Навіть ті, кого не було на березі, з усіма подробицями пригадували, що сталося далі. Коротеньке, тихеньке «цт!» виразно просочилось крізь руйнівний, оглушливий рев моторів, і лише дві бліді, кощаві ноги Малого Семпсона, якимось чином зв'язані між собою волокном біля закривавлених, урізаних стегон, простояли як укопані на плоту, здавалось, цілу хвилину, а то й дві, перш ніж нарешті звалились у море зі слабким, лунким плюскотом, перевернувшись догори дриґом, так що тільки гіпсово-білі ступні Малого Семпсона з гротескними пальцями стирчали з води.

Пляж перетворився на страшне пекло. Сестра Крамер раптом з'явилась невідомо звідки й істерично ревіла на грудях Йосаріана, а він обійняв її за плечі та втішав. Другою рукою він підтримував сестру Дакет, котра також тремтіла і схлипувала в нього на грудях, її тонке видовжене обличчя було бліде як смерть. Усі заметались по пляжу, і чоловіки верещали, мов жінки. В паніці люди стрімголов кинулись до своїх речей, пригинаючись і скоса позираючи на кожну лагідну, спінену хвилю, ніби вона от-от приб'є до їхніх ніг якийсь бридкий, червоний, моторошний орган — печінку або легеню. Ті, хто був у воді, відчайдушно рвалися до берега, в поспіху забуваючи, що можуть плисти, стогнучи, крок за кроком посуваючись уперед, мовби проти різкого вітру, стримувані у своїй втечі густим, липким морем.

Малий Семпсон випав дощем. Ті, хто помічали краплі його на своїх руках чи грудях, сахалися з жахом і відразою, немов намагалися вискочити з власної ненависної шкіри. Люди безладно кинулися навтьоки, озираючись з мукою і жахом в очах, наповнюючи густий, тінистий, шелесткий ліс своїм кволим хеканням та зойками. Йосаріан нестямно гнав поперед себе двох жінок, що хитались і спотикалися, підштовхував І наказував поспішати, а потім з лайкою кинувся назад на допомогу Голодному Джо, який зачепився за покривало чи за футляр фотоапарата і плюхнувся лицем у баговиння потічка.

В ескадрильї уже все знали. Люди в формі також забігали і заверещали або завмирали на місці, охоплені страхом, як сержант Найт і Док Деніка, що задерли голови і зосереджено стежили за провинним, самотнім літаком з Маквотом, який, накренившись, поволі кружляв і кружляв, набираючи висоту.

— Хто це? — стурбовано закричав Йосаріан до Дока Деніки, підбігаючи, задиханий і кульгавий, з тоскними, вологими очима, що палали гарячковим болем. — Хто в літаку?

— Маквот, — сказав сержант Найт. — З ним два нових пілоти на тренувальному польоті. Док Деніка також там.

— Я тут, — заперечив Док Деніка дивним і схвильованим голосом, кинувши переляканий погляд у бік сержанта Найта.

— Чому він не йде на посадку? — розпачливо вигукнув Йосаріан. — Навіщо він набирає висоту?

— Мабуть, він боїться йти на посадку, — відповів сержант Найт, не відриваючи важкого погляду від самотнього літака, що дерся вверх. — Він розуміє, в якій він халепі.

А Маквот піднімався все вище і вище, з монотонним гулом ведучи літак угору повільною, овальною спіраллю, що відносила його далеко над море, коли він прямував на південь, і аж до червонувато-коричневого передгір'я, коли, облетівши аеродром, ішов на північ. Невдовзі він уже був на висоті понад п'ять тисяч футів. Гудіння моторів було тихим, мов шепіт. Раптом, з несподіваним пахканням, розкрився білий парашут. За кілька хвилин розкрився другий і, слідом за першим, поплив донизу, просто до вільної посадкової смуги. На землі ніхто не ворушився. Ще тридцять секунд літак продовжував летіти на південь, тримаючи той самий курс, тепер уже звичний і передбачуваний, а тоді Маквот підняв крило і граційно пішов у віраж.

— Там ще двоє, — сказав сержант Найт. — Маквот і Док Деніка.

— Я тут, сержанте Найт, — жалібно промовив Док Деніка. — Я не в літаку.

— Чому вони не вискакують? — уголос запитав сам себе сержант Найт. — Чому не вискакують?

— Це безглуздо, — побивався Док Деніка, кусаючи губи. — Геть безглуздо.

Та Йосаріан раптом збагнув, чому Маквот не вискакує, і нестримно погнав через усю ескадрилью за літаком Маквота, махаючи руками і благально репетуючи: «Сідай, Маквоте, сідай!»; але, здається, ніхто його не чув і, певно, не чув його Маквот, і страшний, тужливий стогін вирвався з Йосаріанових грудей, коли Маквот ще раз розвернувся, гойднув на прощання крилами, подумав «ну, що ж, хай їм чорт» і врізався в гору.

Смерть Малого Семпсона та Маквота так вразила полковника Каткарта, що він підняв норму бойових вильотів до шістдесяти п'яти.

Місіс Деніка

Коли полковник Каткарт почув, що й Док Деніка загинув у Маквотовім літаку, він підвищив норму бойових вильотів до сімдесяти.

