— Просто полюбіть нас усім серцем.

Йосаріанові закортіло розсміятись від душі, коли він з подивом усвідомив, що підполковник Корн говорить правду.

— Це не буде аж так легко, — глузливо вишкірився Йосаріан.

— О, це буде набагато легше, ніж ви думаєте, — підсміхнувся підполковник Корн у відповідь, не зачеплений єхидством Йосаріана. — Ви самі здивуєтесь, як легко вам буде нас полюбити, варто лише почати. — Підполковник Корн підтягнув свої широкі, просторі штани. Глибокі темні борозни, що відділяли його квадратне підборіддя від щелепи, знову вигнулись у глузливій та осудливій посмішці. — Бачите, Йосаріане, ми відкриваємо перед вами шлях до процвітання. Ми підвищимо вас до майора і навіть дамо вам ще одну нагороду. Капітан Флюм уже готує яскравий матеріал для преси про вашу доблесть над Феррарою, вашу глибоку й непохитну відданість нашому полку і вашу неперевершену вірність обов’язкові. Всі оці фрази, до речі, — реальні цитати. Ми прославимо вас і відправимо додому як героя, відкликаного Пентагоном задля підняття бойового духу і пропагандистських цілей. Ви будете жити як мільйонер. З вами носитимуться як зі знаменитістю. На вашу честь будуть влаштовувати паради, а ви будете виголошувати промови, закликаючи людей купувати облігації військової позики. Цілком новий світ розкоші відкриється перед вами, як тільки ви станете нашим дружком. Хіба ж це не прекрасно?

Йосаріан піймав себе на тому, що уважно прислухається до захопливого роз’яснення подробиць.

— Не певен, що хочу виголошувати промови.

— Тоді забудемо про них. Важливим є те, що ви скажете людям тут, — підполковник Корн серйозно нахилився вперед, уже без посмішки. — В полку не повинні знати, що ми відправляємо вас додому через вашу відмову літати. А генералові Пекему чи генералові Шайскопфу не треба знати про наші з вами тертя. Саме тому ми хочемо з вами так добре подружитись.

— А що мені казати тим, хто питає, чому я відмовився літати на бойові завдання?

— Кажіть, ніби по секрету вам повідомили, що є наказ відправити вас до Штатів, і ви не бажаєте ризикувати життям заради одного чи двох вильотів. Просто дрібна суперечка між своїми, це все.

— А вони повірять?

— Звичайно, повірять, щойно побачать, якими добрими друзями ми з вами стали і коли власними очима прочитають у прес-релізах ті хвалебні слова, які ви сказали про мене й полковника Каткарта. Не хвилюйтесь про хлопців. Їх буде досить легко приструнчити й контролювати, коли вас не стане. Це поки ви тут, з ними морока. Знаєте, одна добра вівця всю отару псує, — підсумував підполковник Корн з навмисною іронією. — Знаєте — це було б пречудово — ваш приклад міг би навіть надихати їх на додаткові бойові вильоти.

— Ну, а якщо я донесу на вас, коли повернусь до Штатів?

— Після того, як отримаєте нашу медаль, звання майора і славу? Ніхто вам не повірить, Пентагон не дозволить, а вам самому на біса це здалося? Відтепер ви один із наших, пам’ятаєте? Ви будете втішатись багатим, розкішним, привілейованим життям. Треба бути дурнем, щоб відкинути все це заради якогось морального принципу, а ви ж не дурень. Ну то згода?

— Не знаю.

— Або згода, або трибунал.

— Але це буде неабияка підлота з мого боку щодо льотчиків нашої ескадрильї, хіба ні?

— Мерзота, — люб’язно погодився підполковник Корн і замовк, терпеливо поглядаючи на Йосаріана з прихованою втіхою.

— Ну, та хай їм чорт! — вигукнув Йосаріан. — Якщо вони не хочуть більше літати, то хай встають і самі щось для цього зроблять, як я зробив. Правильно?

— Звісно, — погодився підполковник Корн.

— Чого мені ризикувати життям ради них, адже так?

— Звісно, що так.

Йосаріан прийняв своє рішення з широкою посмішкою.

— Згода! — оголосив він радісно.

— Прекрасно, — мовив підполковник Корн з трохи меншою сердечністю, ніж Йосаріан сподівався, і зсунувся зі столу полковника Каткарта. Він вивільнив з промежини складки штанів та кальсонів і простяг Йосаріанові мляву руку. — Ласкаво просимо в наші ряди.

— Дякую, полковнику. Я...

