— Нехай лежить тут, якщо марить. Може, вибовкає щось кримінальне.

— Але ж він спливає кров’ю. Хіба не бачите? Він навіть може померти.

— Туди йому й дорога!

— Так цьому смердючому вилупку й треба, — сказав гладкий вусатий полковник. — Ану, Джоне, давай, колися. Нам треба знати правду.

— Всі звуть мене Йо-Йо.

— Ми хочемо, щоб ти з нами співпрацював, Йо-Йо. Ми твої друзі, і ти мусиш нам довіряти. Ми прийшли допомогти тобі. Ми не зробимо тобі боляче.

— Давайте засунемо пальці йому в рану і поколупаємось, — запропонував гостролиций.

Йосаріан склепив повіки з надією, що вони вважатимуть його непритомним.

— Він знепритомнів, — почув він голос лікаря. — Чому ви не дозволяєте нам надати йому допомогу, поки не пізно? Він дійсно може померти.

— Гаразд, забирайте його. Сподіваюся, цей вилупок таки вмре.

— Ви не можете надавати йому медичну допомогу, поки я його не прийняв, — сказав писар.

З заплющеними очима Йосаріан вдавав із себе мертвого, поки писар реєстрував його, пошелестівши якимись паперами, а потім його повільно вкотили до задушливої темної кімнати з палючими прожекторами вгорі, в якій густий запах формаліну і солодкого спирту був іще сильніший. Приємний, всепроникний сморід п’янив. Йосаріан занюхав також ефір і почув дзенькіт скла. Він із потаємною, егоїстичною радістю прислухався до хрипкого дихання двох лікарів. Його втішало те, що вони вважають його непритомним і не знають, що він їх слухає. Все це здавалось йому геть безглуздим, аж поки один з лікарів не сказав:

— Думаєш, варто рятувати йому життя? Якщо ми це зробимо, нас, мабуть, за це не похвалять.

— Давай оперувати, — сказав другий лікар. — Розріжемо його і нарешті подивимось, що там у нього всередині. Він постійно скаржиться на печінку. На знімку його печінка досить маленька.

— Це підшлункова, йолопе. Онде печінка.

— Ні, то не печінка. То серце. Ставлю десять центів, що ось це печінка. Зараз розріжу його і переконаюсь. А чи треба спочатку помити руки?

— Ніяких операцій, — мовив Йосаріан, розплющивши очі і намагаючись сісти.

— Ще одне село обізвалось, — глузливо пирхнув один з лікарів. — Як би йому закрити рот?

— Можна дати загальний наркоз. Ефір он там.

— Ніяких наркозів, — мовив Йосаріан.

— Ще одне село обізвалось, — сказав лікар.

— Дамо загальний, і він відключиться. Тоді зможеш робити з ним усе, що захочеш.

Вони дали Йосаріану загальний наркоз, і він відключився. Пробудився він в окремій палаті, вмираючи від спраги, потопаючи в ефірних випарах. У кріслі біля ліжка сидів, спокійно чекаючи, підполковник Корн у мішкуватих, вовняних брудно-оливкових штанах і сорочці. Ввічлива флегматична усмішка прилипла до його засмаглого обличчя з щетинистими щоками, а долонями обох рук він лагідно полірував свій лисий череп. Коли Йосаріан пробудився, він, усміхаючись, нахилився до нього і найприязнішим тоном запевнив, що угода, яку вони уклали, все ще в силі, якщо Йосаріан не помирає. Йосаріан почав блювати, і при перших же спазмах підполковник Корн схопився на ноги і з огидою вискочив геть, тож Йосаріан, поринаючи назад у задушливу дрімоту, подумав, що дійсно немає злого, щоб на добре не вийшло. Його брутально розштовхала рука з гострими пальцями. Він повернувся, розплющив очі й побачив незнайомого чоловіка з недобрим обличчям, який зловтішно скривив губи і похвалився:

— Ми схопили твого дружка, хлопче. Схопили твого дружка.

Йосаріан похолов і зомлів, його кинуло в піт.

— Хто мій дружок? — запитав він, коли побачив капелана на тому місці, де сидів підполковник Корн.

— Може, я твій дружок, — відповів капелан.

Та Йосаріан не чув його і заплющив очі. Хтось дав йому ковтнути води і навшпиньках відійшов. Прокинувшись, він почувався прекрасно, аж поки не повернув голову, щоб усміхнутись капеланові, та побачив натомість Аарфі. Йосаріан мимоволі застогнав і скривився від нестерпної відрази, коли Аарфі хихотнув і запитав, як він себе почуває. Йосаріан поцікавився, чому Аарфі не в тюрмі, чим його дуже спантеличив. Потім стулив повіки, щоби той забрався геть. Коли Йосаріан розплющив очі, Аарфі вже не було, а з’явився капелан. Помітивши, як радісно шкірить зуби капелан, Йосаріан розсміявся і запитав, якого біса він так тішиться.

