— Зараз у нас дуже критичні часи, — роздратовано заявив полковник Каткарт з найдальшого кутка кабінету, не звертаючи уваги на підполковника Корна.

— Часи дійсно дуже критичні, — поблажливо кивнув підполковник. — У нас щойно змінилося командування, і ми не можемо допустити нічого такого, що виставить нас у поганому світлі перед генералом Шайскопфом чи генералом Пекемом. Ви це хотіли сказати, полковнику?

— Невже в нього нема ні краплі патріотизму?

— Хіба ви не будете воювати за свою країну? — запитав підполковник Корн, передражнюючи грубий, самовпевнений тон полковника Каткарта. — Хіба не віддасте життя за полковника Каткарта і за мене?

Йосаріан напружився, здивований і насторожений останніми словами.

— Як це? — вигукнув він. — При чому тут ви з полковником Каткартом до моєї країни? Ви і вона не одне і те саме.

— Хіба можна нас розділяти? — спитав підполковник Корн з іронічним спокоєм.

— Саме так! — з пафосом вигукнув полковник Каткарт. — Ви або за нас, або проти нас. Третього не дано.

— Боюсь, він вас упіймав, — додав підполковник Корн. — Ви або за нас, або проти своєї країни. Все дуже просто.

— О ні, підполковнику. Я на таке не ведуся.

Підполковник Корн був незворушний.

— Щиро кажучи, я також, але всі інші поведуться. Ось і все.

— Ви вкрили ганьбою свій мундир! — з шаленою люттю проголосив полковник Каткарт, уперше звертаючись до Йосаріана. — Хотілося б мені знати, як вам вдалося стати капітаном.

— Ти ж його і підвищив, — лагідно нагадав йому підполковник Корн, хихотнувши у жменю. — Невже забув?

— Бачу, не треба було того робити.

— А я попереджав, — сказав підполковник Корн. — Але ж ти ніколи мене не слухаєш.

— Трясця, ти перестанеш товкти одне й те ж? — крикнув полковник Каткарт. Він насупив брови і втупився в підполковника Корна підозріливим поглядом, впершись кулаками у стегна. — Послухай, а ти на чиєму боці?

— На твоєму, полковнику. На чиєму ще боці я можу бути?

— Тоді перестань до мене прискіпуватися, добре? Відчепися від мене, ясно?

— Я на твоєму боці, полковнику. Я просто переповнений патріотизмом.

— Ну, тоді постарайся не забути про це. — За якусь хвилю полковник Каткарт неохоче відвернувся, так і не переконавшись до кінця, і заходив по кабінету, крутячи в руці довгий мундштук. Він тицьнув великим пальцем на Йосаріана. — Давай з ним закінчимо. Я знаю, що я б зробив. Я б вивів його надвір і пристрелив. Ось що я зробив би з ним. Ось що зробив би з ним генерал Дрідл.

— Та генерала Дрідла вже більше з нами немає, — сказав підполковник Корн, — отож ми не можемо вивести його надвір і пристрелити.

Тепер, коли момент напруги з полковником Каткартом минув, підполковник Корн знову розпружився і став легенько постукувати по тумбі стола. Він повернувся до Йосаріана.

— Тож натомість ми відправимо вас додому. Довелось трохи помізкувати, але врешті-решт ми склали оцей маленький жахливий план, як відправити вас додому, не викликавши аж надто великого невдоволення у ваших друзів, які лишаться тут. Хіба ви не раді?

— Який ще план? Я не певен, що він мені сподобається.

— Я знаю, що він вам не сподобається, — підполковник Корн засміявся, знову вдоволено зчепивши пальці на тім’ї. — Ви його зненавидите. Він справді огидний і неодмінно вразить вашу совість. Але ви доволі швидко на нього пристанете. Ви на нього пристанете тому, що тоді ви за два тижні повернетесь додому живий-здоровий, і тому що у вас нема виходу. Або план, або трибунал. Одним словом, так або ні.

Йосаріан пирхнув.

— Перестаньте блефувати, полковнику. Ви не можете віддати мене під трибунал за дезертирство з поля бою. Це виставить вас у поганому світлі, і, мабуть, вам не вдасться мене засудити.