Першим в ескадрильї про смерть Дока Деніки довідався сержант Таузер, коли черговий контрольно-диспетчерського пункту повідомив йому, що Док Деніка значиться як пасажир у маршрутному листі, якого Маквот заповнив перед вильотом. Сержант Таузер змахнув сльозу і викреслив ім'я Дока Деніки зі списків особового складу ескадрильї. Губи йому все ще тремтіли, коли він підвівся й неохоче побрів ділитися поганою новиною з Ґасом і Весом, розважливо уникаючи розмов з самим Доком Денікою, коли минав його злиденну нагробну постать: той сумно сидів на своєму стільчику між канцелярією і санчастиною, гріючись у променях призахідного сонця. На серці сержантові Таузеру було тяжко: тепер він мав на руках двох небіжчиків — Мада з Йосаріанового намету, котрого там не було, і Дока Деніку — нового небіжчика в ескадрильї, котрий, безперечно, був і, за всіма ознаками, обіцяв сержантові Таузеру ще пекучішу адміністративну проблему.

Ґас і Вес вислухали сержанта Таузера з виразом стоїчного здивування і нікому ні словом не обмовилися про свою важку втрату, аж поки десь через годину до них не зайшов сам Док Деніка, щоби втретє за день поміряти температуру і тиск. Термометр показував температуру на півградуса нижчу від його звичайної пониженої норми. Док Деніка стривожився. Застиглі порожні погляди двох його підлеглих дратували його більше, ніж завжди.

— Чорт його бери, — стримано обурився він у незвичному напливі злості, — та що з вами таке? Куди це годиться, щоб чоловік постійно ходив з пониженою температурою і закладеним носом! — Док Деніка сумовито пирхнув і почвалав у другий кінець намету приймати аспірин і стрептоцид у таблетках та мастити собі горло аргіролом. Схиливши тендітне личко, як ластівка голівку, він ритмічно розтирав передпліччя. — Бачите, як мені холодно? Ви точно від мене нічого не приховуєте?

— Ви небіжчик, сер, — пояснив один із двох підлеглих.

Док Деніка рвучко підніс голову, вражений, підозріливий.

— Що-що?

— Ви небіжчик, сер, — повторив другий. — Мабуть, тому вам завжди холодно.

— Так є, сер. Мабуть, ви вже давно небіжчик, а ми й не помітили.

— Та що ви обоє мелете? — верескнув Док Деніка, ціпеніючи від повзучого передчуття якоїсь лютої, неминучої біди.

— Так є, сер, — сказав один з підлеглих. — За документами, ви вилетіли разом з Маквотом, щоб набрати льотних годин. З парашутом ви не вистрибнули — значить, розбилися.

— Цілком слушно, сер, — підтвердив другий. — Тіштеся, що у вас взагалі є температура.

Голова в Дока поїхала від замішання.

— Ви що, здуріли обоє? — спитав він. — Це дисциплінарне порушення! Я доповім сержантові Таузеру!

— Якраз сержант і сказав нам про це, — заперечив чи то Ґас, чи то Вес. — Воєнне Міністерство навіть збирається звідомити вашу дружину.

Док Деніка зойкнув, вискочив з санчастини й побіг скаржитися сержантові Таузеру, але той з відразою сахнувся від нього і порадив нікому не показуватись на очі, поки не прийде розпорядження, що робити з його останками.

— Їй-бо, він, здається, справді вмер, — тихим, шанобливим голосом затужив один з його двох підлеглих. — Жаль. Класний хлопець був, правда?

— Ага, був, — загорював другий. — Але я радий, що він нарешті ноги задер. Уже мене геть замучив своїм кров'яним тиском.

Місіс Деніка, дружина Дока Деніки, анітрохи не зраділа, що Док Деніка вмер, і розірвала мирну нічну тишу Стейтен-Айленда скорботним лементом, коли дізналася з телеграми від Воєнного Міністерства, що її чоловік загинув у бою. Сусідки кинулися її втішати, а їхні чоловіки приходили висловлювати співчуття і сподівались у глибині душі, що вона невдовзі переїде в іншу дільницю і звільнить їх від обов'язку постійно їй співчувати. Бідолашна жінка майже цілий тиждень нетямилася з горя. Потроху, героїчно, вона знайшла в собі сили подумати про майбутнє своє і своїх дітей, повне жахливих труднощів. А коли вже майже змирилася з горем, у двері, мов громом з ясного неба, закалатав поштар — з листом із-за моря, за підписом її чоловіка, який відчайдушно благав її не вірити жодним лихим чуткам. Місіс Деніка була приголомшена. Дату на листі розібрати не вдалося. Лист був написаний квапливо, тремтячою рукою, але вона впізнала стиль чоловіка, а також знайомий меланхолійно-жалісливий тон, хоча й печальніший, ніж звичайно. Місіс Деніка страшенно зраділа, розридалася і сто разів обцілувала пожмаканий, замусолений конверт зі штампом військової авіапошти. Вона настрочила чоловікові вдячного листа, вимагаючи деталей, і відправила телеграму в Воєнне Міністерство з повідомленням про помилку. Воєнне Міністерство ображено заявило у відповідь, що жодної помилки немає і що місіс Деніка, очевидно, стала жертвою якогось садиста-психопата з ескадрильї її чоловіка, що підробляє документи. Її лист до чоловіка повернувся нерозпечатаний зі штампом «Загинув у бою».