— Називай мене просто Блекі, Джоне. Тепер ми друзі.

— Гаразд, Блекі. Друзі звуть мене Йо-Йо. Блекі, я...

— Друзі звуть його Йо-Йо, — проспівав підполковник Корн полковникові Каткарту. — Чого б тобі не привітати Йо-Йо з правильним рішенням, яке він прийняв.

— Ти прийняв справді дуже правильне рішення, Йо-Йо, — сказав полковник Каткарт, з незґрабною ревністю потискаючи Йосаріанові руку.

— Дякую, полковнику, я...

— Зви його Чак, — сказав підполковник Корн.

— Звісно, зви мене просто Чак, — сказав полковник Каткарт, засміявшись водночас ніяково і щиро. — Тепер ми друзі.

— Звісно, Чаку.

— Виходимо усміхаючись, — підполковник Корн поклав їм руки на плечі, і всі троє рушили до дверей.

— Сходите з нами якось на вечерю, Йо-Йо? — гостинно запросив полковник Каткарт. — Може, сьогодні? В офіцерській їдальні.

— Залюбки, сер.

— Чак, — з докором поправив його підполковник Корн.

— Вибачте, Блекі. Чак. Я ще не звик.

— Все гаразд, друже.

— Звісно, друже.

— Дякую, друже.

— Нема за що, друже.

— Бувай, друже.

Йосаріан сердечно махнув своїм новим дружкам на прощання рукою, вийшов на галерею і, щойно опинившись на самоті, мало не заспівав. Він домігся свого: йому це вдалося; його бунт закінчився успіхом; він у безпеці, йому немає чого і ні перед ким соромитися. З бадьорим і веселим настроєм він прямував до сходів. Якийсь солдат у темно-зеленому робочому одязі віддав йому честь. Йосаріан радісно відповів на вітання, з цікавістю глянувши на солдата. Той здався на диво знайомим. Але солдату темно-зеленому робочому одязі раптом обернувся в повію Нейтлі, яка кинулась на Йосаріана з великим кухонним ножем з кістяною колодкою і штрикнула його в бік під здійнятою у вітанні рукою. Зойкнувши, Йосаріан повалився на підлогу і заплющив очі від всеохопного переляку, коли помітив, як дівчина піднімає ніж, аби вдарити ще раз. Він був уже непритомний, коли підполковник Корн і полковник Каткарт вискочили з кабінету і врятували йому життя, сполохавши дівчину.

Сноуден

— Ріж, — мовив лікар.

— Ріж ти, — мовив другий.

— Ніяке різати, — насилу ворухнув неслухняним язиком Йосаріан.

— Глянь, хто пхає свого носа, — поскаржився один з лікарів. — Ще одне село обізвалось. Ну, то ми оперуємо чи ні?

— Йому не треба ніякої операції, — заперечив другий. — Рана невелика. Треба лише зупинити кров, промити рану і накласти кілька швів.

— Але я ще ніколи не мав нагоди когось оперувати. Котрий тут скальпель? Оце скальпель?

— Ні, он те скальпель. Ну, гаразд, ріж, як уже надумав. Роби надріз.

— Ось так?

— Не там, йолопе!

— Не треба надрізів, — сказав Йосаріан, усвідомлюючи крізь танучий туман непритомності, що ці двоє невідомих готові його порізати.

— Ще одне село обізвалось, — саркастично зауважив перший лікар. — То він буде отак балакати до кінця операції?

— Ви не можете його оперувати, поки я його не прийняв, — сказав писар.

— Ви не можете його прийняти, поки я не перевірив його документів, — сердито буркнув гладкий вусатий полковник, наблизивши впритул до Йосаріана свою здорову рожеву пику, що, немов велетенська розпечена пательня, пашіла нестерпним жаром. — Де ви народились?

Гладкий вусатий полковник нагадав Йосаріану того гладкого вусатого полковника, який допитував капелана і визнав його винним. Йосаріан

дивився на нього крізь каламутну плівку. Густі запахи спирту й формаліну підсолоджували повітря.

— На полі бою, — відповів Йосаріан.

— Ні, не те. В якому штаті ви народилися?

— В стані невинності.

— Ні, не те. Ви недочули.

— Дайте я з ним розберуся, — наполіг гостролиций чоловік із запалими жовчними очима і тонкими незичливими губами. — Ти тут один розумник чи як? — запитав він у Йосаріана.

— Він марить, — пояснив один з лікарів. — Краще дозвольте нам відвезти його в палату і надати допомогу.