— Не хвилюйтесь, — невесело всміхнувся Йосаріан за кілька секунд. — Я не буду цього робити.
— Але ви мусите, — наполягав капелан, стурбовано схилившись до Йосаріана. — Справді мусите. Я не мав права тиснути на вас. Дійсно не мав права будь-що говорити.
— Ви не тиснули на мене. — Йосаріан перевернувся на бік і з удаваною серйозністю похитав головою. — Господи, капелане! І ви можете уявити собі отакий гріх? Врятувати життя полковникові Каткарту! Не хочу я такого злочину в моєму послужному списку.
Капелан обережно повернувся до попередньої теми.
— Що ви збираєтесь робити? Ви ж не дозволите їм кинути вас до в’язниці.
— Літатиму далі. А може, справді дезертирую, і нехай мене тоді ловлять. Мабуть, таки впіймають.
— І кинуть вас до в’язниці. Ви ж не хочете до в’язниці.
— Значить, просто буду літати на завдання, поки не закінчиться війна. Хтось із нас мусить вижити.
— Але вас можуть вбити.
— Ну, тоді не буду літати.
— А що будете робити?
— Не знаю.
— Якщо вас відправлять додому, то поїдете?
— Не знаю. Надворі жарко? Тут дуже гаряче.
— Надворі дуже холодно, — відповів капелан.
— Знаєте, — пригадав Йосаріан, — сталося щось кумедне... а може, мені це приснилось. Здається, сюди був зайшов якийсь незнайомець і сказав, що вони схопили мого дружка. Цікаво, чи це мені примарилось.
— Думаю, що не примарилось, — сказав капелан. — Ви почали мені про нього оповідати, коли я раніше заходив.
— Отже, він справді заходив. «Ми схопили твого дружка, хлопче. Схопили твого дружка», — казав він. Я зроду не бачив злобливішої пики. Цікаво, хто є моїм дружком.
— Мені приємно усвідомлювати, що то я — ваш дружок, Йосаріане, — мовив капелан з соромливою щирістю. — І вони, звісно ж, схопили мене.
Вони все про мене знають, вони за мною стежать і вони можуть зробити зі мною геть усе, що захочуть. Вони так і сказали під час допиту.
— Ні, не думаю, що він мав на увазі вас, — вирішив Йосаріан. — Думаю, це мав бути хтось такий, як Нейтлі або Данбар. Знаєте, хтось із тих, що загинули на війні, як-от Клевінджер, Орр, Добз, Малий Семпсон чи Маквот. — Йосаріан раптом зітхнув і похитав головою. — Я щойно зрозумів, — вигукнув він. — Вони прибрали всіх моїх друзів, хіба ні? Єдині, хто залишився, — це я та Голодний Джо. — Помітивши, як зблідло капеланове обличчя, Йосаріан затремтів. — Капелане, що таке?
— Голодного Джо вже немає.
— О боже, ні! Загинув на завданні?
— Він помер, коли спав і дивився сни. Його знайшли мертвим з котом на обличчі.
— Бідолашний вилупок, — сказав Йосаріан і заплакав, ховаючи сльози в плече.
Капелан вийшов, не попрощавшись. Йосаріан трохи поїв і заснув. Чиясь рука розтермосила його серед ночі. Він розплющив очі і побачив худого неприємного чоловіка в шпитальному халаті й піжамі, який глузливо вишкірився до нього і в’їдливо каркнув:
— Ми схопили твого дружка, хлопче. Схопили твого дружка.
Йосаріан стривожився.
— Що ти в біса верзеш? — у паніці вигукнув він.
— Скоро дізнаєшся, хлопче. Скоро дізнаєшся.
Йосаріан рвонувся, щоб схопити однією рукою свого мучителя за горло, але той без найменших зусиль вислизнув і з недобрим смішком зник у коридорі. Йосаріан весь тремтів, серце важко гупало в грудях. Крижаний піт лився потоками. Хто ж був його дружком? У шпиталі панувала темрява й абсолютна тиша. Без годинника він не знав, котра година. Він лежав з широко розплющеними очима і знав, що є прикутим до ліжка в’язнем однієї з тих безсонних ночей, які тривають цілу вічність, аж доки не розтануть на світанні. Пульсуючий холод цівками поповз угору по ногах. Він змерз і подумав про Сноудена, який ніколи не був його дружком, а лише ледь знайомим хлопчиною, що лежав тяжко поранений і замерзав на смерть у жовтій калюжі різкого сонячного світла, що лилось на його обличчя крізь бійницю, коли Йосаріан заповз у хвіст літака через бомбовий відсік, почувши в навушниках благання Добза помогти стрільцю — будь ласка, поможіть стрільцю. Йосаріанові стало зле, як тільки його погляд упав на ту моторошну картину; не в змозі перебороти страшну огиду, переляканий, він завмер на кілька секунд, стоячи навкарачки у вузькому проході над бомбовим відсіком поруч із запечатаною коробкою з гофрованого картону, в якій була аптечка. Сноуден лежав пластом, витягнувши ноги, досі переобтяжений своїм громіздким спорядженням: бронежилетом, протизенітним шоломом, парашутною упряжжю та надувним рятувальним жилетом. Неподалік на підлозі лежав непритомний хвостовий стрілець. Рана, яку побачив Йосаріан на зовнішній стороні стегна Сноудена, розміром і глибиною була як м’яч для регбі. Годі було визначити, де закінчувалися клапті розбухлого від крові комбінезона і де починалось пошматоване тіло.
