Вівсюга?

Нейтлі похитав головою, його щоки почервоніли від соромливого і жалісного розчарування.

— Не дадуть мені цього місця. Я говорив з підполковником Корном, і він каже, що треба літати далі, бо інакше відправлять додому.

Йосаріан дико лайнувся.

— От же підлота!

— Та мені байдуже. Я відлітав сімдесят завдань, і нічого зі мною не сталось. Думаю, ще кілька відлітаю.

— Нічого не роби, поки я не поговорю з одним чоловіком, — вирішив Йосаріан і пішов шукати допомоги в Майла, а той відразу побіг до полковника Каткарта, щоб йому самому призначили більше бойових завдань.

Майло тим часом завойовував для себе чимало відзнак. Він безбоязно наражався на небезпеку й на критику, продаючи Німеччині за добрі гроші пальне та шарикопідшипники, — заради доброго прибутку і політичної рівноваги між воюючими сторонами. Його самовладання під вогнем противника було благодатно безмежним. З відданістю меті, що виходила далеко за рамки його обов’язків, він настільки підвищив ціни в своїх їдальнях, що офіцерам та рядовим доводилось віддавати йому всю свою платню, щоб прохарчуватись. Їхньою альтернативою — а вони її, звісно, мали, адже Майло ненавидів примус і був голосним поборником свободи вибору — було померти з голоду. Коли цей його наступ наражався на хвилю ворожого опору, він утримував позиції, нехтуючи безпекою чи репутацією, і поштиво покликався на закон попиту і пропозиції. І коли хтось десь казав-таки «ні», Майло неохоче відступав, навіть при відступі героїчно обстоюючи історичне право вільної людини платити стільки, скільки треба, за речі, необхідні для виживання.

Майла зловили на гарячому в процесі обкрадання співвітчизників, і як наслідок, його акції піднялися високо як ніколи. Він довів, що слово в нього не розходиться з ділом, коли кістлявий майор із штату Міннесота бунтівливо скривив губи і почав вимагати свій пай, що його, як стверджував Майло, має кожен член синдикату. Майло прийняв виклик і, написавши слово «Пай» на випадковому клаптику паперу, передав його майорові з такою доброчесною зневагою, що сповнила заздрістю й захопленням майже всіх, хто його знав. Слава його сягнула апогею, і полковник Каткарт, який знав і цінував його бойові звитяги, був вражений тією шанобливою скромністю, з якою Майло представився в штабі полку й озвучив своє неймовірне звернення —давати йому небезпечніші завдання.

— Ви хочете літати на бойові завдання? — здивувався полковник Каткарт. — Якого біса?

Майло відповів стриманим тоном, покірливо опустивши голову.

— Я хочу виконати свій обов’язок, сер. Країна в стані війни, і я хочу зі зброєю захищати її, як інші хлопці.

— Але ж, Майле, ви виконуєте свій обов’язок, — вигукнув полковник Каткарт з веселим, розкотистим реготом. — Я не знаю нікого, хто зробив би для наших людей більше, ніж ви. Хто пригощав їх бавовною в шоколаді?

Майло повільно і сумно похитав головою.

— Але бути добрим начальником їдальні в час війни — цього не досить, полковнику Каткарте.

— Ясно, що досить, Майле. Не розумію, що це на вас найшло.

— Ясно, що ні, полковнику, — заперечив Майло дещо твердішим тоном і скинув свій догідливий погляд вище — рівно настільки, щоб піймати погляд полковника Каткарта. — Дехто вже починає балакати.

— А, он воно що! Дайте-но мені їхні прізвища, Майле. Дайте мені прізвища, і я їх відправлю на всі щонайнебезпечніші завдання.

— Ні, полковнику, боюсь, вони мають рацію, — сказав Майло, знов опустивши голову. — Мене послали сюди як пілота, і мені слід більше літати на завдання, а менше часу витрачати на обов’язки начальника їдальні.

Полковник Каткарт здивувався, але був готовий допомогти.

— Ну, Майле, якщо ви дійсно так вважаєте, то зробимо так, як хочете. Скільки часу ви вже тут?

— Одинадцять місяців, сер.

— І скільки завдань відлітали?

— П’ять.

— П’ять? — перепитав полковник Каткарт.

— П’ять, сер.

— П’ять? Гм... — полковник задумливо потер щоку. — Так це ж зле, хіба ні?

— Зле? — перепитав Майло різким голосом, знову скинувши погляд.

Полковник Каткарт спасував.

— Навпаки, це дуже добре, Майле, — квапливо поправився він. — Взагалі нічого поганого.

— Ні, полковнику, — сказав Майло з довгим, печальним зітханням, — це не дуже добре. Хоча дуже вам вдячний за великодушні слова.

— Але це справді незле, Майле. Взагалі незле, коли взяти до уваги всі інші ваші заслуги. П’ять завдань, кажете? Лише п’ять?

— Лише п’ять, сер.

— Лише п’ять, — на мить полковник Каткарт жахливо знітився, задумавшись, до чого веде Майло і чи він уже не мав через нього якоїсь плями на репутації. — П’ять, Майле, — це дуже добре! — з запалом вигукнув він, угледівши проблиск надії. — В середньому це майже по одному бойовому вильоту на два місяці. І певно, ви не зарахували сюди той раз, коли ви нас бомбили.

— Ні, сер. Зарахував.

— Зарахували? — дещо здивовано перепитав полковник. — Насправді ви ж тоді не були на завданні, адже так? Якщо мене не зраджує пам’ять, ви стояли біля мене в диспетчерському пункті, хіба ні?

— Але це було саме моє завдання, — наполягав Майло. — Я організував його, і я дав літаки й боєприпаси. Я все спланував і всім керував.

— Ах, звісно, Майле, звісно. Я з вами не сперечаюся. Я просто перевіряю цифри, аби впевнитися, що ви отримаєте усе вам належне. А чи зарахували ви також той час, коли ми уклали з вами договір про бомбардування мосту біля Орв’єто?

— О ні, сер. Не думаю, що маю на це право, адже в той час я керував зенітним вогнем із Орв’єто.

— Не бачу ніякої різниці, Майле. Все одно то був ваш наліт. І до того ж, слід зауважити, з біса добрий. В міст ми не поцілили, зате візерунок бомбометання вийшов прекрасний. Пригадую, генерал Пекем про це говорив. Ні, Майле, я наполягаю, щоб ви зарахували Орв’єто до своїх бойових вильотів.

— Ну, якщо ви наполягаєте, сер...

— Наполягаю, Майле. Отже, дивіться, тепер у вас цілих шість бойових вильотів, і це з біса добре, Майле, з біса добре, реально. Шість вильотів — це двадцять процентів приросту за якихось кілька хвилин, а це зовсім незле, Майле, зовсім незле.

— Багато хто вже має сімдесят, — зауважив Майло.