— Я тішуся за вас, — відповів капелан щирим, схвильованим голосом. — Я довідався в штабі, що ви дуже серйозно поранені і вас відправлять додому, якщо виживете. Підполковник Корн казав, що стан у вас критичний. Та я щойно почув від одного з лікарів, що насправді рана легка і що, можливо, за день-два ви звідси вийдете. Ви поза небезпекою. А це зовсім непогано.

Йосаріан вислухав новину капелана з великим полегшенням.

— Чудово.

— Так, — сказав капелан, і щоки його залив пустотливий, радісний рум’янець. — Так, це дуже добре.

Йосаріан засміявся, пригадавши свою першу розмову з капеланом:

— Знаєте, вперше я побачив вас у шпиталі. А тепер я знову в шпиталі. Останнім часом ми з вами бачимось тільки в шпиталі. Де ви пропадаєте?

Капелан знизав плечима.

— Я багато молюся, — зізнався він. — Я намагаюсь якомога довше залишатися в наметі і молюся щоразу, коли сержант Вітком кудись виходить, так щоб він не застав мене за молитвою.

— А вам від цього добре?

— Я забуваю про свої неприємності, — відповів капелан, ще раз знизавши плечима. — І маю щось до роботи.

— Значить, добре, так?

— Авжеж, — із запалом погодився капелан, мовби раніше йому таке не спадало на думку. — Авжеж, напевне, що добре. — Він імпульсивно нахилився вперед і, знітившись, турботливо запитав: — Йосаріане, чи можу я вам якось допомогти, поки ви тут, може, щось принести?

— Якісь забавки, солодощі або жувальну гумку? — добродушно подражнив Йосаріан.

Капелан знову почервонів, сором’язливо всміхаючись, а тоді дуже ввічливо повів далі:

— Як-от книжки, можливо, або що-небудь таке. Хотілось би зробити для вас щось таке, аби вас потішити. Знаєте, Йосаріане, ми всі дуже вами пишаємось.

— Пишаєтесь?

— Так, звісно. Ви ризикували своїм життям, щоб зупинити того нацистського вбивцю. Це був дуже благородний вчинок.

— Якого нацистського вбивцю?

— Того, що хотів убити полковника Каткарта і підполковника Корна. А ви їх урятували. Він же міг вас зарізати, коли ви зчепилися з ним на галереї. Вам пощастило, що залишились живі!

Йосаріан сардонічно пирхнув, коли зрозумів, про що йдеться.

— Не було ніякого нацистського вбивці.

— Певно, що був. Підполковник Корн розповів.

— То була повія Нейтлі. І вона чигала на мене, а не на полковника Каткарта і підполковника Корна. Вона намагається мене вбити, відколи я приніс їй звістку, що Нейтлі загинув.

— Але як так? — різко запротестував спантеличений і обурений капелан. — Полковник Каткарт і підполковник Корн обоє бачили, як він утікав. В офіційному повідомленні мовиться, що ви захистили їх від ножа нацистського вбивці.

— Не вірте офіційному повідомленню, — сухо порадив Йосаріан. — Це частина тієї угоди.

— Якої угоди?

— Угоди, яку я уклав з полковником Каткартом і підполковником Корном. Вони відправлять мене додому як великого героя, якщо я говоритиму про них лише хороше і ніколи не критикуватиму за те, що решту льотчиків вони примушують літати понад норму.

Шокований, капелан припіднявся у кріслі. З переляку він весь войовниче наїжачився.

— Але це жахливо! Це ганебна, скандальна угода, хіба ні?

— Мерзотна, — відповів Йосаріан і здеревіло втупився у стелю, лежачи горілиць. — Гадаю, мерзотна — це те слово, на якому ми зійшлися.

— Тоді як ви могли на таке пристати?

— Або угода, або трибунал, капелане.

— Ох! — вигукнув капелан із сильним каяттям, затуливши рота тильною стороною долоні. Він схвильовано опустився в крісло. — Я не мав права так говорити.

— Вони кинули б мене до в’язниці з купою злочинців.

— Так, звісно. Вам треба робити те, що вважаєте за потрібне. — Капелан кивнув сам до себе, немов закінчуючи дискусію, і розгублено замовк.