В аптечці не було морфію, жодного засобу захистити Сноудена від болю, один лише притупляючий шок від самої рваної рани. Дванадцять ампул з морфієм було вкрадено, а в коробці замість них лежала записка, де акуратними літерами було виведено: «Що добре для синдикату «М і М» — те добре для країни. Майло Майндербайндер». Проклинаючи Майла, Йосаріан підніс дві таблетки аспірину до попелястих губ Сноудена, та вони не розтулилися. Тож найперше Йосаріан заходився квапливо закручувати джгут навколо його стегна, бо нічого іншого не спало йому на думку в ті перші гарячкові секунди, коли всі почуття змішались, коли він знав, що мусить діяти негайно і вміло, і коли боявся, що зараз геть розгубиться. Сноуден не зводив з нього очей і мовчав. З артерії вже не била кров, але Йосаріан вдавав, що повністю заглиблений у накладання джгута, бо накладати джгут він умів. Він працював з показною спритністю і холоднокровністю, відчуваючи на собі збляклий, але пильний погляд Сноудена. Йосаріан опанував себе ще до того, як наклав джгут, і послабив його, щоб зменшити небезпеку гангрени. Свідомість його проясніла; він уже знав, що робитиме далі, і став ритися в аптечці, шукаючи ножиці.
— Мені холодно, — тихо промовив Сноуден. — Мені холодно.
— Все буде добре, хлопче, — підбадьорив його Йосаріан, широко всміхнувшись. — Усе буде добре.
— Мені холодно, — знову сказав Сноуден кволим, дитячим голосом. — Мені холодно.
— Тихо, тихо, — відповів Йосаріан, бо не знав, що ще відповісти. — Тихо, тихо.
— Мені холодно, — скімлив Сноуден. — Мені холодно.
— Тихо, тихо. Тихо, тихо.
Йосаріан злякався і заквапився. Нарешті він знайшов ножиці і став обережно розрізати комбінезон Сноудена вище рани, якраз під самим пахом. Він розрізав цупкий габардин довкола стегна по прямій лінії. Малий хвостовий стрілець опритомнів, побачив Йосаріана і знову знепритомнів. Сноуден повернув голову на друге плече, щоб краще бачити Йосаріана. Тьмяне, затухаюче світло жевріло в його слабких і збайдужілих очах. Йосаріан, збентежений, старався не дивитись на нього. Він почав кроїти штанину вниз по внутрішньому шву. Із зяючої рани — чи це не трубка слизької кістки там, в глибині яскраво-червоного місива, попід тріпотливими волоконцями химерних м’язів? — наче сніг, що тане на піддашші, але в’язкий і червоний, кількома цівками витікала кров і, спливаючи донизу, гуснула. Йосаріан розрізав штанину комбінезона до кінця і розгорнув її. Чвакнувши, вона впала на підлогу, відкривши облямівку Сноуденових трусів кольору хакі, що всмоктували плями крові, ніби їх мучила спрага. Йосаріана приголомшив вигляд мертвотно-блідої, як віск, голої ноги Сноудена і те, якими огидними, неживими й неприродними здавалися м’які, кучеряві волосинки на його гомілці та литці. Рана, тепер побачив він, виявилась не така велика, як м’яч для регбі, а завдовжки й завширшки з його долоню і надто пошарпана й глибока, щоб її розгледіти. Пошматовані м’язи сіпались, мов живий фарш. Довгий віддих полегшення вирвався з уст Йосаріана, коли він побачив, що життю Сноудена нічого не загрожує. Кров уже зсідалася в рані, і треба було лише накласти пов’язку і не турбувати Сноудена, поки літак не приземлиться. Він вийняв з аптечки кілька пакетів сульфаніламіду. Сноуден затремтів, коли Йосаріан легенько натиснув на нього, щоб трохи повернути на бік.