— Але тепер ми можемо віддати вас під трибунал за дезертирство під час виконання службового обов’язку, оскільки ви літали до Рима без дозволу. І в нас це вийде. Якщо ви трохи подумаєте, то побачите, що не залишаєте нам вибору. Ми не можемо отак просто дозволити вам безкарно розгулювати, демонструючи відверту непокору. Всі інші також перестануть літати. Ні, повірте мені на слово. Якщо ви відкинете нашу пропозицію, ми віддамо вас під трибунал, хоч це і викличе багато запитань і стане жахливою плямою на репутації полковника Каткарта.

Полковник Каткарт здригнувся на словах «пляма на репутації» і, геть несподівано, злобно швиргонув на дерев’яну стільницю свій витончений, інкрустований оніксом і слоновою кісткою мундштук.

— Господи! — закричав він зненацька. — Ненавиджу цей клятий мундштук! — Мундштук відскочив від столу до стіни, вдарився об підвіконня і рикошетом полетів на підлогу, а тоді підкотився до ніг полковника. Полковник Каткарт кинув на нього роздратований погляд. — Цікаво, чи від нього є хоч якась користь?

— Це твій листок до вінка слави в очах генерала Пекема, але в очах генерала Шайскопфа — це пляма на репутації, — з лукавою простодушністю пояснив йому підполковник Корн.

— Ну тоді кому з них я маю догоджати?

— Обом.

— Як же їм обом догодиш? Вони ненавидять один одного. Як мені заслужити на листок до вінка слави від генерала Шайскопфа, щоб не отримати пляму на репутації від генерала Пекема?

— Марш-паради.

— Ага, марш-паради. Тільки цим йому можна догодити. Марш-паради. Марш-паради, — полковник Каткарт кисло скривився. — Ну й генерали! Вони ганьблять свій мундир. Коли такі ото можуть стати генералами, то й я нічим не гірший.

— Ти далеко підеш, — вельми непереконливо запевнив його підполковник Корн і, хихочучи, обернувся до Йосаріана, ще більше розвеселившись, коли побачив Йосаріанову гримасу ворожості й недовіри. — Ну ось вам і суть справи. Полковник Каткарт хоче стати генералом, а я — полковником, і саме тому ми мусимо відправити вас додому.

— А чому він хоче стати генералом?

— Чому? З тієї ж причини, чому я — полковником. Що ж нам іще робити? Усі вчать нас прагнути до чогось вищого. Генерал вищий за полковника, а полковник вищий за підполковника. Отож ми обидва і прагнемо чогось вищого. І знаєте, Йосаріане, вам пощастило, що ми саме такі. За часом все у вас зійшлося просто досконало, і я сподіваюсь, що ви взяли цей фактор до уваги у своїх розрахунках.

— Ніяких розрахунків я не робив, — відрізав Йосаріан.

— Так, мені справді подобається, як ви брешете, — відповів підполковник Корн. — Невже ви не будете гордитися, коли вашого бойового командира підвищать у генерали, усвідомлюючи, що ви служили в полку, де на кожну особу в середньому припадає більше бойових вильотів, ніж у будь-якому іншому? Невже ви не хочете заслужити більше подяк і більше гілочок дубового листя до вашої Повітряної медалі? Де ваш esprit de corps[48]? Хіба ви не хочете й далі робити вклад у цей чудовий послужний список, вилітаючи на бойові завдання? Це ваш останній шанс сказати «так».

— Ні.

— В такому разі ви приперли нас до стінки... — сказав підполковник Корн.

— Він мав би посоромитись!

— ...і ми змушені відправити вас додому. Тільки зробіть для нас кілька дрібниць і...

— Що за дрібниці? — перебив Йосаріан з войовничим острахом.

— О, зовсім незначні дрібниці. Справді, ми робимо для вас вельми щедру пропозицію. Ми видамо наказ, згідно з яким ви повертаєтесь до Штатів — реально, ми це зробимо, — а на знак подяки ви повинні лише...

— Що? Що я повинен?

Підполковник Корн різко хихикнув.

— Полюбити нас.

Йосаріан закліпав очима.

— Полюбити вас?

— Полюбити нас.

— Полюбити вас?

— Саме так, — кивнув підполковник Корн, надзвичайно вдоволений простодушним здивуванням і збентеженням Йосаріана. — Полюбити нас. Примкнути до нас. Стати нашим дружком. Казати про нас гарні речі тут і там, у Штатах. Стати своїм хлопцем. Ну, ми ж не просимо аж так багато, хіба ні?

— Ви просто хочете, щоб я вас полюбив? І більше нічого?

— Більше нічого.

— Нічого?